Після 24 лютого 2022 року тисячі українців були змушені покинути свої домівки, залишити звичне життя й почати все з нуля. Але в цих історіях — не лише біль і втрати, а й нові точки опори, народження ініціатив, зростання сили й взаємопідтримки.
Марина Коцюра — одна з тих жінок, які змогли пройти через темряву війни, зберегти себе, знайти нову місію та стати джерелом натхнення для інших. Марина розповіла журналістам Знам’янка.City як не втратити себе, і як, попри все, допомагати іншим.
Від мрії до дії – всього один крок
Марина Коцюра
Переїхавши з окупованого Куп’янська до Кропивницького, жінка не лише не опустила рук, а й знайшла спосіб підтримувати інших — через роботу, соціальні ініціативи, щиру віру в силу людей.
Сьогодні Марина — активна учасниця життя громади, виконує обов'язки директора Регіонального фонду підтримки підприємництва у Кіровоградській області, менторка й жінка, яка вміє запалювати інших, навіть коли сама пройшла крізь вогонь.
Що стало для вас найбільшим викликом у ті перші дні?
- 27 лютого 2022 року – день, який назавжди врізався в мою пам’ять. Куп’янськ, моє рідне місто, було окуповане. В країні вже третій день вирувала війна, бомбили міста, ми знали новини та слідкували за розвитком подій.
Я тоді працювала начальницею відділу внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю у міській раді. Вела офіційний сайт, соціальні мережі – була тією, хто транслює позицію громади, комунікує з людьми. І саме тому ранок того дня став шоком. Почали надходити повідомлення в усі месенджери: "Як ти могла?" Я не розуміла, про що мова, чому мені "летять" ці питання. Але тут мій друг надіслав посилання на сторінку в соцмережі – пост від імені міського голови: окупанти увійшли до міста, влада – "пішла на переговори". Це був не просто шок. Це було внутрішнє обнулення, це була внутрішня руйнація. І нерозуміння: що відбувається? Чому?
А потім – нескінченна колона техніки. Сусіди з іншої країни, які ще вчора приїздили до нас лікуватися, на закупи чи відпочивати на Осколі, – сьогодні заходили в місто на танках. Зі зброєю. З погрозами.
Найстрашнішим стало не це. Найстрашнішим був людський злам та зрада. Коли ті, кого я вважала друзями чи колегами, почали переходити на бік ворога. Підписувати "документи", брати рублі. Незгодні – просто зникали. Потім я дізнавалася: вони "на підвалі". Бо не зрадили. Бо відмовилися "бути лояльними". Найбільшим викликом тоді було не втратити себе в цьому морі зради, страху, болю.
Коли до нас із мамою прийшли з обшуком, я вже розуміла: якщо не поїду – наступна буду я. Від мене вимагали "розуміння ситуації", натякали, що "твоя Україна відмовилася від міста!", а я чомусь тримаюсь за неї.
Я довго стримувалася, бо мама не хотіла з їхати з Куп’янська, міста – де могила її мами, мого тата, міста, де ми були щасливі. 115 діб страху, прихованої люті, мовчазного відчаю, безнадії та морального болю. А потім настав переломний момент, коли я зрозуміла: залишитись – означає зламатися. Або втратити життя. Ми вибрали свободу. Україну. І себе – вільну, чесну, живу.
Це не був переїзд – це було виривання з корінням. Куп’янськ – не просто місто. Це моє дитинство, моя юність, місто – де народився мій син. Це мої вулиці, моя тиша, моє благополуччя, моя та мамина праця. Залишати це – все одно, що залишати частину себе.
Ми їхали довго. 70 кілометрів за 7 годин. 12 блокпостів. І на кожному – одне й те саме: "А что не так? Вас освобождают, зачем уезжать?"... Важко було приховати ненависть до тих, хто "звільняв" нас від щастя, від життя, від дому. А потім – 3 кілометри пішки по відкритій дамбі, під ракетними обстрілами. І я постійно оглядалася на маму, і мені було страшно до крику – але ми йшли.
Я пам’ятаю той момент, коли вдалині побачила жовто-блакитний стяг. Мене наче прорвало – я почала співати на все горло: "Ой у лузі червона калина…" І жінки поряд, з дітьми, з валізами, старенькими батьками – почали плакати, співати, кричати. Від щастя.
А потім наші військові, наші хлопці, що зустрічали нас словами: "Вас вітає Україна!" і "Ласкаво просимо додому!" І тоді я зрозуміла – я вільна. Ми вдома.
Найбільший виклик? Мабуть, не зламатися під тиском "руського міру". Бо коли в тебе все відібрали – найважче не дозволити відібрати ще й гідність. Найважче – не зрадити себе. І залишитися собою.
Коли здавалося, що почати все з нуля – неможливо
- Після звільнення з окупації ми з мамою 10 днів провели в Харкові. Але я розуміла: для її спокою, для її здоров’я, а, зрештою, і для мого психічного стану – нам потрібно їхати далі. І ось 1 липня 2022 року ми опинилися у Кропивницькому. Місто з’явилося в нашому житті абсолютно спонтанно: у нас тут не було ні рідних, ні друзів, ні навіть знайомих.
Одногрупниця мого сина, дякую Всесвіту за таких світлих людей, запропонувала допомогу, знайшла квартиру, усе організувала – і ми приїхали. На абсолютно незнайому, але надзвичайно гостинну землю.
Першим моїм кроком стало не "адаптуватися", а шукати роботу. Бо я не вмію сидіти склавши руки. Мені важливо бути в дії, відчувати, що я потрібна, що я знову щось створюю.
Було нелегко. Було гірко. І дуже самотньо спочатку. Але я трималася. Трималася за рух.
Без пафосу й гучних слів – я хочу подякувати службі зайнятості міста Кропивницький. А особливо – моїй кар’єрній радниці Аліні. Саме вона сказала мені тоді фразу, яку я запам’ятаю на все життя: "Ви впораєтеся. Ми допоможемо вам збудувати нову опору". І дійсно – вже 1 серпня був мій перший робочий день у Регіональному фонді підтримки підприємництва Кіровоградської області. Після 10-хвилинної співбесіди мені сказали: "Ми вам віримо. Ви нам потрібні". І саме тоді мене витягнули найпростіші речі: знайомство. Перша посмішка. Перші досягнення. Перше маленьке "вдалося". І я зрозуміла: навіть коли у тебе відібрали все – у тебе залишається твоє світло. І цим світлом ти можеш запалювати інших.
Як не зламатися і рухатися вперед?
Марина Коцюра
- Безумовно, допомогла не зламатися і рухатися вперед - моя родина. Мама. Її погляд, який я знаю з дитинства. Теплий, впертий, вірний. Її фраза в окупації: "Доць, ти сильна. Ми зможемо" – досі живе в мені. Ці слова були як стовп у бурі. Вони тримали мене тоді – і тримають досі.
Мій син. Він ще до війни переїхав за кордон, але його підтримка – мов надійний тил. Я відчуваю її крізь кордони, часові пояси, екрани. Його віра в мене – мов точка опори, коли земля під ногами ще хиталася.
Друзі. Подруги. Колеги, які не зрадили ні собі, ні країні. Які не вибрали "пристосуванство", а обрали гідність. Разом ми плакали, мовчали, допомагали, підтримували.
А потім з’явилися нові обличчя – ті, хто приходив до мене за консультацією чи просто поспілкуватися, на мої тренінги чи заходи. Чоловіки й жінки, які живуть у розбитих війною містах, але не дозволили зруйнувати себе.
І саме тоді я зрозуміла: ми всі – маленькі фенікси. Зранені, але живі. Втомлені, але палаючі. І якщо ти зберігаєш вогонь у собі – тебе не зламають. Бо навіть з попелу – ми можемо злетіти.
Як прийшли до роботи у сфері підтримки підприємництва?
- Коли ми переїхали до Кропивницького, я не шукала посад чи статусу. Я шукала роботу. Просто можливість бути корисною. Мені потрібно було відчувати, що я ще жива. Що можу діяти, творити, підтримувати інших – навіть у новому місті, де я нікого не знала.
Якщо чесно – я готова була на будь-яку роботу. Бо ще в Куп’янську, після того як я відмовилась співпрацювати з окупантами і пішла з керівних посад у міськраді, я свідомо обрала працювати звичайною реєстраторкою в лікарні. Бо на той час – це була єдина установа, яка залишалася в українському правовому полі. Для мене було важливо не зрадити ні себе, ні свою присягу, ні країну. Тому й у Кропивницькому я не обирала – я просто шукала. І доля привела мене до Регіонального фонду підтримки підприємництва.
Марина Коцюра, коли працювала реєстраторкою в лікарні
Чи був це випадок? Можливо. Але точно не випадкова зустріч. Бо саме тут я змогла знову бути собою: допомагати, підтримувати, бачити, як ідеї людей перетворюються на бізнеси, а страх – на силу.
І сьогодні я точно знаю – тоді я шукала просто роботу. А знайшла свою нову місію.
Що найбільше відгукується у цій справі?
- Найбільше мені відгукується – те, що я можу бути корисною. По-справжньому. Не просто консультувати чи вести документацію, а передавати досвід, ділитися прикладом, підставляти плече тим, хто на старті.
У мене за плечима понад 15 років у структурах органів місцевого самоврядування і 5 років роботи в податковій. І весь цей досвід – не "кар’єрна сходинка", а ресурс, який сьогодні я можу віддати тим, хто тільки починає.
Мені відгукується кожна історія людини, яка сумнівається в собі, але наважується. Бо я знаю: можна почати з нуля. Можна втратити все – і збудувати нове. І якщо моя історія допомагає комусь повірити в себе – значить, я на своєму місці.
А ще мені дуже близьке те, що ми не просто про гроші чи бізнес. Ми – про долі. Про підтримку. Про розвінчання страхів, комплексів, стереотипів. І коли бачиш, як людина, яка боялася навіть подати заявку на отримання гранту для започаткування власної справи, через декілька місяців відкриває свій бізнес – це найкраща подяка.
З якими бар’єрами найчастіше стикаються ті, хто прагне відкрити власну справу в умовах війни?
- Найперше – це страх. Страх не впоратися. Страх, що не вийде. Страх втратити те, що й так ледве вдалося вберегти. А ще – це постійна напруга й невизначеність: війна, криза, нестабільність. Люди не знають, що буде завтра – і дуже важко щось будувати, коли ґрунт під ногами постійно хитається.
Окремий бар’єр – це емоційне й фізичне виснаження. Особливо в жінок, чоловіки яких зараз на фронті. У багатьох із них на плечах не лише родина, діти, а ще й відповідальність за майбутнє. І дуже часто саме це їх лякає найбільше. Але, на щастя, сьогодні є інше – підтримка. Реальна, відчутна, системна. Від державного до місцевого рівня – зараз інструментів більше, ніж будь-коли. І головне, що я завжди кажу на своїх зустрічах і тренінгах: "Від мрії до дії – всього один крок. І цей крок завжди варто зробити".
А сама – я завжди тримаю в голові цитату сера Вінстона Черчилля, яка стала моїм життєвим девізом: "Якщо ти проходиш крізь пекло – продовжуй". Бо тільки не зупиняючись, ми можемо вийти на світло. І почати будувати себе знову.
Чому важливо окремо підтримувати жінок у бізнесі?
- Бо жінки не стартують із тієї ж точки, що й чоловіки. Дуже часто вони починають із сумнівів, самознецінення, внутрішніх заборон. Їм потрібно не лише дати інструмент – їм потрібно повернути віру в себе, віру в право діяти. Бо жінка – це не тільки про бізнес. Це – про баланс. Вона – мама, дружина, донька, волонтерка, берегиня і одночасно та, хто тримає на собі життя. І часто її бізнес – це не лише про прибуток, а про можливість відновити себе, свою гідність, свою внутрішню силу.
Я знаю це, бо пройшла свій шлях із нуля. Я знаю, як важливо почути бодай раз: "Ти маєш право спробувати". І як це змінює все. Я мрію, щоб кожна жінка відчула, що вона не сама. Що в неї є підтримка, є вибір, є право не боятися. Тому на своїх тренінгах я завжди повторюю слова Мішель Обами: "Немає меж того, що ми, як жінки, можемо досягти". Бо коли жінки розправляють крила – піднімається вся країна.
Чия історія особливо надихає?
- У мене немає однієї історії. Бо таких історій – десятки та кожна з них – особлива. Це жінки, які не просто почали з нуля. Вони наважились.
Екокав'ярня
Наприклад, дівчина Яна з Кропивницького – 21 рік, війна, невизначеність, а вона відкриває власну екокав’ярню, не побоявшись ні вікових стереотипів, ні податкових звітів, ні державної відповідальності.
Авторський камамбер
Пані Любов з маленької Первозванівської громади, яка мала лише 11 корів і жодних знань про бізнес – а зараз варить авторський камамбер, оформила ФОП, отримала грант на власну сироварню, створила ще одне робоче місце в селі.
Меблевий цех
Або пані Галина з Соколівської громади, яка з гаража побудувала потужній меблевий цех і відкрила шоуруми в столиці. А починалося все з консультацій, заявок, страхів... і віри.
Хостел для ВПО
Пані Вікторія з Бобринця. Жінка, яка попри всі можливі ризики й вагу соціальної відповідальності, відкрила хостел для внутрішньо переміщених осіб. Єдиний на багато районів. Саме там знайшли прихисток ті, хто, як і я, тікав від горнила війни. Вона створила не просто бізнес – вона створила простір безпеки, тепла й надії.
Вони не злякалися слова "відповідальність". Не відвернулися від державних механізмів підтримки. Вони сказали: "Я готова." І зробили крок – у грантову заявку, у відкриття, у власну справу.
Всі ці жінки отримали допомогу – і від держави, і від нашого фонду. Але найголовніше – вони отримали віру в себе.
Я щодня надихаюсь такими історіями. Бо саме ці жінки – мій сенс, моя мотивація, мій доказ того, що навіть у найтемніші часи можна залишатися світлом. Бо бізнес у часи війни – це не про прибуток. Це про гідність, відповідальність і сміливість будувати країну, навіть коли навколо руїни.
Які можливості сьогодні є?
- Сьогодні для жінки, яка має ідею, – відкрито більше дверей, ніж будь-коли. Є державні гранти, міжнародні програми, локальні ініціативи, допомога від фондів, менторська підтримка. Є спільноти, є навчання, є платформи. Але найголовніше – з’явилась зміна всередині самої жінки. Жінки все частіше кажуть собі: "Я можу. Маю право. І маю сили." І це вже не просто мрія – це план. Це вже не "якось потім" – це "зараз".
Жіноче підприємництво сьогодні – не про додатковий дохід, а про силу, що змінює громади, творить економіку, тримає тил.
І я завжди кажу: якщо в тебе є вогонь у серці й ідея – можливості знайдуться. Бо головне вже є – ти.
Поради тим, хто ще сумнівається починати?
- Перший і найважливіший крок – промовити собі вголос: "Я боюсь, але я хочу". Страх – це нормально. Але діє лише той, хто йде не завдяки, а всупереч.
Другий – подивитися довкола. Поговорити з тими, хто вже зробив цей крок. Запитати. Спробувати написати. Прийти на зустріч, вебінар, у центр зайнятості, у фонд, у громаду. Бо часто ми не починаємо не через відсутність ресурсу, а через відсутність діалогу.
Третій – дозволити собі не бути ідеальною. Почати з малого. З заявки. З запиту. З першого кроку, який виглядає несуттєвим – але саме він відкриває дорогу.
І останнє – пам’ятати, що всі, хто сьогодні успішні – теж колись починали з нуля. Зі страху. І з віри.
Яку роль у вашому професійному розвитку відіграли програми підтримки?
- Для мене програми підтримки стали не просто навчанням – вони були перезавантаженням, переосмисленням і підтвердженням того, ким я є.
Я пройшла п’ять міжнародних стажувань – у США, Польщі, Естонії. Кожне з них було дуже різним за тематикою: від муніципального управління до подолання корупції, від розбудови громад до розвитку жіночого підприємництва, від гендерної рівності до безпеки.
Але спільне в усіх – це система цінностей. Віра в людину. Віра в потенціал змін – навіть у найскладніших умовах. Під час цих програм я не просто отримала знання – я побачила, що наш досвід в Україні не менш цінний. Що ми не відстаємо – ми йдемо своїм, унікальним, сильним шляхом.
А ще я побачила, як підтримка, менторство здатні творити справжні дива. І саме тому я сьогодні прагну бути такою для інших. Бо все, що я отримала – хочу передати далі. Бо в цьому – і є справжнє лідерство.
Як програма "Нові можливості для українських жінок та молоді" вплинула на вас?
- Ця грантова програма естонсько-української ініціативи стала для мене особистою історією росту, віри та змін. Я прийшла як звичайна учасниця, з глибоким внутрішнім бажанням бути корисною, знайти опору й дати її іншим. Але дуже швидко зрозуміла: це – більше. Це простір, де жінки не просто отримують знання – вони проходять шлях усвідомлення власної сили. Згодом я стала тімлідеркою – і це було особливо цінно. Бо я побачила, як дівчата, які на старті соромились навіть озвучити свою ідею, через кілька тижнів уже захищали проєкти, писали грантові заявки, розповідали про себе з гордістю.
А далі – поїздка до Естонії. Для мене вона стала символом того, що твої зусилля помічають, твої ідеї – потрібні, і твій вклад – цінний. Я побачила, як працюють естонські жіночі організації, як формуються партнерства, як підтримка може бути водночас структурною й людяною. І я зрозуміла: ми в Україні йдемо правильним шляхом. А знаєте, що особливо надихає? Те, що вже сьогодні я маю честь бути в журі молодіжних пітчингів, оцінювати і підтримувати ті проєкти, які народжуються в очах таких самих дівчат, якою колись була я. Для мене ця програма стала майданчиком, де я не просто виросла сама, а виростила інших. І це – найбільша цінність.
Чому, на вашу думку, такі ініціативи є важливими саме зараз?
- Бо ми живемо у час, коли паралельно відбуваються дві речі: руйнування і відбудова. З одного боку – війна, втрати, емоційне виснаження. З іншого – пробудження, нові ідеї, бажання жити і творити попри все.
І саме такі програми – це міст між цими двома реаліями. Вони допомагають жінкам, молоді, всім, хто шукає себе, не просто "вижити" – а перетворити досвід болю на силу дії. Зараз важливо не просто говорити про підтримку – її треба давати. Розумно. Структуровано. Людяно. І саме це я бачу в ініціативах, до яких маю честь долучатися. Бо жінка, яка повірила в себе, написала заявку, відкрила справу чи організувала простір – це вже не просто історія успіху. Це інвестиція в стійкість громади. Це ланка економічного та ментального відновлення країни. І що важливо – ми не просто вчимо їх, ми ростемо разом.
Бо кожна така програма – це не про "після перемоги". Це – про перемогу вже зараз. В кожній жінці. В кожній дії.
Що дає натхнення щодня працювати з людьми й ідеями?
- Напевно – саме люди і дають це натхнення. Їхні історії. Їхні перші кроки. Їхні очі, коли щось вдалося. Мене надихає, коли бачу, як із сумніву народжується рішучість. Як із болю проростає віра. Я не маю чарівної палички. Але я знаю, що іноді достатньо бути поруч. Сказати "ти зможеш". І це змінює все. І саме тому я щодня поруч з тими, хто намагається. Хто хоче жити, творити, відновлювати. Бо їхнє "вийшло" – це й моя перемога.
Про що ви мрієте сьогодні – як жінка, фахівчиня, людина?
- Як і всі ми – я мрію про перемогу України. Не лише над ворогом, а й над темрявою, страхом, несправедливістю. Я мрію, щоб кожна жінка не боялася бути собою. Щоб не жила "після війни", "після дітей", "після пенсії" – а жила зараз. Щоб у неї завжди було "на часі" – вона сама у себе.
Як фахівчиня – я мрію створювати простори, де зростають не лише бізнеси, а й упевненість, взаємопідтримка, жіноче лідерство. Щоб молодь поверталась, залишалась, будувала країну – не шукала щастя за кордоном, а знаходила його тут.
А як людина – я просто мрію про тишу. Про здоров’я і безпеку для своїх рідних. Про те, щоб у маминих очах знову був спокій, а в синових – радість.
Велика донька України Ліна Костенко писала: "І все на світі треба пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт…". Я мрію, щоб кожен українець і українка мали свій старт. І віру в те, що вони гідні пройти всю дорогу – до себе справжніх.
Що б порадили тим жінкам, які сьогодні стоять перед вибором – боятися чи діяти?
- Знаєте... Я втратила все. Дім. Звичне життя. Статус. Посади. Стабільність. І спочатку здавалося, що я втратила сенс рухатися далі. Але згодом я зрозуміла: це не була втрата. Це була трансформація. Бо коли все руйнується – ти можеш або залишитись у цьому попелі, або стати Феніксом.
Я почала з нуля. Я вчилася жити заново. Я допомагаю іншим – і вчуся в них. Я більше не женуся за статусами – я обираю сенс. І я знаю одне: найважливіше – не втратити себе. Свою гідність. Свою совість. Себе.
Тому якщо ви сьогодні стоїте на роздоріжжі – боятися чи діяти – скажіть собі: "Я вже жива. І цього достатньо, щоб почати". Боятися – це нормально. Але рухатися попри страх – це сила. І якщо сьогодні хоча б одна жінка, читаючи ці рядки, попри невпевненість зробить крок до себе справжньої, попри страхи – обирає гідність, попри стереотипи – силу, це вже перемога. Її. І нашої спільної справи.
Всі фото надала Марина Коцюра з власного архіву.
Матеріал виготовлений у рамках участі у грантовій програмі естонсько-української ініціативи
"Нові можливості для українських жінок та молоді".
.Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
