У серпні невелике місто Василівка Запорізької області вже протягом кількох місяців залишалося одним з небагатьох варіантів виїзду з окупованих частин Херсонської, Запорізької, а також Луганської і Донецької областей. Очікувати на виїзд доводилося по кілька діб. Попри жахливі санітарні умови, спеку, стрес і страх, між людьми в чергах завязувалось відверте і дружнє спілкування. Про що розповідали ті, хто тікали з «тихої» окупації?
Редакторка одного з місцевих ЗМІ Валерія Очеретяна (ім'я та прізвище змінені з міркувань безпеки) у серпні провела під Василівкою Запорізької області п’ять днів в очікуванні дозволу на виїзд. За цей час вона записала свідчення людей, які провели кілька місяців під окупацією росіян.
Далі пряма мова авторки…
Тільки Василівка
Я твердо вирішила, що треба виїздити з окупації, коли відбулося призначення колабораційного керівництва, яке почало формувати органи управління територією і схиляти до співробітництва фахівців різними методами: від фантастичних обіцянок до фізичних погроз.
Валізи зібрано в дорогуФото: архів Валерії Очеретяної
Маршрут обирати не довелося – вже протягом кількох місяців з окупованих територій можна виїхати лише через місто Василівку Запорізької області.
Василівка Запорізької області на картіФото: Скрін maps.visicom.ua
Був ще варіант виїзду через Крим, але його я навіть не розглядала. Адже попри неначебто свою безпечність (бо там немає обстрілів), цей маршрут має величезну приховану небезпеку. Тих, хто перетинає прикордонний пост, перевіряють ФСБшники, які мають списки фактично всіх співробітників державних і самоврядних органів, депутатів, журналістів, громадських активістів з окупованих Херсонської і Запорізької областей.
Тож тільки Василівка…
У серпні менше ніж за 3-5 днів виїхати з окупованого півдня України до Запоріжжя було неможливо. Було враження, що вороги випробували тих, хто виїздив на міцність. Сотні машин, тисячі людей і не менша кількість домашніх тварин, стояли в черзі під Василівським блокпостом в очікуванні дозволу на виїзд. Палюче сонце і антисанітарія, нервова напруга та невизначеність, віддалені звуки вибухів і автоматних черг, та абсолютна невідомість того, що попереду.
АЗС «БРСМ» під Василівкою. 2022 рікФото: Скрін zv.zp.ua
І в цих жахливих умовах – абсолютно нормальне живе спілкування між тими, хто стояв у черзі на виїзд. У кожного з очікуючих – своя історія життя в окупації і причини, які змусили покину рідну домівку та майно, яке здобували роками.
Історія пані Марії: «Окупанти мене вважали коригувальницею ЗСУ. Тож, щоб залишитися живою – покинула рідну хату»
«Все моє попереднє життя вмістилося у валізу», – розповіла жінка, віком за 70, яка вийшла з автобуса і попросила дозволу сісти на узбіччі дороги поряд з нами. Пані Марія просто і відразу почала розповідати про своє життя. Взяла з собою в дорогу найцінніше – сімейні фото, свою трудову книжку, листівки, які до свят їй намалювали власноруч онуки.
У дорогу пані Марія взяла найцінніше – сімейний архівФото: архів Валерії Очеретяної
Жінка їхала з Пологівського району Запорізької області до подруги на Житомирщину.
Старша донька загинула в аварії 10 років тому. Її могилу і могилу чоловіка пані Марії, з яким прожили разом пів століття, довелося залишити в окупації. Молодша донька з онуками виїхала до Польщі ще в березні. Вони кликали пані Марії до себе, але жінка не хоче їхати з України.
«Мені здається, що якщо я залишуся в Україні, то наше село швидше визволять. А ще хочу бути хоч чимось корисною тут. Я ще маю запас міцності. Подруга розповіла, що плете маскувальні сітки для ЗСУ. Хочу теж допомагати», – поділилася планами жінка.
З рідного села жінка поїхала через сусідів, які розповіли росіянам, що її зять служить у ЗСУ.
«Що з мене старої баби взяти?» – продовжила розповідати свою історію жінка. – А вони ходять і ходять. То телефон дайте на перевірку. То питання дурнуваті ставлять: «А може Ви баба коректіровщік? Чи інформацію збираєте для зятя та його дружків?» Не можу навіть вийти за ворота, бо хтось окупантам телефонує, що я кудись з дому пішла. І тільки я на поріг, а вони вже тут як тут зі своїми дурнуватими запитаннями».
Пані Марія розповідала про катастрофічний брак грошей на окупованих територіях:
«Сусіда, який помер, віднесли на кладовище як мусульманина у килимі, бо гробів у продажу немає. Та й поминки ніхто не влаштовував – ні грошей, ні до грошей зараз немає», – після цих слів старенька змахнула сльози і пішла в автобус.
Історія Миколи і Зої: «Наші діти співали українські пісні, і як покарання – росіяни примусили нашу родину за 24 години покинути територію»
Микола і Зоя з Генічеського району, з якими також познайомилася в черзі під Василівкою, покинули рідний дім через пісні дітей. Їх діти співали патріотичні пісні на вулиці, а сусідка поскаржилася на них в російську комендатуру. Комендант зразу придумав покарання для родини – якщо не можете своїм дітям закрити роти, або змінити репертуар, то маєте за 24 години покинути селище.
«Чому дітям не можна співати пісні українською мовою? Як це їм пояснити та й навіщо? Ми їх вчимо любити рідну мову і свою Батьківщину. Миколка-молодший, йому 12 років, у нас з дитинства музикою займається. Грає на фортепіано і скрипці, співає в церковному хорі. Приймав участь у пісенних конкурсах. Олеся (донька), на два роки молодша за брата, – спортсменка. Відвідує секцію карате. Теж має досягнення», – ділиться Зоя.
Вона продовжила свою розповідь про те, що діти вивчили нову пісню «Ой, у лузі червона калина», яка стала дуже популярною нині. Із задоволенням її співали. Звісно ж батьки попросили співати лише вдома, а не вулиці. Однак комендант вже прийняв рішення щодо виселення родини.
«У дітей було нормальне дитинство, можливості для навчання і розвитку. Ми б і без припису коменданта виїхали до 1 вересня з окупованої Херсонщини, щоб діти могли нормально навчатися. А так довелося пришвидшити процес і поспіхом вирушити в дорогу. Адже змусити дітей не співати пісні українською мовою ми просто не маємо морального права. Тож зібралися за ніч і вранці виїхали, – каже Зоя. – Взяли найцінніше дітей і домашню улюбленицю кицьку Басю».
Зараз Зоя з дітьми у Польщі. Олесі потрібне лікування і термінова операція (дівчинку планували після закінчення навчального року, наприкінці травня везти на лікування до Києва), тепер операцію зроблять у Варшаві. Микола-старший пішов на фронт, таким чином хоче пришвидшити визволення Херсонської області.
Історія Інни: «Тіло зятя з Маріуполя вивезли волонтери у собачому вольєрі з подвійним дном – це був єдиний варіант поховати його по-людськи»
На п'ятий день наша машина стала в колону на виїзд, з 7 ранку ми очікували дозволу нарешті покинути окуповану територію. Поки очікували, розговорилися з жінкою років п’ятдесяти з сусідньої колони.
Пані Інна вчителька, мешкала з сім’єю в селі неподалік Маріуполя. Виїздила сама до Запоріжжя, чоловік ж залишився вдома приглядати за будинком і господарством.
«Двох корів і телицю на заднє сидіння в машину не посадиш, – говорить Інна. – А ще свині, кури і гуси. Чоловік мій вже давно безробітний і догляд за домашнім господарством – це його робота. Все, що виростить, а потім продасть – його зарплата. Зараз начебто росіяни наших місцевих жителів не чіпають. Проте вчителям спокою немає – нас змушують відкрити школу і організувати навчання. Я колаборанткою не буду, тому і виїжджаю з окупації. Більшість моїх колег вже на вільній території України, навчатимуть онлайн учнів, що перебувають на тимчасово окупованій території. Тож робота у мене теж буде. А житло винайматиму разом з коліжанкою, яка виїхала раніше”.
Інна розповіла про сестру Тетяну, яка з чоловіком і дітьми жили в Маріуполі.
«Сім’я сестри вже мала досвід життя в російській окупації у 2014 році, тому Танюшка з дітьми приїхала до нас в село перечекати поки все це закінчиться. Толік – її чоловік залишився в місті за квартирою наглядати. Його товариш Олег теж свою родину відправив до рідні у село, тож хлопці вдвох холостякували. Одного дня вони пішли по воду і потрапили під обстріл. Це сталося наприкінці березня. Товариш нашого зятя залишився живий, а Анатолій загинув…», – ділиться жінка.
Олег зміг додзвонитися до рідних і розказав, що сталося. Тіло Анатолія він з іншими чоловіками переніс у підвал, бо поховати його на кладовищі в Маріуполі можливості не було.
«Каже приїдьте заберіть тіло. А як приїхати в місто, якщо скрізь блокпостів понаставляли і нікого туди не впускають? Сестра в розпачі, ридає і просить допоможіть поховати Анатолія по-людськи, – голос Інни став уривчастий, вона ледь стримувала сльози, ці спогади давалися їй дуже болісно. – Навіть не знаю, де мій чоловік знайшов контакти волонтерів, які вивозили собак з маріупольського притулку. Домовився щоб поїхати разом з ними у місто. Їм вдалося вивезти тіло зятя у собачому вольєрі з подвійним дном… Поховали Толіка на нашому сільському кладовищі. Сестра каже хоч могила є, бо скільки загиблих в Маріуполі лежать безіменними у братських могилах, або просто прикопані в дворах».
***
За п’ять діб перебування під Василівкою довелося поспілкуватися з багатьма людьми. Не було ні мобільного зв’язку, ні інтернету, жива розмова стала віддушиною для всіх, хто втікав з “тихої” окупації. Люди легко йшли на контакт, знайомилися, розповідали найпотаємніше, ділилися наболілим…
