Серед поля у Цибулевому Дмитрівської громади привертає увагу одинока хатина. Навколо — простір, засіяний соняшником. Молоді паростки вже пробили землю і рівними рядками тягнуться до сонця. Поруч із хатою росте стара яблуня та кремезний горіх. На стіні ще збереглася табличка: вулиця Чорнолісна, будинок 9.
Хатина доглянута, вибілена. Але стоїть одна-однісінька. Двері підперті палицею — ніби тихий знак, що всередині вже ніхто не живе. Перед вікнами, серед бур’янів, росте тюльпан. Одинокий, але живий. Наче продовження пам’яті про тих, хто тут народжувався, жив, працював, переживав голод і втрати.
Колись тут була ціла вулиця. З роками вона зникла. Залишився лише цей будинок — як останній слід великої родинної історії.
“Це будинок, у якому я народилася”
Староста села Цибулеве Олена Студенко розповідає: у хатини є господарі. Вони живуть у Цибулевому, але продовжують доглядати і хатину, і могилу неподалік.
Господарка хатини — Олександра Крилова, 1953 року народження, каже, що саме в цьому будинку з’явилася на світ. Тому для неї це не просто стара хата серед поля. Це місце дитинства, родинної пам’яті й болю.
“У мене велика і дружна родина. Ми постійно доглядаємо цей будинок нашого дитинства. Ця хатина пережила важкі часи, історія роду нелегка”, — розповідає Олександра.
Неподалік від будинку — могила. Там поховані рідні її батька: дідусь і бабуся — Гаврило та Оксана, їхні діти Антон і Стеша, а також троє онуків, Стешиних дітей. Усі вони померли у страшні роки Голодомору, а дівчинку розстріляли на полі за те, що зірвала декілька колосків пшениці..
Могила, на яку батько дивився і плакав
Батька Олександри звали Леонтій. За словами жінки, він усе життя пам’ятав цю трагедію.
“Батько все життя плакав. Дивився на ту могилу і плакав. Там поховано сім людей: четверо дорослих і троє діток. Це по батьковій лінії — його батько й мати, брат Антон і сестра Стеша та троє її дітей”, — розповідає Олександра Крилова.
Імен дітей родина вже не пам'ятає. Але збереглася пам’ять про те, як вони жили, голодували, намагалися вижити і як ця трагедія залишила слід на всіх наступних поколіннях.
Олександра говорить, що батьки часто згадували 1932–1933 роки. Це були спогади, які не вкладалися у звичайні слова: забране зерно, картопля, забрана квасоля, порожні хати, діти, які просили їсти, і люди, які намагалися врятуватися будь-якою ціною.
Коли їжу забирали, а люди помирали від голоду
За родинними спогадами Олександри Крилової, у ті страшні роки в людей забирали майже все, що могло стати їжею. Не залишали навіть найменших запасів, які родини намагалися приховати, аби вижити.
“Мати казала: у підпіччі була жменька квасолі — і ту забрали. Картоплю вигребли, усе позабирали. Вранці встали, а їсти вже нічого”, — переповідає Олександра.
У її пам’яті збереглася й розповідь рідних про великий кагат картоплі на Чорнолісній. За словами Олександри, ту картоплю відібрали в людей, звезли в поле і поставили охорону, щоб ніхто не міг узяти бодай трохи для своєї родини. Вона лежала просто неба до весни, псувалася й гнила, а поруч люди помирали від голоду.
Та навіть коли картопля вже була зіпсована, люди все одно йшли туди. Копали, перебирали, шукали хоч якісь залишки — вцілілу картоплину чи те, з чого можна було добути крохмаль. Усе, що могло дати хоч трохи поживи, ставало шансом протриматися ще один день.
Родина виживала, як могла. Збирали те, що росло навколо. Різали очерет, брали його білу м’яку частину й варили з неї щось на зразок капусняку. Використовували липу: її товкли у ступі, додавали до страв, аби хоч якось підтримати сили.
Діти, які пішли по колоски
Олександра Крилова розповіла і про батькову сестру Стешу. За родинними спогадами, у 1933 році її знайшли на вулиці виснаженою від голоду. Батько Гаврило підібрав її, привіз додому, але врятувати вже не зміг. Там вона померла, і там її поховали. Залишилося троє її дітей, дівчинка та двоє хлопчиків.
У ті страшні роки родина намагалася доглядати ще трьох малих Стешиних дітей. Вони були голодні, знесилені, але ще живі. Коли навесні 1933 року в полі зійшла пшениця і з’явилися перші колоски, діти, як і багато інших голодних дітей у селі, побігли туди — сподівалися зірвати хоч кілька зернин, щоб вижити.
“Стешина донька теж побігла з сусідськими дітлахами, щоб зірвати декілька колосків. Не тільки вони — багато дітей тоді йшли в поле, бо їсти не було чого”, — переповідає Олександра родинну історію.
За її словами, одну з дівчаток, старшеньку, яка вже була вища за молоді посіви, помітили в полі. Тоді поля охороняли, об’їжджали на конях, не дозволяли людям брати навіть колоски. Родина згадувала, що дітей побачили саме тоді, коли вони намагалися їсти зерно і розстріляли.
За словами Олександри Крилової, її батько розповідав, що дівчинку після того, як її знайшли в полі, принесли додому в рядні. Поховали її у тій самій могилі, де вже спочивали її дідусь, бабуся, мама і дядько.
Двоє її маленьких братиків на той час ще були живі. Але їсти вже не було чого. Діти почали слабнути і пухнути від голоду.
“Батько казав, що забрав останні штани, пішов на базар і виміняв їх на пів макухи. Дорогою додому йшов лісом, надер молодої липи. Приніс усе додому, це потовкли, змішали, намагалися хоч якось нагодувати дітей”, — переповідає Олександра.
Батько дивився на хлопчиків і думав, хто з них ще має шанс вижити. Один був дуже опухлий, інший — слабший, але не такий набряклий. Він казав, що той, хто дуже опух, мабуть, не витримає. Але сталося інакше: першим помер той хлопчик, який ще їв. Потім не стало і другого.
Ховали їх у страшних умовах голодного часу. Без трун, без усього необхідного — просто прикривали землею. Так тоді змушені були ховати багатьох людей, яких забрав Голодомор.
Для родини ця історія стала одним із найболючіших спогадів. Бо йшлося не про чужих людей, а про дітей, які хотіли лише одного — їсти й жити.
Олександра Крилова каже, що її батько все життя пам’ятав це місце. Дивився на ту могилу і плакав. Бо знав: там лежать його рідні — дорослі й діти, яких забрали голод, страх і жорстокість того часу.
Чому родина не переносила останки на кладовище
Олександра Крилова розповідає, що з сестрою Любою колись хотіли перенести поховання на кладовище. Хотіли зібрати кісточки, перепоховати рідних, щоб могила була в офіційному місці пам’яті.
Але коли звернулися до відповідних установ, їм пояснили, що для цього потрібні складні процедури: експертизи, підтвердження, дослідження, встановлення, хто саме похований.
Для родини це було болісно. Бо вони й так знали цю історію від батька. Він був свідком, він пам’ятав, він усе життя приходив до цієї могили.
“Хотіли поставити хрест на могилі, але батько казав: не треба, поки я живу. Я не можу на це дивитися. Як згадаю, як ті діти помирали та їсти просили”, — переповідає Олександра.
Тож могила залишилася там, де була. У полі, неподалік від хатини. І родина продовжила її доглядати. Вже коли батько помер Олександра з родиною поставили дерев'яний хрест.
Хрест серед поля
Нині неподалік від старої хатини стоїть дерев'яний хрест. Це знак, який родина поставила на місці поховання.
Олександра каже: після смерті батьків це місце почали розорювати, і родина не могла дозволити, щоб пам’ять про їхніх рідних зникла під плугом.
Тому могилу продовжують доглядати. Як можуть — прибирають, підтримують порядок, не дають цьому місцю загубитися серед поля.
Бо це не просто могила. Це родинний біль. Це пам’ять про людей, які жили тут, на цій землі, і яких забрав голод.
Хатина, яку не дають знести
Стару хату родина також береже. Вона вже не є житлом у звичайному розумінні. Але для Олександри Крилової та її близьких це місце, де зберігається пам’ять про дитинство, батьків, рід, вулицю, якої вже немає.
“Це хатина нашого дитинства”, — каже вона.
Родина щорічно прибрає всередині, підмазує та білить ззовні, замінює тюль, упорядковує побут як було в ті далекі часи.
Стара яблуня, горіх, табличка з номером будинку, двері, підперті палицею, тюльпан перед вікнами — усе це мовчить. Але водночас говорить більше, ніж багато слів.
Пам’ять, яку тримають живі
Історія Олександри Крилової — це історія про те, як одна родина зберігає пам’ять там, де майже нічого не залишилося. Вулиця зникла. Люди роз’їхалися. Поле поглинуло простір, де колись стояли хати. Але одна хатина залишилася. І могила залишилася. І пам’ять залишилася.
Голодомор — це не лише сторінка в підручнику. Це конкретні родини, конкретні діти, конкретні хати, конкретні могили. Це історії, які передавалися пошепки, через сльози, через родинні спогади.
Сьогодні, коли Україна знову переживає війну і втрати, такі історії звучать особливо гостро. Вони нагадують: пам’ять потрібно берегти, доки є кому розповісти. Бо якщо не записати ці свідчення зараз, завтра можуть залишитися лише поле, стара хатина і хрест серед соняшників, які з часом можуть зникнути, як і ціла вулиця.
Але поки Олександра Крилова і її родина доглядають це місце, пам’ять про Гаврила, Оксану, Антона, Стешу і трьох дітей не зникає.
Вона живе — у хатині, яку не дали забути, у могилі, яку не залишили, і в розповіді, яку мають почути наступні покоління.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
