Розділене навпіл життя: як війна змусила літню панянку розпочати життя спочатку у 80 років
Знам'янка.Сity розповідає про Євгенію Соколову, мешканку міста Запоріжжя. Наразі вона проживає у місті Знам’янці, як внутрішньо переміщена особа. Жінка поділилася історією свого земного буття, як війна розділила її життя на «до» і «після».
Війна увірвалася вдруге
" У Знам’янці я проживала з серпня 1955 року по серпень 1961 року. У 1961 році я закінчила середню школу №2 і поїхала продовжити навчання у Запоріжжя. Там я залишилася працювати і жити.
Поки були живі батьки, приїздила до них у відпустку спочатку сама, а потім з родиною. Та це було давно… Здається у іншому житті.
За вікном жовтень 2022 року. Я їду у Знам’янку, але не у відпустку. Сюди я тікаю від війни, другої у моєму житті, адже я народилася у вересні 1943 року. Дитяча пам'ять не зберегла всього того, що довелося пережити. Жахіття тієї війни мені були знайомі лише із кінострічок про війну. Та нині вони стали реальністю, стали нашим сьогоденням. Сталася подія, яка різко змінила перебіг всього нашого життя." - розпочала свою розповідь Євгенія Соколова
"24 лютого 2022 року кремлівська людиноподібна істота вдерлася на територію нашої країни з війною. Вчора він називав нас «братським народом», а сьогодні його душогуби прийшли нас убивати. Цій істоті не вистачило клепки зрозуміти, що українцю краще бути сиротою, аніж мати такого брата. Українці об’єдналися, щоб захистити свою землю, свою Батьківщину.
Запоріжжя – не виняток. Наша область межує з тимчасово окупованими Кримом та Донбасом. Тож ворог здійснив напад на область одночасно з двох напрямків: з Криму полізла русня різних національностей, а з Донбасу – бандюки лнр, днр. Область, як і вся країна, жила проблемами мирного життя і не готувалася до війни. Тому стримати таку навалу не мала змоги. У перші декілька днів війни ворогом було захоплено майже 70% території Запорізької області, в основному її південну частину." - продовжила пані Євгенія.
Під окупацією опинилися міста, містечка та прилеглі до них села: Мелітополь, Кирилівка, Михайлівка, Василівка, Степанівка, Приморськ, Бердянськ, Молочанськ, Токмак, Енергодар разом з Запорізькою атомною електростанцією.
Перед керівництвом області та військовою адміністрацією стало завдання стратегічного значення: не допустити захоплення обласного центру, стратегічно важливого для всієї України міста. На підступах до міста спішно стали будувати фортефікаційні споруди. Допомога прийшла і з інших областей, в основному західних. Вони прислали сюди будівельний ліс, спеціальну техніку та своїх спеціалістів. У місті формували загони тероборони.
Місто годувалося до оборони. Біля стратегічно важливих об'єктів встановили блокпости, на вулицях виставили протитанкові «їжаки», мішки з піском, бетонні плити та інші загороджувальні об'єкти.
В умовах війни
"Жителі міста готувалися жити в умовах війни. Поповнювали запаси продуктів харчування довгострокового зберігання, купували бутильовану воду, обтягували вікна плівкою та скотчем. Та все ж, коли пролунав сигнал першої повітряної тривоги, охопив жах і розгубленість. Я не зрозуміла, куди бігти, що робити. Сусідка покликала бігти у підвал, куди вже спускалися сусіди з верхніх поверхів. Спустилися і ми. Та стало зрозуміло, що слово «укриття» в даному випадку - ніби насмішка над людьми. Увесь простір його був завалений металобрухтом, різного роду непотребом, запасного виходу не було, присісти не було на що, а про санвузол годі говорити.
Нас зібралося близько 20 осіб. Усі, плюс-мінус, мого віку. У медичних масках, зі сльозами на очах, з мокрими носами, перелякані стоїмо на своїх двох, мов зайці під кущем. Ледь дочекалися відбою тривоги. Більше у це укриття я не спускалась. Скористалась порадою фахівців із телевізора про «правило двох стін».
Тепер повітряні тривоги у місті лунали щодня. Вони стали частішими та протяжнішими у часі. У місті ввели комендантську годину, вимкнули вуличне освітлення, мешканців зобов'язали дотримуватися світломаскування у своїх помешканнях у темні години доби." - розповіла жінка.
Життя прифронтового міста
"З настанням комендантської години майже 800 тисячне місто поглинала темрява і воно нібито вимирало. І лише медичні автівки вдень і вночі мчали містом. Вони доставляли поранених до лікувальних закладів. Їх було дуже багато. Військовий шпиталь та інші лікувальні заклади міста були переповнені, ліжко-місць не вистачало, тому поранених розташовували прямо у коридорах.
Запеклі бої точилися по всій лінії фронту. Із окупованих територій та із місць ведення бойових дій люди також тікали у місто. Усі вони потребували захисту та допомоги. Жителі міста об'єдналися навколо великої спільної біди і почали волонтерити. Моя сім'я теж. Із гардеробу сина зібрали теплі речі та взуття для тероборонівців. Для біженців також зібрали одяг, взуття, предмети гігієни. Для поранених купили в аптеці марлю, бинти, системи та поклали теплий плед, бо на коридорах пораненим було холодно. Складаючи ці речі у пакети я ще не думала, що сама можу стати біженкою і буду потребувати такої допомоги. Та це сталося.
У місті теж не було спокою. Кожного дня виє сирена повітряної тривоги, а потім докотилося відлуння далеких вибухів. Це ворог наблизився до міста на таку відстань, що міг обстрілювати наближені до міста населені пункти та передмістя. Під обстрілами опинилися Степногірськ, Комишуваха, Малокатеринівка, Плавні, Балабино, Кушугум.
У місто перша ракета прилетіла десь у кінці березня, чи на початку квітня. Вона влучила в інфраструктурний об'єкт поблизу залізничного вокзалу Запоріжжя 2. З цієї миті війна увійшла в життя кожного із нас. Майже щодня по місту лунали сигнали повітряних тривог та було чутно як рвуться снаряди чи ракети. Трапилося багато влучань: на території промислових підприємств, у житлових будинках, у приватному секторі, у декількох багатоповерхівках, у торговельно-розважальному центрі, у ресторанно-готельному комплексі. Російські війська обстріляли навіть перлину нашого міста - острів Хортицю.
Під час влучань було багато загиблих, травмованих і таких, що вважаються зниклими безвісти.
Обстрілювати місто ворог починав десь о 22-23 годині, коли люди збиралися йти на відпочинок. Та відпочивати доводилася рідко.
Я на відпочинок тепер не йду у спальню. Спальне місце собі облаштовую на підлозі у коридорі за двома капітальними стінами. Вже давно не мрію про улюблену теплу піжаму. Майже другу неділю сплю (якщо це можна назвати сном) одягнена, тому що вибухи лунають часто і я не встигаю переодягнутися перед тим, як вибіжу у тамбур між квартирами." - поділилася спогадами пані Євгенія.
Від вибухів здригалася земля
"Так було і в ніч з 8 на 9 жовтня 2022 року. Зранку вила сирена, вибухало у спальних районах міста. Після обіду настала тиша. Та вона була якась оманлива. Чим ближче до вечора, тим тривожніше було на душі. Була якась внутрішня тривожність, якесь жахливе відчуття біди. Я не стала готувати собі спальне місце на підлозі. Примостилася на прихожці в коридорі.
Сигнал повітряної тривоги тільки підтвердив це очікування. Бо вже лунали далекі вибухи близько 23 години. З кожним «Бах» очікуєш, що слідуючий може бути поруч. Коли це сталося, було далеко за північ. Вибух був такої сили, що спрацювали сигналізації на автівках біля будинку і у дворі, а під будинком здригнулася земля. Ми з сусідами вибігли у тамбур між квартирами, притулились до стіни, молилися, плакали і прощались. Я затуляла долонями вуха, щоб не чути цих жахливих звуків, та з кожним «бах» щось обривалося в мені. А потім настала тиша. Ми в оціпенінні так і стояли біля стіни, мов барельєфи. Це жахіття переслідуватиме мене до самого скону. З цього стану нас вивів гуркіт вхідних дверей у під'їзд.
Як з'ясувалося о 5 годині ранку ворог випустив по місту 10 ракет, три з яких влучили в районі розташування нашого будинку: одна влучила в дев'ятиповерхівку, друга в автосалон а третя біля ряду магазинів. Це була така емоційна стряска для організму, що молодим людям важко пережити, а що вже говорити про нас, коли тобі за 80! Мешканці під'їзду почали виходити у двір до автівок і тікати з міста." - продовжила розповідь жінка.
Виїзд з міста
"Син умовив мене покинути місто. Зібралися швидко, бо страх підганяв. Щоб з нашого мікрорайону виїхати, необхідно потрапити на правий берег річки Дніпро. Для цього необхідно перетнути греблю Дніпрогесу. На в'їзді стоїть блокпост. Перевіряють кожну автівку і пасажирів. Утворилася черга із автівок, а нервова напруга яка і так була на грані, тепер сягає «Вольтової дуги». Усі розуміють, що кожної миті сюди може прилетіти ворожа ракета.
Нарешті отримуємо дозвіл, перетинаємо греблю і покидаємо місто. З міста їдуть багато машин, усі рухаються у напрямку Дніпропетровщини. Під час слідування по маршруту, приходили повідомлення про об'явлення повітряних тривог. Та ми рухаємося без зупинок - тільки скоріше, тільки подалі одне бажання. потім хтось поїхав на Полтавщину чи Київщину, хтось у західні області чи за кордон. А ми їдемо в Знам'янку, сюди мене запросила моя племінниця. Після п'ятигодинної їзди ми дісталися Знам'янки.
Місто зустріло нас гарною сонячною дниною. Осінь цього року дивувала теплими днями. Місто жило своїм звичним неспішним життям. Про війну тут нагадували лише повітряні тривоги, на які ніхто не реагував. А мене більше всього вразила тиша, яка була у місті. Я не могла повірити, що лише 300 км відділяють пекло від раю, що тут не чують люди як рвуться снаряди та ракети і який це жах." - розповіла про приїзд у Знам'янку пані Євгенія.
ЗУСТРІЧ З РІДНИМИ
"Приїхати сюди мене запросила племінниця. Її сім'я у своїй двокімнатній квартирі, знайшла куточок і для мене. Тож вони першими і зустріли. Вітання, обійми та сльози чи то радості, чи відчаю та розпачу. Треба звикати жити на новому місці. Теплота відносин у родині, готовність кожного прийти на допомогу робили моє життя в сім'ї спокійним та безпечним. Я відчувала тут моральну та фізичну підтримку, мене забезпечували і ліками, і увагою.
Не залишали поза увагою мене й інші родичі. Сестра Галина та племінниця Юля одягли мене з ніг до голови у асортименті «зима-літо». Так що до зимових холодів я була одягнена та взута. Сестра Валентина ділилася домашньою консервацією та різноманітними соліннями із власного погреба.
Все це трохи втішало та зігрівало душу. Але пережите страхіття далося взнаки. Загострилися вікові хвороби, замучило безсоння. Та саме страшне, що мене не полишав страх перед повітряними тривогами, під час яких у мене ставалися панічні напади. Треба було одягатися, шукати якусь схованку та затуляти долонями вуха, бо в них мені відчувалися вибухи. Стало зрозуміло, що власними силами справитися з цією бідою я не зможу. Тоді вирішили звернутися за допомогою до медиків.
Племінниця повезла мене у поліклініку. На той час мій організм був схожий на гітару з обірваними струнами; тобто форма є, а функціональність відсутня. Щоб склеїти до купи розірвані ланцюги моєї нервової системи, знадобилася допомога п'яти лікарів різної спеціальності. Я вдячна їм усім за розуміння моєї ситуації та надану допомогу. Особлива вдячність лікарці Анастасії Володимирівні Назаренко, яка більше двох місяців намагалася допомогти моєму організмові справитися з недугом. Підбирала найбільш дієві лікарські препарати, призначала фізіотерапевтичні процедури. Надавали і психологічну допомогу, даючи багато корисних порад які я ретельно виконувала. Це був той випадок, коли слово лікаря лікує краще ніж пігулки." - розповіла пані Євгенія.
"Щоб отримувати увесь перелік допомоги, передбаченої державою вимушеним переселенцям, необхідно зареєструватися та оформити документально проживання в Знам'янській громаді. На час мого приїзду в Знам'янку, ця робота була налагоджена. Була створена спеціальна служба по роботі з вимушеними переселенцями. Місцева влада приймала у свою громаду вимушених переселенців, забезпечувала їм максимально можливі на даний час умови нормального проживання. Їх поселяли у дитячі садки, гуртожитки та навіть у водолікарню. Для прискорення оформлення необхідних документів, служба по роботі з тимчасово переміщеними особами вирішувала ці питання оперативно. Тому у перший день мого звернення було завершене проходження та оформлення передбачених документів. Я отримала посвідчення тимчасово переміщеної особи (ТПО), направлення у волонтерський центр для отримання гуманітарної допомоги та реєстрацію на отримання від держави щомісячної грошової допомоги у сумі 2000 грн.
Поїхали отримувати гуманітарку. Вона вже була сформована та запакована у ящики. Крім цього набору люди мали змогу підібрати собі одяг чи взуття. Ось тут я і згадала, як зовсім недавно збирала її вдома для переселенців у нашому місті, а тепер отримую сама. Добро відгукнулося на добро." - з теплотою в голосі розповіла жінка.
Село Чорноліска
"А ця зустріч, то вже інша історія. Кажуть, що не буває випадкових зустрічей, що вони плануються на небесах. Можливо! Бо інакше як дивом, цю зустріч назвати не можу.
Все почалося у листопаді 2018 року. Сестра, що живе у Кропивницькому, переслала мені екземпляр місцевої газети, в якій був надрукований матеріал про зустріч односельців села Чорноліска. Для мене це було як грім серед ясного неба. Села Чорноліска вже немає на карті України. Воно вмерло, бо села вимирають як і люди. А тут зустрічі!
Для мене село Чорноліска - любов всього мого життя. Тут, у його золотих чорноземах, коріння мого роду Каплунів-Курятенків, а я його маленька частинка. Тут пройшло моє дитинство, бідне, холодне, напівголодне дитинство дітей війни. Але воно було таке щасливе!
Місцину, де розташоване село Чорноліска, не можна не любити. Описати її красу у мене не вистачить літературного хисту. Коли читаю поезію Тараса Григоровича Шевченка, мені здається, що саме тут він писав свої вірші. Тут і хати веселі, і гаї, і поля широкополі, і кручі. Ось тільки річка не Дніпро, а Інгулець.
Хто там жив, той назавжди пам'ятає квітучі сади біля хати, пахощі літніх луків та цілющу воду джерельця, що б'є із-під кручі. Ці спогади живуть і у мені.
Мене вивезли із села у серпні 1955 року до Знам'янки, щоб закінчила середню школу та продовжила навчання у Запоріжжі. Я мріяла повернутися сюди, та не так склалося як гадалося. Зигзаги долі такі непередбачувані. Мабуть, якби людина про це знала, то не захотіла б народитися. Тож поки налагоджувалось життя, вже не було до кого їхати і куди. Коли ти закоханий у рідне село, у рідну землю, воно живе у твоєму серці. І ось я дізнаюсь, що таких закоханих у рідне село багато. Вони називають себе чорнолянами і кожного року у першу неділю після свята Петра і Павла приїздять сюди назустріч з усіх куточків України.
Тепер у мене була мотивація - дожити до наступної зустрічі земляків і поїхати туди. Дочекавшись липня 2019 року, вирушила у дорогу. Спочатку у Знам'янку до родичів, а потім назустріч з рідним селом. Зі мною поїхали дві мої сестри, які живуть тут.
Зустріч у Чорнолісці
Так я познайомилася з жителькою села Цибулеве Наталією Макарівною Єльник. Вона є співорганізаторкою цих зустрічей, привітна та життєрадісна людина. Вона і познайомила нас із земляками. Перші знайомства, спогади і радість від відчуття рідної землі під ногами.
Мої земляки, щоб залишити пам'ять про село для наступних поколінь, встановили пам'ятний знак з датами заснування та зникнення села. Його встановили біля сакрального місця села - біля життєдайного джерела. Тепер там поставили зруб і зробили криничку.
Ось тут і розпочинається святкування зустрічей. Цього разу на зустріч приїхало близько 50 осіб, земляки різних поколінь. Поки усі були зайняті приготуванням до святкування, ми здійснили екскурсію у минуле.
Наталія Макарівна люб'язно погодилася провести нас стежками мого дитинства. Спочатку до місця, де стояла хата моєї бабусі, хата, де пройшло моє дитинство. Для мене це місце болем відгукнулось у серці. Бо де колись стояла хата, тепер лише купа глини, а замість яблуневого саду - зарослі чагарників. Запізнилася я з провідуванням, та краще пізно ніж ніколи.
Тут є ще одне місце, куди ми обов'язково мали навідатись. Це кладовище. Там поховані наші дідусь та сестричка, яка померла немовлям. Звичайно їх могил вже немає. Та сподіваюся, що вони на небі відчули, їх не забули.
Ми повернулися до гурту. Тут були накриті святкові столи, на багатті упрівав плов та кипіла запашна юшка. Зустріч була тепла та незабутня.
З Наталією Макарівною ми продовжували спілкуватись по телефону. Мріяли про наступні зустрічі та спільні плани. Мріяли зібрати та надрукувати спогади про односельців. Та більше зустрітися не вдалося. Завадив спочатку ковід, а потім клята війна. Коли Наталія Макарівна дізналася, що війна пригнала мене у Знам'янку, приїхала у гості. У моєму віці, коли попереду менше, чим залишилось позаду, залишаєшся на одинці самотнім, діти далеко, подруги пішли у небуття і тут такий подарунок долі - нова споріднена душа, подруга, співрозмовниця, землячка. Це дорогого вартує! Наша зустріч була не довга, але нам вистачило часу і на спілкування і на святкування.
Я дізналася, що Наталія Макарівна та її подруги у селі Цибулеве займаються волонтерством: плетуть сітки та варять тушонку, готують різні смаколики та вітамінні чаї для воїнів ЗСУ, наближаючи нашу Перемогу. А коли буде Перемога, в яку б пору року це не сталося, ми обов'язково з'їдемося у Чорноліску." - розповіла Євгенія Соколова.
Щирі слова вдячності
"Велика вдячність сім'ї моєї племінниці, родичам і друзям:
Світлані Олександрівні Євтушевській-Бєляєвій, Сергію Юрійовичу Бєляєву, Глібу Сергійовичу Бєляєву, Валентині Іванівні Бульді, Галині Федорівні Культенко, Юлії Миколаївні Культенко, Андрію та Ані Славич, які підставили плече допомоги та ділилися теплом своїх сердець.
Лікарям Знам'янського поліклінічного відділення:
Оксані Василівні Федоровій, Нелі Володимирівні Настасьєвій, Інні Олександрівні Іноземцеві, Лесі Павлівні Ярних, Юркевич Валентині Миколаївні, Анастасії Володимирівні Назаренко. Анастасії Володимирівні особлива подяка, бо завдяки їй я повірила в те, що сонце продовжує світити і життя продовжується навіть тоді, коли небо застеляють чорні хмари.
Щиро вдячна голові Знам'янської міської територіальної громади Володимиру Сокирку, всім жителям, які, мов рукавичка із казки, прийняли у свої обійми нас, вимушених переселенців, та забезпечили нам мирне життя у місті. За ту велику допомогу ЗСУ, яка організовано ведеться у Знам'янській громаді, наближаючи Перемогу.
Дякую Наталії Макарівні Єльник за те, що подарувала мені шматочок дитинства. Її подругам волонтеркам із села Цибулеве за постійну допомогу ЗСУ, що наближають Перемогу і віру у вільне і щасливе майбутнє України.
Так має бути, люди мають бути вдячними за добро. Бо ніщо не ціниться так дешево і не коштує так дорого, як людяність і доброта." - завершила свою змістовну та цікаву розповідь Євгенія Борисівна.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
