Валерій Болгов та Анастасія Іванюк познайомилися взимку сім років тому у селі Богданівка. Вона – школярка, він – військовий-контрактник. Зеленооку і веселу дівчину з дзвінким і щирим сміхом він запримітив відразу.
До неї підійшов хлопчина з квітами. Валерій зреагував миттєво: закинув незнайомку на плече, і промовив: «Вибач, хлопче, я поспішаю». Саме тоді він забрав її у своє серце, у своє життя.
Такий він і по життю був: рішучий, сміливий, відповідальний, любив життя і свою Настуню.
І ніколи б її не залишив, але куля ворога забрала його назавжди. Валерій був військовим – понад 10 років служив у Збройних Силах України. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Найщасливіші роки – це роки навчання
Дружина Анастасія згадує роки, проведені разом з коханим.
“Найщасливіші роки – це були роки навчання, бо ми були разом, – розповідає Анастасія. – Валера навчався у Харківському університеті повітряних сил імені Івана Кожедуба, а я – в Державній академії культури.
За спеціальністю я акторка драматичного театру і кіно. Валера завжди прибігав до мене на вистави, жодної не пропустив. Навіть бувало, що по декілька днів грали одну й ту ж п'єсу, але він все одно приходив. Говорив мені: “Я дивився б і слухав тебе вічно”.
14 жовтня 2018 року, на Святу Покрову, Валерій та Анастасія побралися, відгуляли весілля. У 2020 році закінчили виші і переїхали до Миколаєва, за направленням Валерія. Він служив у десантно-штурмових військах, 79-ої окремої аеромобільної бригади.
“Лише шість днів побув вдома, допоміг облаштуватися і на службу, — згадує Анастасія. — За три роки подружнього життя, якщо скласти весь час, коли Валера був вдома, то назбирається лише чотири місяці. Але я завжди відчувала його присутність, він завжди дбав про мій спокій і комфорт. Завжди з будь-якого питання давав мені слушну пораду”.
Валерій і Анастасія
Захищати Батьківщину – найважливіша професія
Валерій у лавах Збройних Сил України понад 10 років. У 2015 році добровольцем став на захист Батьківщини. Воював у Донецькій та Луганській областях. Добре знався на картах та техніці, читав книги про тактику ведення бою.
У 2017 році, за підсумками проведення бойових стрільб, отримав відзнаку “Кращий командир зенітної установки ЗУ-23”. Нагороджений медалями “Учасник бойових дій”, “Ветеран АТО”. Але нагороди для нього не були важливими, йому було достатньо поваги і розуміння з боку особового складу.
“Він завжди говорив, що всі професії важливі, але захищати Батьківщину — це найважливіша професія. Ніколи не скаржився, що важко. Був випадок, коли він з побратимами діставався до своїх позицій, мали з провіанту лише пляшку води і мішок кукурудзяних паличок на сім чоловік, але дійшли, вижили. Завжди з гумором казав: “Все у нас добре, живемо в хоромах і їмо делікатеси”, – розповідає дружина загиблого.
Молодий офіцер завжди дбав про свій особовий склад. Був командиром зенітно-ракетних військ, командиром підрозділу, потім – взводу, пізніше – роти. Брав участь у бойових діях поблизу міст Лиман, Сєвєродонецьк, Райгородка, Щастя, Ямпіль.
“Він посилено займався спортом, був кандидатом у майстри спорту, і змушував усіх своїх хлопців тренуватися. Говорив: “Ви повинні бути сильними і витривалими, одного я винесу з поля бою, а всіх — ні. Тож, у першу чергу, повинні дбати про своє життя”.
До його порад дослухалися, його поважали. Бувало за час служби, хлопці втрачали сили, надію, але Валерій завжди підтримував, мотивував, знаходив потрібні слова, надихав. Він завжди говорив: “Мамо, дякую тобі, що я українець. Я так люблю Україну, нашу землю, українців”.
Хохли не тікають
На час повномасштабного вторгнення росії в Україну Валерій перебував в Донецькій області. Брав участь у запеклих боях на нульових позиціях. Був командиром роти вогневої підтримки. Він мав позивний “Хохол” і завжди повторював: “Хохли не тікають”.
“Я завжди тримала з ним тісний зв’язок, підтримувала, – розповідає Анастасія. – Добре знала, чого потребувала Валерина рота і прикладала максимум зусиль, щоб забезпечити необхідними речами, які можуть врятувати життя.
Разом з мамою – Оксаною Іванюк, нам вдалося згуртувати небайдужих людей, зібрати кошти і відправити на позиції хлопцям дві автівки. Валера говорив, що автомобіль може врятувати життя 12 чоловік, скільки в нього поміститься”.
Перший автомобіль орки знищили на третій же день. Встигли розвантажити та занести продукти і необхідні речі в укриття. Також передали рації, квадрокоптер. Коптер через деякий час також був знищений. Валерій розповів, що у ворога сильні установки, які перебивають їх сигнал.
Але дружина заспокоювала:
“Не хвилюйся, любий, головне – щоб ти був живим. Назбираємо коштів і придбаємо інший. Небайдужих людей дуже багато, допоможуть друзі, знайомі, волонтери”.
Назбирали необхідну суму коштів, збір закрився тієї рокової ночі, коли Валера загинув. На війні кожна втрачена хвилина чи день можуть коштувати життя не одного захисника. Але, як і обіцяла дружина, коптер придбали і передали військовим з Валериної роти.
Валерій з побратимами
Останнє побачення
“У кінці травня чоловік мені зателефонував і сказав, що можемо побачитися. Ніби відчував, щось недобре, – згадує останню зустріч з чоловіком Анастасія. – Він перебував у Краматорську. Я не роздумуючи вирушила до нього, хоч він півтори доби не виходив на зв’язок.
Зустріли мене його підлеглі. Він повернувся із завдання пізно ввечері, виснажений, змучений і змарнілий. Від втоми ледь тримався на ногах, посміхався мені і запевняв, що все буде добре. Наступного дня він сказав мені повертатися, бо тут неспокійно. Тоді я його бачила в останнє”.
До ранку жінка чула страшні вибухи, двиготіла земля. О пів на шосту за Анастасією приїхали, вона повернулася додому.
За свої 27 років пізнав усе пекло війни
У місті Ямпіль Краматорського району Валера отримав поранення. Була посічена уламками рука, не працювали пальці, турбували нирки, постійно був на знеболювальних, але не залишив своїх хлопців. Він був командиром роти вогневої підтримки.
“Він завжди думав про свій особовий склад, – розповідає Анастасія. – Ніколи не відправляв хлопців на завдання, попередньо особисто не перевіривши позиції. У його роті завжди було найменше втрат. Завжди йшов першим. Першим пішов і того трагічного вечора”, – ділиться дружина загиблого.
2 червня роту Валерія перекинули під Святогірськ, більша частина Лиману тоді вже була підконтрольна російським військам.
“Вони спали під відкритим небом. Валера, якось сказав: “щовечора копаю собі могилу” – так він називав окопи. Того вечора, 10 червня, він не встиг його викопати, була розвідка боєм. Вів групу із 12 чоловік, яку розділив на дві, з дистанцією 150 метрів одна від одної, цим самим врятувавши життя шести військовим. Потрапили на засідку. Розпочався бій, працювали ворожі танки, артилерія, ворожа куля влучила в голову. Це був його останній бій”, – згадує Анастасія.
Болить втрата командира і його військовим побратимам. Вони розповіли, що коли перебували у Сіверську, снаряд потрапив у приміщення, де перебувало 20 військових, завалило вихід і все спалахнуло вогнем. Валерій не залишив хлопців під шквальними обстрілами, знайшов вихід і вивів усіх. Усі залишилися живі.
Його підлеглі щодня пишуть Анастасії, підтримують. Пообіцяли що помстяться, і помстилися: на тому самому місці, де загинув Валера, знову був бій, жорстокий: “за Україну, за командира, за сльози багатьох тисяч жінок і дітей, за зруйновані міста і села”.
Дуже любив життя
Анастасія згадує свого чоловіка як життєрадісного та активного. Він мав багато захоплень і любив життя.
”Валера гарно малював, займався татуюваннями, цікавився агрономією. Планував збудувати будиночок біля річки, мати діток, засадити поле пшеницею, поставити пасіку в своєму садку і жити в спокої.
Мріяв піднятися в гори, досягти висот у спорті і навчити своїх дітей любити Батьківщину. Він зміг зберегти сотні життів і за мільйони боровся. Він відвойовував життя кожного з особового складу ціною власного. Він пишався нашим військом, нашим народом. Тепер я маю це життя прожити за нас двох”, – розповідає Анастасія.
Наразі вона з мамою продовжують займатися збором коштів на допомогу військовим. Знають, як боляче втрачати рідну людину, тому хочуть своєю допомогою вберегти життя іншим захисникам. Тато Анастасії та чоловік Оксани – Віктор, теж, як і тисячі інших, боронить нашу країну від ворога на нульовій позиції.
“Завдяки нашим захисникам ми живемо. Сотні тисяч рук оберігають наш сон, посмішки наших дітей. Десятки тисяч голів надягли чорні хустки, бо їхні рідні віддали життя за нас, віддали найцінніше, щоб ми мали ранок, день, вечір, ніч. На жаль, життя не має дублів…”.
Фото: Архів Анастасії
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живе Знам'янка і район!
