Жителька міста Знам’янка Марина Валицька у 2014 році вступила в добровольчий батальйон і стала на захист нашої Батьківщини. Тепер вона – бійчиня батальйону із позивним “Ксена”, командує відділенням взводу вогневої підтримки штурмової роти.
Ми поговорили з Мариною про її кар’єру військовослужбовиці, труднощі на фронті та відданість країні, а також дізналися у її мами Любові Іванівни, як це – чекати доньку з війни.
Марина – велика патріотка своєї країни
Ще за мирного життя, до подій 2014 року, Марина виявляла стійку громадянську позицію – співпрацювала з громадськими організаціями та піклувалася про добробут рідного міста.
Коли в 2014 році розпочалася Революція Гідності, Марина поїхала на Майдан Незалежності, бо не могла стояти осторонь подій. Мама жінки Любов Іванівна поїхала з нею, щоб підтримати її та особисто висловити незгоду з відмовою українського керівництва від євроінтеграційного курсу.
Наприкінці 2014 року Марина вступила в добровольчий батальйон. Мати хвилювалася, але не відмовляла її, бо розуміла, що по-іншому її донька не може. Не можна закрити за сімома замками велику силу духу і любов до України.
Військова служба не давалася легко, але Марина була наполегливою і вимогливою до себе. Розуміла, що у бою прорахунки й помилки коштуватимуть життя. Під час навчання, із групи на 54 осіб вона та ще один військовослужбовець отримали відзнаку за наполегливість та вміле освоєння знань.
Брала участь у боях на Світлодарській дузі, в Мар’янці, Зайцево та під Волновахою.
В подарунок від побратима Марина отримала портрет
“З початку повномасштабного вторгнення “офіційного” навчання у нас не було. Йшли тяжкі бої, наш підрозділ ніс колосальні втрати... Банально "кінчались" люди, які проходили профільну командирську підготовку. Тому на їхнє місце приходили найбільш досвідчені та підготовлені, навіть з числа солдатів.
Так що командирами ставали безпосередньо під час виконання бойових завдань. Нас "навчили" ворожі танки, арта та міномети. Я за посадою і так була командиркою відділення, пізніше мене поставили головною сержанткою взводу”, – згадує Марина.
Сьогодні вона – досвідчена та фізично підготовлена військовослужбовиця, що добре розуміється на тактиці бою та влучно стріляє. Вона не вперше перебуває на найскладніших напрямках.
“Доводиться виконувати різні завдання: від знищення ворожої техніки або живої сили противника до евакуації наших поранених і загиблих бійців, – розповідає військовослужбовиця. – Усі завдання пов'язані з обороною нашої країни і залежать від конкретної бойової ситуації. Якщо коротко, то у всіх, хто воює, спільне завдання – вижити і знищити противника”.
Тісна співпраця з волонтерами
Окрім участі в запеклих боях, Марина організовує життєзабезпечення свого підрозділу. Зокрема, вона налагодила тісну співпрацю з волонтерами з різних країн, допомагають волонтери і з рідної Знам’янки – громадська організація “Майдан”.
Коли виникає потреба, бійчиня звертається по допомогу до своїх друзів, а вони – до своїх. Так військовим оперативно привозять та надсилають усе необхідне.
“Я вдячна всім, хто придбав, привіз, подарував такі необхідні для військових речі: авто, турнікети, засоби захисту, амуніцію, ліки, їжу. Все це – складова життєдіяльності наших захисників та захисниць в умовах бойових дій! Ціную кожного і кожну, хто допомагає нам!”, – ділиться Марина Валицька.
Волонтерів та волонтерок, захисників та захисниць жінка вважає спорідненими людьми у суспільстві. Адже вони добровільно, за власною ініціативою віддають свої час, здоров'я, гроші й навіть життя для захисту тих, хто цього потребує і в цивільному житті, і на війні.
Марина під час служби
Армія – це не лише про зброю, це цілий організм
Марина розповіла, що фізично воювати їй важко. Холод, нестача сну або неможливість поїсти складно переносити.
Але ще важче – емоційно, коли хтось гине. Жінка сумує за людьми, яких вже немає поруч, усередині утворюється пустка.
8 травня стало чорним днем у її календарі.
“Загинули два моїх побратими… Євгеній Тарасьєв, позивний «Дизель». Надійний товариш, напарник, який у прямому сенсі прикривав мене в стрілковому бою у Волновасі. Посеред посадки, під час багатогодинного чергування, він діставав звідкись із кишені шмат сала або печиво – і то було справжнє свято! У пам’яті й досі звучать його слова: «Ксена! Давай швидше, у нас хвилина до перезарядки ворожих градів».
Коли була мінусова температура, Дизель посеред недобудови знайшов шмат целофану, щоб хоч чимось було накритися, аби зігрітися... Він піклувався про інших, а свої контузії вважав дрібницями, які не заважали штурмувати або виконувати інші бойові завдання…”, – згадує військовослужбовиця.
Назар Жирнов з позивним «Зарік» – другий побратим, якого втратила Марина. За словами жінки, він ніколи ні з ким не сперечався, виконував всі прохання або накази якісно і відповідально. Любив котів і собак, а вони – його.
Обидва солдати до останнього захищали Україну від ворога на одній із найнебезпечніших ділянок фронту.
Жінка зазначає: “Загибель товариша, якого знаєш багато років як надійного побратима, гідного воїна, добру та розумну людину, – то пекучий біль... Біль, який спонукає нещадно нищити ворога”.
Марина з побратимом Романом, позивний "Сталкер"
Згадала Марина і Костянтина Дюбайла з позивним «Білорус», який з 2014 року добровільно став на захист України. Він брав участь у багатьох складних бойових операціях. Вмів працювати з будь-яким різновидом зброї, його дії були прикладом мужності, самопожертви та героїзму.
За словами військової, Білорус мав неординарний розум, тому міг знайти правильне рішення в будь-якій складній ситуації. Поруч із ним Марині ніколи не було страшно. Виконуючи бойове завдання у квітні 2022 року, Костянтин загинув.
“Війна багато шрамів залишила у моєму серці. Все це і багато іншого назавжди залишиться в моїй пам'яті. Але знаю одне – що зробила правильний і свідомий вибір. Я тут потрібна, я розумію, що маю сили і вміння захищати свою країну, наше майбутнє. Все буде Україна”, – ділиться бійчиня.
Мама чекає доньку з війни
Мама Марини Валицької, Любов Тарабанько, чекає доньку з війни, підтримує її бойовий дух, вірить у ЗСУ та в перемогу України.
“Я виховала двох доньок Анну та Марину. Аня – спокійна, гарна господиня, турботлива мама. Виховує трьох дітей. А Маринка з дитинства була дуже активною, сміливою і рішучою дівчинкою, яка вміла постояти за себе. Ставила цілі і досягала їх. Навчалася стрільбі. Любить екстрим, дуже ризикована.
Мої доньки досить різні за складом характеру, але мають і спільні риси – щирість, доброту і людяність”, – розповідає Любов Тарабанько.
Марина, за словами її мами, відрізняється величезною добротою до всього живого. Ще будучи школяркою завжди приносила покинутих кошенят та цуценят. Лікувала, а потім знаходила для них господарів. Навіть з фронту Маринка привезла чотирилапого друга – добермана. Врятувала собаку від смерті. Тепер разом з ним Любов Іванівна чекає на Марину.
Пані Любов щодня слідкує за новинами і просить Бога, щоб закінчилася війна. Щоб усі матері дочекалися своїх дітей живими та здоровими.
Марина з мамою
“Марина дуже турбується про мене, як би їй там складно не було, але завжди мені говорить: «Мамо, у мене все добре, не хвилюйся». Нічого не розповідає, але і я не розпитую. Бо знаю, що не все можна говорити. І не хочу зайвий раз її турбувати своїми запитаннями. Я й так все розумію по її голосу, по її повідомленнях: який у неї настрій, чи стомлена вона, чи сумна, чи хвилюється за щось…”, – розповідає жінка.
Коли Марина приїжджає додому, для її мами це велике щастя. А коли повертається на службу, кілька днів пані Любов не може знайти собі місця. Її відвідують побратими Марини, коли приїжджають у місто Знам’янку. Вони всі дуже дружні.
“Розумію всіх матерів, які чекають своїх дітей з війни. Але розумію і те, що вони захищають нашу країну, наше життя, майбутнє наших дітей. Вірю в те, що материнська любов і молитва допомагають нашим дітям у бою з ворогом”,– розповідає жінка.
У серпні 2022 року Марина під час бойового завдання отримала тяжке поранення від обстрілу ворожого танку та артилерії. Військовослужбовиця пройшла через низку складних операцій, готується до реабілітації, щоб поранена рука запрацювала. За рахунок держави отримала направлення на реабілітацію, але все не має на це часу, бо наразі активно допомагає своєму підрозділу – контактує з волонтерами і передає на передові позиції все, що потребують її побратими.
“Фізично я ще не в ідеальному стані, але на сьогодні головне для мене – допомагати побратимам”, – говорить Марина. – Лікування пройду, руку відновлю і повернуся в стрій, бо по-іншому не можу”.
Надійний бойовий товариш став чоловіком
У вересні в житті Марини сталася визначна подія. Не зважаючи на війну та тяжке поранення, в її серце постукало кохання. Зі своїм майбутнім чоловіком жінка познайомилася на фронті. Неодноразово під час інтенсивних боїв Володимир прикривав “Ксену” від ворожих обстрілів. Зажди ділився останнім та піклувався про неї.
“Так надійний бойовий товариш став моїм чоловіком”, – згадує Марина. – Зараз Володимир продовжує боронити нашу країну, думками і серцем я з ним”.
Ксена – одна з головних героїнь фільму про війну
В Естонії відбулася прем’єра документального фільму “Жінка на передовій” режисера Івара Хейнмаа, в якому одна із головних героїнь – знам’янчанка Марина Валицька.
З режисером Іваром Хейнмаа Марина познайомилася у 2016 році, коли перебувала на Світлодарській дузі. Він мав у планах зняти фільм про події в Україні та взяв у Ксени інтерв’ю. Івар був вражений її стійкістю та мужністю.
“Івар Хейнмаа знімав мене у різних ситуаціях протягом трьох років, – розповідає бійчиня. – Але зйомки були ще до повномасштабної війни. Він приїжджав двічі на рік, фіксував на камеру моє життя і на передових позиціях в окопах, і коли я перебувала у відпустці. Приїздив до мене у шпиталь у Вінницю, коли отримала поранення. В сюжеті фільму передав всі будні військового життя”.
Марина з режисером Іваром Хейнмаа
Марина замислюється, скільки всього відбулося за ці роки:
“Ні хвилини не шкодую, що обрала військовий шлях, – каже жінка – Багато чого навчилася, познайомилася з багатьма хорошими людьми, бороню свою країну від ворога. Але серце щемить, бо багато втрат перенесла у своєму житті, смерть дихала в обличчя. Пам’ятаю кожного, вони завжди в моєму серці.
Змінилася я, змінилися цінності, змінилося ставлення до своєї країни, до українців. Свій за свого, переможемо!”.
Фото надані героїнею.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живе Знам'янка і район!
