У селі Цибулеве Дмитрівської громади вдруге провели турнір з міні-футболу пам’яті загиблого Захисника України Олександра Васильовича Катани. На поле вийшли футболісти, поруч зібралися рідні, друзі, односельці та представники громад. Але для батька Героя — Василя Панасовича Катани — цього дня футбол був значно більшим, ніж спортивна гра.
Журналістам Знам'янка.City він розповів, що дивлячись на поле, він подумки повертався у ті роки, коли тут грав його Саша. Хлопець, який змалечку поспішав виконати всю домашню роботу, аби встигнути на тренування. Який навіть після серйозної травми та трьох складних операцій не залишив футбол. Який виріс, створив родину, працював, захоплювався технікою, а коли Україна потребувала захисту — став до війська.
15 серпня 2023 року Олександр ще двічі телефонував додому. А потім зв’язок обірвався назавжди.
Батькове дитинство також минуло у Цибулевому
Василь Панасович Катана
Василь Панасович Катана народився 23 січня 1954 року у селі Плетений Ташлик. У 1964 році разом із батьками переїхав до Цибулевого.
Саме тут минули його дитинство та юність. Після школи навчався у Новгородківському училищі, згодом був військовим.
Василь Панасович і сам у молоді роки любив футбол. Через багато років це захоплення особливо сильно проявиться у його синові.
Під час служби родина жила за межами України. 16 січня 1979 року у Польщі народився Олександр Катана. Пізніше сім’я переїхала до Казахстану.
Згодом життєві шляхи батьків Олександра розійшлися. Хлопчик залишився з мамою, а Василь Панасович працював у Сибіру.
У 11 років батько забрав Сашу до Цибулевого
У 1990 році Василь Катана вирішив забрати сина до себе.
Спочатку він привіз Олександра до своїх батьків у Цибулеве, сам повернувся на роботу, звільнився, а потім остаточно переїхав у село.
Відтоді батько виховував Сашу сам.
Через рік Василь Панасович одружився з місцевою жінкою Любою. Подружжя працювало на молочнотоварній фермі: Василь був завідувачем ферми, Люба працювала дояркою. Разом виховували трьох дітей.
Для Олександра Любов Борисівна стала дуже близькою людиною.
— Саша завжди з великою повагою ставився до Любові Борисівни. Вона йому замінила маму. Він і називав її мамою, — згадує Василь Катана.
"Швидко все робив, аби тільки встигнути на футбол"
Дитинство дітей у селі було нерозривно пов’язане з працею. Дорослі від ранку до вечора працювали у господарстві, тому частина домашніх обов’язків лежала на дітях.
Та у Саші була особлива мотивація зробити все якомога швидше, щоб встигнути на футбол.
— Він був дуже активним у дитинстві, постійно в русі, постійно кудись поспішав. Наче поспішав жити. А футбол став захопленням усього його життя. Ми працювали з раннього ранку до пізнього вечора, тому діти допомагали по господарству. Саша швидко виконував усі домашні справи, щоб встигнути на тренування, — розповідає батько.
Першими футбольними наставниками Олександра були Анатолій Головатенко та Сергій Жуган. Вони навчали хлопця грі, разом із командою їздили на змагання.
Футбол настільки міцно увійшов у його життя, що навіть серйозні проблеми зі здоров’ям не змогли змусити його відмовитися від улюбленої гри.
Олександр травмував ногу та переніс три складні операції.
Але повернувся до футболу.
— Навіть після травми він футбол не залишив. І коли вже став дорослим — продовжував грати. Був у ФК "Нива", їздив на змагання. Футбол був його захопленням, його віддушиною, його життям, — говорить Василь Панасович.
Любив не лише футбол, а й техніку
Олександр виріс, але активний характер залишився з ним.
Він цікавився технікою, любив автомобілі. Мав автівки, мотоцикл, квадроцикл. Йому подобався рух, подобалося бути серед людей, займатися тим, що приносило задоволення.
У Цибулевому Олександр створив власну родину.
14 серпня 2003 року у нього народився син Володимир.
Діти Василя Панасовича та Любові Борисівни вже виросли, створили свої сім’ї, але залишалися жити у Цибулевому. Родина була поруч.
Олександр працював у місцевому господарстві. У його житті були робота, сім’я, улюблений футбол, друзі, звичайні щоденні турботи.
А потім почалася велика війна.
"За станом здоров’я міг би не воювати. Але сказав: я там потрібен"
28 лютого 2023 року Олександра Катану мобілізували.
Попередня травма ноги та перенесені операції давалися взнаки. За словами батька, син міг не йти воювати через стан здоров’я.
Але Олександр вирішив інакше.
— У нього з ногою були проблеми, він міг би не воювати. Але сказав: “Я там потрібен”, — пригадує батько.
Олександр пройшов військове навчання в Україні, потім у Німеччині. Після нього на кілька днів приїхав додому.
То були дорогоцінні дні для родини, хоча тоді ніхто не знав, наскільки вони стануть важливими у спогадах.
Після короткого перебування вдома Олександр повернувся до служби. Воював на Донеччині, служив солдатом механізованого батальйону.
"Телефонував і завжди говорив: у мене все добре"
Олександр Катана
Перебуваючи на фронті, Олександр намагався підтримувати зв’язок із рідними.
Телефонував батькові, але особливо часто спілкувався з Любов’ю Борисівною, яку називав мамою.
— Він постійно цікавився нашими справами: як ми, чи все у нас гаразд, чи не потрібна допомога. А коли ми запитували його, як там служба, завжди відповідав, що в нього все добре, — пригадує Василь Панасович.
Можливо, так він просто беріг рідних. Не хотів, аби вдома ще більше хвилювалися.
"Сказав, що йде на завдання. Це була остання розмова"
Серпень назавжди став для родини Катани місяцем, у якому поруч опинилися родинні свята і найбільший біль.
— Отаке складне життя… 14 серпня — день народження його сина Вови, 15 серпня — день народження Люби. І 15 серпня наш Саша загинув, — тихо говорить Василь Катана.
Того ранку Олександр зателефонував додому.
Привітав Любов Борисівну з днем народження, запитав, як почуваються рідні, чи все у них гаразд.
Здавалося, звичайна розмова сина з батьками.
Ніхто ще не знав, що вони запам’ятають кожне її слово.
Того ж дня Олександр зателефонував ще раз.
Було близько 16:30.
— Сказав, що йде на завдання і, можливо, певний час не буде на зв’язку. Це була остання наша розмова, — згадує батько.
Олександр пішов виконувати бойове завдання.
15 серпня 2023 року солдат механізованого батальйону Олександр Васильович Катана загинув під час артилерійського обстрілу біля Кліщіївки Бахмутського району Донецької області.
Спочатку повідомили про загибель, потім — що зник безвісти
Для родини розпочався період, який Василь Панасович і сьогодні згадує з болем.
Спочатку прийшло сповіщення про загибель Олександра.
Пізніше родині повідомили, що військовослужбовець вважається зниклим безвісти.
Але разом зі страшною звісткою знову з’явилася надія.
Можливо, сталася помилка. Можливо, поранений. Можливо, у полоні. Можливо, колись задзвонить телефон.
Родина шукала Олександра і чекала.
Дні перетворювалися на тижні й місяці. Надія змінювалася відчаєм, тривога — очікуванням. Найважчим була невідомість.
Рідні здали зразки ДНК.
А потім прийшло підтвердження, якого вони найбільше боялися.
— Ми його шукали, здавали ДНК. І найстрашніше було, коли ДНК підтвердилася. Поховали сина, а через деякий час ще відбулося допоховання. Це дуже боляче переносити. І дуже боляче згадувати, — говорить Василь Панасович.
Для батька немає часу, після якого ця втрата стає меншою. Є лише життя, у якому тепер доводиться вчитися жити без сина.
Коли пам’ять живе у тому, що людина любила
Василь Панасович каже.
"Такі футбольні турніри - це жива пам'ять не лише про мого сина, у такі хвилини згадуємо всіх полеглих Захисників і Захисниць . І, можливо, у цьому є особлива сила пам’яті.
Бо пам’ятати Захисника — це не лише знати дату його загибелі й військовий підрозділ. Це пам’ятати, яким він був до війни. Що він любив. Чим жив. Що змушувало його посміхатися", - розмірковує Василь Панасович.
Для Олександра таким був футбол.
Колись маленький Саша поспішав із домашніми справами, щоб побігти грати у футбол.
Потім виходив на поле і грав за ФК "Нива".
Тепер його самого немає серед гравців. Але на футбольному полі у рідному Цибулевому продовжує жити пам’ять про нього.
Для громади — як про Захисника.
Для друзів — як про товариша і футболіста.
Для Василя Катани — назавжди як про сина.
Олександру Катані назавжди 44.
Світла і вічна пам’ять Захиснику України.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
