У час повномасштабної війни громади не лише реагують на щоденні виклики, а й повертають із забуття важливі сторінки своєї історії, дбають про місця пам’яті та передають правду наступним поколінням.
Війна змінила життя українських громад далеко за межами фронту. Вона загострила не лише питання безпеки, втрат і підтримки військових, а й тему пам’яті — про загиблих захисників, про родинні трагедії, про сторінки історії, які довго замовчувалися або залишалися на узбіччі уваги.
У селі Цибулеве Дмитрівської громади така пам’ять повертається через конкретну людську ініціативу. Місцева жителька Людмила Підгорна встановила пам’ятний знак на могилі своїх рідних дядьків — братів її батька, які померли від голоду у 1933 році. Багато років вона разом із чоловіком доглядала це місце, а нині вирішила зробити все, щоб пам’ять про цих людей збереглася і для наступних поколінь.
Пам’ять може зникнути, якщо її не берегти
Поряд із пам’ятним знаком — старе кладовище, яке вже заросло деревами й кущами. Там залишилися лише бугорки без хрестів. За словами місцевих жителів, саме тут поховані люди, які померли від голоду у 1932–1933 роках. У ті страшні роки людей ховали без трун, у ряднах, інколи по кілька осіб в одній ямі.
Людина, яка не дозволила забути
Людмила Підгорна розповідає, що змалку приходила на це місце разом із бабусею. Тут поховані рідні брати її батька Йосипа — діти Захарія і Пелагеї Кучерявих. На могилі стоїть старовинний залізний хрест.
“Тут на цьому місці лежать рідні брати мого батька, мої рідні дядьки. В цій могилі п’ять душ, а там десь ще двоє поховані. Баба говорила, що могила навпроти третьої акації. Так тоді вона орієнтувалася, де поховані діти”, — розповідає Людмила Йосипівна.
За її словами, про трагедію своєї родини вона дізнавалася поступово. У школі про Голодомор не говорили. Правда зберігалася у спогадах старших людей, у мовчанні, у болі, який родина несла через покоління.
“Ми почали тоді самі дізнаватися, спливали спогади з дитинства, що чула від старих жінок. Знаєте, що в школі нам за Голодомор не розказували. Я так нічого не чула”, — згадує жінка.
Саме тому встановлення пам’ятного знака стало для неї не лише родинною справою, а й громадянським вчинком — способом не дати історії зникнути.
Історія родини, в якої голод забрав сімох дітей
У родині Захарія і Пелагеї Кучерявих було дев’ятеро дітей. Коли почався Голодомор, батька вдома не було — він перебував на заробітках, будував Кременчуцьку гідроелектростанцію. На той час найстаршому синові Саві було 17 років, а найменшим — Йосипу та Андрію, двійнятам, — лише по три роки.
Людмила Підгорна згадує, що ще в дитинстві ходила на це місце разом із бабусею Пелагеєю. Саме тут поховані її діти.
“Ми з бабою Пелагеєю сюди ходили. Тут у неї п’ятеро дітей в одній могилі. А ось тут десь була ще яма, там двоє поховані. Вона весь час ставала перед могилою навколішки, каялася, просила у дітей прощення”, — розповідає Людмила Йосипівна.
За родинними спогадами, у той страшний час діти фактично залишилися самі. Батько був далеко на роботах, а мати, рятуючись від голоду, пішла до сестри у Глибоку Балку, де її чоловік працював на залізниці й отримував пайок. Дев’ятеро дітей залишилися вдома зі старшим братом Савою.
Саме Сава намагався врятувати молодших. Він працював у колгоспі й приносив їм те, що міг.
“У колгоспі давали їжу. Юшку він сам випивав, а гущу ніс меншим братикам. Поки Сава не впав на полі, діти ще були живі”, — переповідає родинну історію Людмила Підгорна.
Після смерті Сави діти почали помирати один за одним. Голод забрав сімох синів Захарія і Пелагеї. Вижили лише найменші — трирічні двійнята Йосип та Андрій. Серед них був батько Людмили Підгорної — Йосип.
Їх урятувала родичка, яка забрала дітей до майдану — так тоді називали місце, подібне до дитячого садка. Завдяки цьому двоє найменших дітей вижили.
Ця історія — не лише про трагедію однієї родини. Вона про біль, який довго передавався мовчки, через спогади, через стару могилу, через бабусю, яка роками приходила сюди навколішки просити прощення у своїх дітей.
Сьогодні Людмила Підгорна розповідає цю історію, щоб пам’ять не зникла. Бо за кожною цифрою Голодомору — конкретні імена, родини, діти, яких не вдалося врятувати, і нащадки, які через багато років повертають їм голос.
Піід час встановлення пам'ятного знака
Пам’ятний знак із жорен, які зберегли історію села
Щоб вшанувати пам’ять своїх рідних, Людмила Підгорна вирішила встановити на могилі пам’ятний знак. Для нього використала старі жорна — великі кам’яні круги, якими колись у млинах перетирали зерно на борошно.
У цьому рішенні є особливий символізм. Жорна завжди були пов’язані з хлібом, працею, селянським життям. А тепер вони стали знаком пам’яті про людей, яких забрав штучний голод.
Людмила Йосипівна розповідає, що ці жорна — не випадкові. Вони з місцевих млинів і вітряків, які колись стояли у навколишніх селах.
Одне жорно привезли з села Чутівка, села вже не існує, залишилася лише назва.. Колись біля клубу там стояв вітряк, але його давно розібрали, і нині про нього вже майже ніхто не пам’ятає.
Інше жорно — також із зниклого села Чорноліска Людмила Підгорна пригадує, що колись біля кладовища на пагорбі стояли три вітряки. Коли їх розібрали, жорна спустили вниз, і вони покотилися просто в болото. Її чоловік витягнув їх звідти й привіз додому.
Ще два жорна — із села Веселий Кут, де також колись був млин. Часи змінилися, млини зникли, але жорна залишилися. Родина Підгорних зберегла їх, а тепер саме з цих каменів створила пам’ятний знак.
Реалізувати задум було непросто. Жорна дуже важкі, їх потрібно було привезти, встановити, вирівняти й надійно закріпити. Самотужки зробити це було б неможливо. На допомогу прийшли небайдужі люди: фермер Олександр Єльник, Володимир Колесник, працівники сільської ради та односельці.
Спільними зусиллями жорна встановили й закріпили так, щоб знак стояв міцно і довго.
На жорнах встановили табличку з написом: "Всім померлим від голоду. Сім синів Кучерявих Захарія і Пелагеї. Березень 1933 рік”.
“Навіть коли нас уже не буде, хтось доглядатиме цю могилу — в пам’ять про людей, які померли від голоду”, — каже Людмила Йосипівна.
Так родинна ініціатива стала справою пам’яті для всієї громади. А старі жорна, які колись допомагали робити хліб, тепер нагадують про тих, кого у 1933 році цього хліба позбавили.
Громада як простір відповідальності
Староста села Цибулеве Олена Студенко розповіла, що Людмила Підгорна — активна, працьовита й ініціативна жінка. Вона багато років бере участь у житті села, долучалася до заходів, ярмарків, має гарні вишиті роботи, доглянутий двір і завжди небайдужа до громадських справ.
За словами старости, ідею встановити пам’ятний знак Людмила Йосипівна підняла ще торік. Коли звернулася до старости, у неї вже був чіткий план: вона знайшла жорна, домовилася про допомогу, виготовила табличку.
“Вона підняла питання вшанування пам’яті Голодомору і зробити такий пам’ятний знак. Коли вона подзвонила мені, в неї вже все було сплановано. Вона вже знайшла фермера, знайшла жорна, виготовила табличку. Результат ви бачите”, — розповіла Олена Студенко.
Староста зазначає, що тепер важливо не зупинятися і подумати, як зберегти і впорядкувати всю територію старого кладовища, де поховані жертви Голодомору.
“Це складні часи нашої історії, це наше минуле. І коли ми будемо це берегти і пам’ятати, то, я думаю, від того і наше майбутнє залежить. Тут дійсно все заросло, поховання видно, залишилися одні горбики. І вже коли тут стоїть пам’ятний знак, то цю територію треба обговорити, можливо, написати проєкт, провести захід з упорядкування і гідно вшанувати пам’ять про наше минуле”, — зазначила Олена Студенко
Від одного знака — до ширшого рішення
У громаді вже думають над тим, як зберегти це місце поховання. Йдеться не лише про символічний догляд, а й про можливе впорядкування території, додатковий збір свідчень, залучення жителів і, можливо, підготовку проєкту для збереження цього простору пам’яті.
Саме тут матеріал і набуває важливого значення для проєкту “Громади під тиском війни: виклики, рішення, люди”. Бо ця історія — не лише про минуле. Вона про те, як громада в умовах нової війни вчиться дбати про свою історичну пам’ять, не чекати готових рішень, а діяти на місцевому рівні.
Пам’ять як частина стійкості громади
Сьогодні українські громади живуть під тиском війни. Вони одночасно вирішують нагальні проблеми, підтримують військових, приймають складні рішення, допомагають людям і вчаться жити з новими втратами. Але водночас вони повертаються і до давніших ран — до тих трагедій, які формували українську історію.
Історія Людмили Підгорної в Цибулевому показує: стійкість громади — про здатність пам’ятати, берегти місця поховань, поважати своє минуле й передавати правду далі.
Бо громада сильна тоді, коли вміє не лише вистояти сьогодні, а й не втратити пам’ять про тих, хто пішов від нас.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
