День рідної мови — це не лише дата в календарі. Це привід чесно й по-людськи поговорити про те, як слово формує нас, нашу пам’ять, свободу і майбутнє.
Іноді одна розмова про мову може сказати більше, ніж десятки офіційних привітань до свята. Для вчительки української мови та літератури, керівниці методоб’єднання вчителів гуманітарного напрямку Дмитрівського ліцею імені Т. Г. Шевченка Валентини Дмитрівни Столбової ця розмова — ще й дуже особиста. Вона відверто розповіла журналістам Знам'янка.City про власний шлях до української, про дітей, які сьогодні шукають "живу" мову між соцмережами й суржиком, про страх публічного мовлення, силу народної пісні та про те, як зробити Шевченка близьким для підлітків.
У цьому інтерв’ю — не лише роздуми, а й конкретні поради для учнів і батьків: як підтримати дитину без тиску, як не боятися помилок і як щодня, крок за кроком, "малювати" українською своє майбутнє.
Про особистий шлях до української
Валентина Столбова
- Валентино Дмитрівно, що для вас означає День рідної мови — особисто і як для вчительки?
Знаєте, для мене День рідної мови — це зовсім не про дату в календарі. Це свято про мій особистий, дуже довгий шлях додому — до самої себе.
Моя історія починалася в радянські часи. За освітою я — російська філологиня. Чому я зробила такий вибір? Бо любила вчительку, яка викладала цей предмет. Тоді я була щиро переконана, що російська мова — найкраща у світі. Я вірила в це так затято, що одного разу навіть отримала "по лобі" від свого молодшого брата. Він на той час уже прочитав праці Винниченка, які подарував йому вчитель фізики, і бачив світ інакше, а я ще була в полоні ілюзій.
Потім життя почало гортати нові сторінки: прочитала “Оповідання з історії України”, далі відбулася Помаранчева революція, часи президента Ющенка... І саме тоді народилася — чи краще сказати, відродилася — нова я. Це дивовижно, бо була молодою, цілком дорослою людиною, і аж раптом з пам'яті почали виринати картинки з дитинства.
Я згадала, як у глибокі радянські часи, без жодних гучних гасел чи патріотичних настанов, я — зовсім маленька дівчинка — чомусь неймовірно пишалася тим, що я живу в Україні. Це було десь на рівні інтуїції, у Дмитрівці, серед розповідей моїх дідуся та бабусі, які були родом з Полтавщини та Черкащини. Я ще не могла пояснити це розумом, але відчувала серцем: це моя земля, і це моя гордість.
Тому сьогодні для мене цей день — це день великої вдячності.
Як для людини — це свято тієї маленької дівчинки, яка всупереч системі вберегла своє коріння. Як для вчительки — це день величезної відповідальності. Я дивлюся на своїх учнів і розумію: сьогодні я для них є тим самим дзеркалом, яким колись була моя вчителька для мене.
Рідна мова для мене — це не предмет у розкладі. Це спосіб дихати на повні груди й бути вільною. Сьогодні я вже свідомо розумію: мова — це наш генетичний імунітет. Ми можемо знати десятки мов, але тільки рідна дає ту саму опору, яку я відчувала колись у дитинстві, ще не знаючи високих слів про патріотизм.
Це день, коли я кажу "дякую": своїй вчительці — за професію, дідусеві та бабусі — за кожне їхнє вистраждане слово, а своїм учням — за те, що вони пишуть продовження цієї історії вже своєю, яскравою та вільною мовою.
Ви в школі вже близько 20 років. Як змінилася українська в мовленні дітей за цей час?
Валентина Столбова з учнями
Мені дуже легко відповісти на питання про ставлення молоді до мови, адже цього року ми разом із моєю ученицею Анною Заєць працювали над науковою роботою для МАН на тему "Мова та світогляд людини". В межах дослідження ми провели анкетування серед наших ліцеїстів, і я маю реальні цифри, які ілюструють нинішню ситуацію.
Знаєте, ми побачили дуже щиру картину. З одного боку, результати свідчать про величезне бажання молоді ідентифікувати себе як українців. Наші ліцеїсти сприймають мову вже не просто як шкільну дисципліну, а як власну ідентичність та символ престижу. Але анкетування показало й виклики: 80,6% учнів удома все ще спілкуються суржиком, а 52,8% зізналися, що їм поки що легше висловлювати думки саме у такому змішаному форматі.
А ще я спостерігаю певну тривожну тенденцію: попри патріотизм, сучасне покоління часто відірване від того глибинного фольклорного фундаменту, який нам передавали наші предки. Вони мало знають фразеологізмів, прислів'їв чи народних пісень.
Саме тому на уроках української мови та літератури ми намагаємося не просто "проходити матеріал", а проживати його. Коли ми вивчаємо теми, що стосуються народної творчості, ми не лише читаємо тексти. Ми з дітьми любимо разом поспівати й потанцювати. Ви б бачили їхні очі, коли ми заводимо "Подоляночку" чи ведемо "Кривий танець"! Їм це надзвичайно подобається, особливо пісні зимового циклу з їхньою особливою магією.
Через таку гру, через рух і пісню діти починають відчувати мову на дотик. Наше дослідження підтвердило: хоча 75% учнів відчувають гордість за мову, їм бракує саме такого живого зв'язку з корінням. І коли ми в класі відтворюємо ці народні обряди, цей зв'язок відновлюється.
Чого найбільше бояться учні: правил, оцінки чи помилки в живому мовленні?
Валентина Столбова з учнями
Знаєте, я часто кажу, що сучасні діти не бояться нікого і нічого: ні суворих оцінок, ні складних правил. Вони вільні у своєму самовираженні, коли вони в колі друзів чи в гаджетах. Але є одна річ, яка все ще залишається для них викликом. Вони бояться говорити на публіку.
Це дивовижний парадокс: вони можуть бути неймовірно сміливими в соцмережах, але коли потрібно вийти перед класом, поглянути в очі аудиторії та живою, соковитою мовою донести свою думку — тут з'являється хвилювання. І цей страх — не перед мовою, це страх бути "не почутим" або "незрозумілим" у реальному часі. Публічність — це навичка. Ми використовуємо наші проєкти, як-от роботу з Анною Заєць про світогляд, щоб діти вчилися захищати свою думку, аргументувати, тримати увагу залу.
Як ви підтримуєте дітей, які соромляться говорити українською або мають суржик?
Валентина Столбова
У мене є свій "рецепт" подолання мовного бар’єру, і починається він із відеоуроків Олександра Авраменка. Але я показую дітям не лише правила. Я акцентую на моментах, де сам метр — головний філолог країни — аналізує власні помилки. Кажу учням: "Дивіться, навіть найкращі помиляються, визнають це і вчаться".
Це знімає страх. Я вчу дітей, що помилка — це не сором, а доказ того, що ви рухаєтесь. Суржик — це не вирок, це лише "чернетка" вашої майбутньої чистої мови. Як перший ескіз художника: він може бути незграбним, але без нього ніколи не з’явиться справжня картина.
Як вчитель, я додаю до цього важливу річ: я теж помиляюся, і мене можна виправляти!
Які підходи до навчання мови зараз найефективніші?
Як керівниця методичного об’єднання, я переконана: найефективніша сучасна стратегія — це синтез інновацій та перевіреної часом класики. Ми працюємо з поколінням Альфа, дітьми-візуалами, але водночас не забуваємо про міцний фундамент. Наш підхід базується на чотирьох принципах.
По-перше, ми поважаємо "правило 8 секунд". У нас є лише мить, щоб захопити увагу сучасної дитини. Треба починати не з нудної теорії, а створювати інтригу або "гачок". Альфи мають розуміти: знання — це їхній шлях до успіху в глобальному світі.
По-друге, ми повертаємо зв’язок із корінням. Наша наукова робота з моєю ученицею Анною Заєць "Мова та світогляд людини" показала, що молодь сьогодні дуже патріотична (понад 75% пишаються мовою), але їм бракує знань фольклору. Тому ми не просто читаємо про традиції, ми їх проживаємо: разом ведемо "Кривий танець", співаємо "Подоляночку", відтворюємо зимові обряди. Через рух та емоцію мовний код засвоюється назавжди.
По-третє, ми змінюємо ставлення до помилки. Моє завдання — зняти страх перед помилкою, щоб дитина почала говорити вільно.
І по-четверте, ми впевнено поєднуємо нове із найкращими методами "старої школи". Я дуже люблю принцип, який ми сьогодні називаємо "Повторення — основа навчання". Народна мудрість каже: "Знання без повторення — човен без весел". Ми можемо використовувати цифрові дошки та квести, але системність та закріплення матеріалу залишаються незмінною базою. Тільки через багаторазове повернення до вивченого ми перетворюємо інформацію на стабільну навичку.
Сучасна освіта — це емоційний інтелект плюс системна праця.
Соцмережі й сленг — вороги чи союзники вчителя? Як ви їх використовуєте на користь?
Валентина Столбова з учнями
Знаєте, науково-технічний прогрес ще нікому не вдавалося зупинити. Соціальні мережі, інтернет, штучний інтелект — це наша сучасність. Ми, вчителі, не можемо і не маємо права від них відмовлятися. Навпаки — ми повинні поставити їх на службу собі та на користь учневі.
Щодо сленгу, то для мене це передусім інструмент. Я іноді свідомо використовую молодіжні слова, коли хочу стати поряд зі своїм учнем, а не над ним. Буває, я навіть запитую у дітей значення нових виразів. Це створює атмосферу довіри, бо дитина бачить: вчитель теж готовий вчитися і поважає її світ.
Соціальні мережі та цифрові сервіси ми інтегруємо безпосередньо в освітній процес. Наприклад, на уроках розвитку мовлення учні вчаться створювати якісні дописи для соцмереж на різні теми. Більше того, навіть під час написання наукової роботи із Анною Заєць ми широко застосовували цифрові технології: проводили масштабне дослідження та анкетування саме через Google Форми. Це дозволило нам оперативно опрацювати дані та отримати реальну картину мовної ситуації.
У Facebook можна знайти будь-кого з відомих людей. З учнями 5 класу відшукали сторінки письменниць Ірен Роздобудько та Галини Вдовиченко. З першою вели переписку, а з авторкою повісті-казки “36 і 6 котів” спілкувалися онлайн за допомогою Messenger. Діти захоплювалися можливістю поговорити зі справжніми письменницями.
Моя позиція проста: ми повинні йти в ногу з часом. Технічні засоби в руках вчителя — це не вороги, а потужні союзники, які допомагають виховувати сучасну, освічену та свідому особистість.
Ліцей імені Т. Г. Шевченка — це особлива відповідальність. Як зробити Шевченка “своїм” для підлітків?
Дмитрівський ліцей імені Т.Г.Шевченка
Носити ім’я Тараса Шевченка — це велика відповідальність, тому наше завдання — зробити його "своїм" для підлітків. Мені дуже подобаються проєкти з осучаснення образу Кобзаря. Ми знімаємо його з п’єдесталу суворого дідуся в кожусі й показуємо молодим, успішним інтелектуалом, який був душею компанії та справжнім "селф-мейд" чоловіком.
Сьогодні Шевченко — це круто і сучасно. Я в захваті від TikTok-акаунтів, де Тарас Григорович постає в образі стильного діджея, а на його поезію накладаються сучасні ритми. Коли діти бачать, як він "співає" власні вірші в такому форматі, він стає для них зрозумілим, живим і близьким.
Навіть щорічний Міжнародний мовно-літературний конкурс імені Тараса Шевченка неймовірно змінився. Там тепер такі креативні завдання, що вони захоплюють навіть мене як дорослу особистість! Це вже не просте цитування, а справжній інтелектуальний квест.
Ми в ліцеї вчимо дітей: Шевченко — це не минуле, це сучасна "зброя духу". Коли дитина бачить його у своїй стрічці соцмереж як актуального героя, він перестає бути просто портретом на стіні й стає частиною її власного світогляду.
Які 2–3 тексти ви порадите, щоб діти відчули силу українського слова? Ви знаєте, якщо говорити не як вчитель, а просто від серця, то сила мови для мене — це не правила, а мурашки по шкірі від влучного слова. Є тексти, які я сама перечитую десятки разів, і щоразу вони звучать інакше.
Коли я хочу, щоб діти не просто вивчили тему, а саме відчули нашу мову — її сталевий характер і неймовірну ніжність — я пропоную їм рядки, які свого часу змінили мене саму. Це слова-опора і слова-крила. Для мене вони — як генетичний код, що передається від серця до серця.
Ось ці уривки, які, на мою думку, здатні відгукнутися в душі кожного підлітка:
В.Сосюра:
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Ліна Костенко:
“Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову”.
Василь Симоненко:
“Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права”.
Максим Кривцов (поет, який загинув на війні):
"Мова — це єдиний спосіб сказати "я люблю" так, щоб почув увесь світ, і "я вб'ю" так, щоб здригнувся ворог".
Павло Вишебаба (військовий поет):
"Мова — це наш кордон. Він проходить не лише по лінії фронту, він проходить по наших серцях і думках".
Назвіть 5 поширених мовних помилок, які трапляються найчастіше — і як легко запам’ятати правильний варіант.
Це питання — справжній виклик, бо саме на цих темах "ламаються" навіть дорослі, бо я знаю: "Українська мова — це не математика, це мелодія".
Поради, щоб ваше слово "лікувало" і "малювало".
- Не бійтеся помилятися — бійтеся мовчати.
- Порада: мова, як і картина, не стає шедевром з першого мазка.
- Цінуйте кожну хвилину в рідному краї. Шукайте свої "кольорові" слова.
- Порада: не бійтеся вживати рідкісні, красиві слова, які чули від бабусь: "пензлик", "обрій", "світлиця". Вони роблять вашу мову різнобарвною.
- Замість "приймати участь" — "брати участь".
- Порада: участь — це не ліки, її не можна "приймати". Її треба брати в руки, як пензлик, і творити разом із громадою.
- Викидайте "самий кращий", обирайте "найкращий".
- Порада: в українській мові для досконалості достатньо одного префікса най-. Це наша суперсила. Будьте найкоротшими, найвлучнішими, найкращими!
- Слово "вибачаюсь" залиште для егоїстів. Порада: частка -сь означає "себе". А ми ж з вами відкриті до світу! Кажіть: "вибачте мені" або "прошу вибачення" — це відкриває будь-які двері.
- "Дякую" замість "дякую вас". Порада: українською ми дякуємо комусь (даруємо вдячність). Дякую вам, мої учні, за кожен щирий погляд!
- Будуйте мости, а не стіни з "згідно з".
- Порада: ніколи не кажіть просто "згідно наказу". Завжди додавайте "з": згідно з правилами, згідно з сумлінням. Це зв’язка, яка тримає речення.
- Уникайте "канцеляризмів" — говоріть серцем.
Порада: замість "здійснювати прогулянку" краще просто — гуляти. Мова має бути живою, як подих вітру в Дмитрівці.
Що можуть зробити батьки вдома, щоб дитині було легко говорити українською?
Я часто кажу батькам: дитину неможливо просто "навчити" чи "виховати" окремо від себе. Діти — це наше віддзеркалення. Тому, якщо ви хочете, щоб дитина заговорила українською, — почніть із себе. Говоріть із нею вдома, і говоріть щиро. Не бійтеся сказати: "Сонечко, давай вчитися разом, давай разом шукати, як правильно і красиво сказати". Це неймовірно зближує.
Обов’язково читайте дітям. І не просто читайте, а показуйте власним прикладом, що книга — це частина вашого життя. Коли дитина бачить маму чи тата з книжкою, вона розуміє: читати — це розвиватися, це круто. Я люблю читати, бо мій батько читав від слова “скрізь”.
І ще одне, дуже важливе — передавайте мудрість наших предків. Вплітайте її у щоденні розмови. Згадайте: "А пам'ятаєш, як наша бабуся казала? Що посієш, те й пожнеш!". “Дідусь завжди вчив: як дбаєш, так і маєш”. Коли ми цитуємо своїх рідних, ми не просто вчимо мови — ми возвеличуємо свій рід, передаємо ту саму силу поколінь, на якій все тримається.
І від себе додам ще таку хитрість: зробіть мову смачною. Нехай українська асоціюється в дитини з чимось приємним. Спекли разом пиріг — вивчіть, як називаються інгредієнти українською. Подивилися класний фільм — обговоріть його. Хваліть дитину за кожне влучне слово, за кожну вдалу фразу. Бо мова вдома — це не про оцінки, це про любов, про обійми й про те, хто ми є насправді
Якою ви бачите українську мову в громаді через 5–10 років — і що для цього потрібно вже сьогодні?
Я зараз згадала один момент. Це розмова з моїм племінником. Тоді він був зовсім крихітним, ще ходив до дитячого садочка. Я запитала його: "Що ти сьогодні робив у садочку?". І він, серйозно подивившись на мене, відповів: "Ми малювали... малювали фарбами і пензликом".
Ці слова — "фарби", "пензлик" — з вуст маленької дитини прозвучали тоді чисто, так по-дорослому впевнено і водночас по-дитячому ніжно. У мене тоді аж серце забилося від радості. Чому? Бо я зрозуміла: мова живе не в підручниках, вона живе в цих маленьких людях, які тільки починають пізнавати світ і вже називають його такими красивими українськими іменами.
Тому, якою я бачу українську мову в нашій громаді через 10-15 років?
Мовою, яка виросла разом із цим хлопчиком, бо йому вже майже 30. А через 15 років ці діти, які сьогодні малюють "пензликами", стануть архітекторами, лікарями, програмістами та лідерами нашої громади. Українська буде для них не "вибором" чи "зусиллям", а природним диханням. Як тоді в садочку малювали фарбами, так через 15 років ми будемо "малювати" українською мовою нові проєкти, бізнеси та культурні події. Вона буде соковитою, як ті густі фарби на малюнку мого племінника. А щодо пензлика... Мова — це фарби, але саме ми з вами — і вчителі, і батьки, і кожен мешканець громади — є тим самим пензликом. Тільки від того, як впевнено ми тримаємо цей пензлик у руках, залежить, наскільки чіткими та красивими будуть контури нашого майбутнього.
Я бачу нашу мову через 10 років як велике спільне полотно. І кожен з нас своїм "пензликом" — своїм щоденним словом, привітанням, піснею чи діловою розмовою — додає на це полотно свій унікальний колір. Ми вже не просто вчимо мову, ми малюємо нею свій український світ.
Бо в основі нашого полотна — та сама дитяча щирість, з якою малий хлопчик колись сказав мені: "Ми малювали фарбами і пензликом".
“Слово рідного краю”
Місцеві слова, вирази: що збереглося в Дмитрівській громаді, що варто передавати дітям.
Це питання — найтонше і найважливіше. Чому саме це слово стало символом рідного краю? Бо рідний край — це не лише територія, це пам'ять, яка в нас проросла. В думках виринає слово “переболить”. І захотілося поплакати. Зараз не про етимологію, а більше про філософію цього слова.
Чому "переболіти" — це символ рідного краю?
Коли я кажу, що слово мого краю — "переболіти", я вкладаю в це особливий сенс.
По-перше, мій рідний край — це люди, які його населяють. Мій дідусь з Полтавщини і бабуся з Черкащини привезли з собою в Дмитрівку не лише свої речі, а й свою мову, яка вижила всупереч усьому. Це слово стало символом, тому що наш край, як живий організм, проходив через важкі часи. Ми не просто "пережили" чи "перетерпіли" — ми саме переболіли.
А коли ти перехворів чимось дуже складним, у тебе з’являється імунітет. Рідний край для мене — це місце сили, де виробився імунітет до забуття. Для мене це слово — символ, бо це про чесність. Я не можу говорити про рідний край тільки в рожевих кольорах, знаючи історію про Голодомор і репресії, яку мені розповідали рідні. Це слово — данина поваги їхній стійкості. Це про очищення. У Дмитрівці, у моєму домі, через розмови з дідусем і бабусею відбувалося моє особисте "одужання" — я дізналася правду, яка зробила мене вільною. Це про надію. Знаєте, як після хвороби дитина вперше виходить на сонце і кожна квітка здається їй неймовірно яскравою? Отак і я сьогодні дивлюся на українське слово в нашій громаді. Це слово є символом рідного краю, бо воно фундаментальне. Це та земля, та чорноземна і полтавська, і черкаська, і кіровоградська правда, на якій тепер розквітають "фарби і пензлики" мого колись маленького племінника. Мій край переболів темрявою, щоб нарешті світитися різнобарв’ям. А мій край і моє життя навчили мене, що біль минає, а слово — залишається. І сьогодні це слово вже не болить, воно — лікує.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
