У Дмитрівській громаді відбувся Всеукраїнський забіг "Шаную Воїнів, біжу за Героїв України" — патріотична акція, яка щороку об’єднує українців навколо пам’яті про тих, хто віддав своє життя за свободу та незалежність держави.
Забіг традиційно приурочили до Дня пам’яті захисників України. Цього року до нього у Дмитрівській громаді долучилися понад пів сотні людей різного віку — представники установ і закладів, школярі, жителі громади, а також рідні полеглих Захисників.
Для одних це була дистанція у кілька сотень метрів чи кілометрів. Для інших — можливість ще раз назвати ім’я рідної людини, якої вже немає поруч.
Цього дня не бігли за результатом, місцем чи медаллю. Бігли за Героїв.
Почали зі слів про пам’ять і відповідальність
Перед початком акції до присутніх звернулася Дмитрівська сільська голова Наталія Стиркуль.
Вона наголосила, що російська війна проти України триває, а пам’ять про тих, хто загинув, захищаючи державу, має залишатися живою.
— Російська війна проти України триває, але доки ми пам’ятаємо про наших Героїв, доки ми шануємо їх — вони будуть жити вічно, і Україна буде жити вічно, — сказала Наталія Стиркуль.
У своєму виступі вона згадала трагічні події 2014 року, втрати українських військових і те, як війна вже тоді принесла горе у сотні українських родин.
Окремо голова громади говорила про земляків, які стали на захист України, та про родини, які сьогодні живуть із болем втрати або продовжують чекати звісток про рідних.
За її словами, громада може і повинна підтримувати сім’ї загиблих, родини зниклих безвісти та тих, хто сьогодні перебуває на фронті.
— Ми зобов’язані пам’ятати свою історію. Ми зобов’язані підтримувати. Ми зобов’язані навчати своїх дітей і внуків правді, — наголосила Наталія Стиркуль.
Вона також закликала учасників долучитися до символічного столу пам’яті у Будинку культури та написати ім’я людини, яку вони хочуть згадати цього дня.
Стіл пам’яті — імена, які залишаються серед нас
Під час акції у Дмитрівці облаштували символічний стіл пам’яті — місце, де кожен охочий міг згадати свого полеглого Захисника.
До столу підходили рідні загиблих воїнів, учасники забігу та жителі громади. Вони власноруч записували ім’я та прізвище людини, яку хотіли вшанувати цього дня.
Для когось це було ім’я сина. Для когось — чоловіка, брата, батька, друга чи земляка.
Такі прості, але дуже особисті дії стають частиною нової культури пам’яті, яку українці формують разом.
"Це — нова культура пам’яті, яку ми творимо спільно. Разом із кожним, хто сервірує цього дня стіл пам’яті, ми з гідністю говоримо: пам’ятаємо. І пам’ять — серед нас.
Стіл пам’яті став ще одним нагадуванням про те, що за кожним прізвищем полеглого Захисника — ціле життя, родина, мрії та люди, які продовжують берегти пам’ять про нього.
І поки ми називаємо їхні імена, записуємо їх, розповідаємо їхні історії та передаємо цю пам’ять наступним поколінням — вони залишаються серед нас", - зазначила начальниця відділу культури і туризму Дмитрівської сільської ради Лідія Міркотан
Понад пів сотні людей вийшли на дистанцію пам’яті
У забігу взяли участь понад 50 людей. Серед них були зовсім юні учасники, школярі, дорослі та люди поважного віку.
Кожен міг обрати свою дистанцію, але головним цього дня була не її довжина.
Учасники бігли з думками про конкретних людей. Про військових, які колись жили поруч, навчалися у місцевих школах, працювали, створювали родини, будували плани, а потім стали на захист України.
Особливого значення забіг набув для родин полеглих Захисників. Для них це був ще один спосіб сказати: пам’ятаємо, любимо, не забуваємо.
Діана і Денис бігли за свого тата Андрія Агафонова
Діана Агафонова зі світлиною свого тата - Андрія Агафонова
До Всеукраїнського забігу долучилася Ольга Агафонова — дружина загиблого Захисника Андрія Агафонова.
Разом із нею прийшли діти — Діана та Денис.
Саме вони подолали дистанцію у пам’ять про свого батька.
Для дітей цей забіг був значно більшим, ніж спортивна подія. Кожен їхній крок став пам’яттю про тата, якого забрала війна.
У таких моментах особливо гостро відчувається справжній сенс акції "Шаную Воїнів, біжу за Героїв України". За іменами полеглих — діти, які ростуть без батьків, дружини, які втратили чоловіків, матері й батьки, які не дочекалися синів.
Але водночас — це пам’ять, яку родини передають далі.
"Повернувся. Але не так, як ми чекали. На щиті"
Катерина Степаненко
Катерина Степаненко бігла за свого брата — полеглого Захисника Віталія Бубнова.
Віталія мобілізували 9 вересня 2024 року. Він служив у 79-й бригаді та виконував бойові завдання із захисту України.
З 12 грудня 2024 року військовослужбовець вважався зниклим безвісти.
Для його родини розпочався довгий період невідомості — болісного очікування, пошуків і віри у те, що Віталій живий та повернеться додому.
Рідні зверталися до відповідних служб, долучалися до акцій на підтримку зниклих безвісти й полонених, шукали будь-яку інформацію та продовжували сподіватися.
Катерина згадує: брат завжди говорив, що не залишить своїх побратимів, і обіцяв, що повернеться.
Та одного дня родина отримала звістку, яка зруйнувала надію.
За результатами ДНК-експертизи загибель Віталія Бубнова офіційно підтвердили.
— Він завжди говорив мені, що не покине своїх побратимів. Коли отримали сповіщення, що Віталій зник безвісти, ми відвідували всі акції, зверталися до служб, шукали й надіялися, що він повернеться. Але один дзвінок зруйнував усю надію. Повернувся. Але не так, як ми чекали. На щиті, — зі сльозами згадує Катерина.
"Хочу, щоб вся Україна пам’ятала, якою ціною нам дається свобода"
Для Катерини участь у забігу — це не лише пам’ять про брата.
Вона говорить і про всіх українських військових, які віддали життя за можливість інших жити у вільній державі.
— Зараз, на жаль, мій брат загинув — найкращий син для своїх батьків. У День пам’яті наших Захисників, і не тільки 29 серпня, я хочу, щоб вся Україна пам’ятала, що наші хлопці віддали найцінніше — своє життя. За нашу Україну, за нашу свободу, за наших дітей, за наше мирне майбутнє, за те, щоб ми жили. Я хочу, щоб ніхто не забував і щоб усі пам’ятали, якою ціною дається нам ця свобода, — говорить Катерина Степаненко.
Особливо боляче їй бачити людей, які не зупиняються під час загальнонаціональної хвилини мовчання.
— Я хочу, щоб люди зупинялися на хвилину мовчання. Дуже боляче бачити байдужість, коли немає навіть однієї хвилини, щоб стати і вшанувати пам’ять. Тому я закликаю всіх: пам’ятайте, що наші хлопці віддають дуже високу ціну. Вони віддають своє життя, — каже сестра полеглого Захисника.
Родина Віктора Савченка бігла у пам’ять про нього
До акції долучилася й родина загиблого воїна Віктора Савченка.
За нього бігли брат Олександр із дружиною Вітою, сестри Валентина й Тетяна, племінники Тимофій та Богдан.
Саме 29 серпня 2026 року у Кропивницькому родині Віктора Савченка вручили державну нагороду — орден "За мужність" III ступеня, яким Захисника нагородили посмертно.
Віктор Савченко народився 13 грудня 1970 року у селі Веселий Кут.
Він служив водієм-електриком взводу безпілотних авіаційних комплексів. Брав участь у захисті України ще у 2014–2015 роках, а згодом знову продовжив військову службу.
За службу та мужність Віктор Савченко був відзначений низкою нагород. Серед них — хрест мужності "За оборону Бахмута", медаль командувача Сил територіальної оборони ЗСУ "За вірну службу" III ступеня, нагороди за оборону держави, відзнаки за службу та поранення, а також подяка за зразкове виконання службових обов’язків у боротьбі за свободу, незалежність і територіальну цілісність України.
Старший сержант Віктор Савченко загинув 2 серпня 2025 року поблизу села Зарічне Чугуївського району Харківської області.
Цього дня його рідні вийшли на дистанцію разом.
Бігли за Героїв
Всеукраїнський забіг "Шаную Воїнів, біжу за Героїв України" — це не звичайний спортивний захід.
Тут немає головного переможця.
Бо головне — ім’я Захисника, з яким людина виходить на старт.
— Сьогодні ми біжимо не заради перемоги чи спортивного результату. Ми біжимо за Героїв. За тих, хто віддав найдорожче — своє життя, щоб ми могли жити, працювати, виховувати дітей і мріяти про майбутнє. Наш обов’язок — пам’ятати кожного, хто став на захист України, — зазначила Наталія Стиркуль.
Кожен метр дистанції цього дня був символом вдячності полеглим військовим і підтримки їхніх родин.
За кожним написаним на грудях ім’ям — життя.
Чийсь син. Чийсь брат. Чийсь чоловік. Чийсь батько.
Людина, яка мала свої мрії, звички, характер, друзів, роботу і плани на майбутнє.
Пам’ять не повинна закінчуватися 29 серпня
29 серпня Україна вшановує пам’ять Захисників, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави.
Але для родин полеглих пам’ять не має календарної дати.
Вона живе щодня.
Саме тому подібні акції важливі не лише як загальноукраїнська традиція, а й як спосіб показати родинам загиблих: громада пам’ятає ваших рідних.
У Дмитрівській громаді Всеукраїнський забіг уже став традиційним. І цього року він знову об’єднав зовсім різних людей навколо одного слова — "Пам’ятаємо".
