Олександр та Наталія Кузьмічові вперше були змушені залишити рідний дім у місті Добропілля Донецької області в квітні 2022 року, коли війна змусила їх тікати від бомбардувань та обстрілів. Евакуаційний потяг віз їх у невідоме, та Олександр вирішив вийти у Знам’янці, бо поруч було село Дмитрівка — місце, де він виріс і де було коріння його роду.
Олександр розповів Знам'янка.City, що довелося пережити, та як село, де він виріс прихистило його вдруге.
Народився на Донеччині, а дитинство провів у Дмитрівці
Олександр та Наталія
Евакуаційним потягом їхали у невідоме для них місце, тікали від війни та бомбардувань.
"Кажу дружині, якщо цей потяг їхатиме через Знам’янку, встанемо тут. Поряд є село Дмитрівка, я там виріс, там коріння мого роду. Бабуся моя, Акуліна - родом з Плоского, а дідусь Петро Хандусенко - з Іванківців. Голодомор змусив бабусю шукати заробіток на Донеччині, там вона і залишилася. Народився я на Донеччині, але разом з батьками переїхав у Дмитрівку, коли мені було 6 років. Тут пройшли мої шкільні роки, а в 16-річному віці разом з батьками повернувся на Донеччину. Відслужив армію, здобув спеціальність зварювальника, спочатку в шахтарсько-будівельному управлінні, а потім 25 років пропрацював у шахті, добував вугілля. З дружиною упорядкували власний будинок, думали відпочивати на пенсії та витрачати час за власним бажанням, але війна розпорядилася по іншому. Змушені були залишити все нажите роками добро і шукати безпечне місце", - розповідає Олександр.
Зупинившись у Знам’янці, родина переночувала в готелі, а зранку вирушила до Дмитрівки, де їх привітно зустріли.
Дмитрівка має позитивну енергетику
"Начальник відділу культури і туризму Лідія Міркотан допомогла з житлом, оформити всі необхідні документи, а також надавала консультації з будь-яких питань», — згадує Олександр.
Кузьмічові звикали на новому місці, але думками поверталися у рідне місто, де залишили будинок, більшу частину свого життя, сина, який працював поліцейським і не міг екуюватися, бо його допомога була потрібна там.
"У перші дні перебування у Дмитрівці я не міг надихатися свіжим повітрям, говорить Олександр. Село дуже гарне, має позитивну енергетику і люди щирі, привітні, а повітря неймовірне. Ми тут і город посадили", - каже чоловік.
Друга евакуація: знову в дорогу
Олександр періодично їздив у Добропілля, відвідував свій будинок, сина та онуків, а коли ситуація покращилася, влітку 2023 року вони повернулися до рідного дому. Але війна не дозволила надовго залишитися в Добропіллі. Загострення бойових дій на Донеччині змусило їх влітку 2024 року знову покинути рідне обійстя та шукати прихисток у Дмитрівці.
Олександр та Наталія
"Ми взяли із собою найцінніше — двох собак, п’ятьох котів та зимові речі", — говорить Олександр.
Чоловік не стримує хвилювання, адже в рідному місті залишилася донька з онуками, а син пішов захищати країну. Нині він проходить військову підготовку в одному з навчальних центрів.
Віра в майбутнє та надія на перемогу
Попри всі труднощі, Олександр та Наталія не втрачають надії на краще. Вони пристосовуються до нового життя в Дмитрівці, з надією чекають на повернення додому після перемоги.
У Дмитрівці родина знайшла підтримку та допомогу від місцевих жителів і неурядових організацій, але головне — вони зберігають віру в перемогу і відновлення своєї рідної землі.
Історія сім'ї Олександра та Наталії — це приклад того, як сила духу та підтримка громади допомагають подолати навіть найважчі випробування.
Цей матеріал вийшов за підтримки програми “Голоси України”, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа, Міністерством закордонних справ Німеччини та Федеральним комісаром з питань культури та медіа, і є частиною Ініціативи Ганни Арендт. Вони ніяк не впливають на наш контент і не несуть за нього відповідальність.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
