"Життя після втрати: замаскований біль..."
До редакції надійшов лист від Наталії Дончик, сестри загиблого Героя – Валентина Дончика із села Плоске Дмитрівської громади Кіровоградської області.
"Читаю матеріали про загиблих Героїв на сайті Знам’янка.City, про їх родини, кожна історія – це біль який пронизує душу, поселяється там і не відпускає. Я знаю як боляче втрачати рідну людину, як збирати себе по шматкам і заново вчитися жити без того, хто був поруч, хто допомагав і підтримував, хто любив тебе таку як ти є, і не просив нічого взамін.
Кожна історія – це пам’ять про наших Захисників, які віддали життя, щоб ми жили. Кожна історія – це як інструкція від дружин, матерів, сестер як жити далі. Я хочу, щоб написали про мого брата Валентина Дончика, який на початку повномасштабного вторгнення відправив мене із 4-річним сином за кордон, а сам добровольцем пішов захищати країну. Він був щирою і доброю людиною, справжнім патріотом України".
Ще дітьми залишилися без мами
Валентин Дончик народився 4 квітня 1995 року в селі Плоске Дмитрівської громади. Він був найменшою дитиною в сім’ї. Мав трьох старших братів: Віталія, Сергія, Івана та двох сестер: Альону та Наталію.
Валентин Дончик з сестрою Наталією
"Я на рік старша за Валентина, але ми навчалися в одному класі. Мама так вирішила, щоб ми пішли в школу разом. На той період вона хворіла на рак легень і їй мабуть так було надійніше, що ми разом. У 2001 році ми пішли до 1 класу, а в грудні вона померла. Через деякий час помер і тато. Нашим опікуном став мамин рідний брат, наш дядько – Микола Васильович Дончик. Допомагали йому у вихованні наші дідусь і бабуся по маминій лінії – Василь Григорович та Надія Омельянівна. Ми жили з ними, а дядько Микола вирішував усі фінансові питання, доставку продуктів, заготівлю дров, допомагав по господарству, бо бабуся з дідусем утримували чималеньке господарство: мали корову, свиней, кури, гуси, кролі.
Наша велика сім’я була дуже дружна. Все робили разом: і картоплю садили, і сапали, і вибирали, і заготовки на зиму робили, сіно заготовляли. Час спливав. Дідусь помер у 2008 році, а бабуся - через 10 років. Та навіть, коли повиростали, то все одно приїжджаємо до дядька Миколи, допомагаємо йому", - згадує дитинство Наталія.
Справа - наліво: двоюрідна сестра Валентина - Лейла, дядько Микола, Валентин, тітка Ліда, рідна сестра Валентина - Альона з сином Артуром
Вона вдячна дядькові, що тоді він взяв на себе таку відповідальність і став опікуном шістьох дітей. Коли вона сама стала мамою і виховує сина, зрозуміла, що він своє життя присвятив їм, своїм племінникам. Завдяки йому, вони не розгубилися по дитячих закладах, виросли всі разом, цінують родинні зв’язки, люблять та допомагають одне одному.
Валентин мав добре серце
Валентин Дончик
Валентин Дончик закінчив 9 класів у Плосківській школі, продовжив навчання у Дмитрівській філії. У Кіровоградському училищі №9 здобув спеціальність монтажника гіпсокартонних конструкцій. У 2014 році пройшов строкову службу у Дніпрі.
Повернувся додому, проживав у Плоскому. Працював будівельником у Бобринці, а останні два роки до початку повномасштабного вторгнення - в Одесі.
Валентин Дончик
"Він був дуже добрим, завжди допомагав іншим. Всі односельці згадують Валентина та його добрі справи, - розповідає сестра Наталія. – Коли ми були малими, у нас був велосипед, то Валентин завжди нам з сестрою говорив: "Ви їдьте на велосипеді, а я бігтиму поруч". Ми так їхали на річку, а він біг поруч. Це зараз я розумію, як він нас любив і оберігав, турбувався про нас. Все краще віддавав, ділився останнім і ніколи не нарікав. Пізніше Валентин мене садив на раму, а сестру на багажник і віз нас. Любили разом риболовити, це були найкращі моменти нашого дитинства. Коли ми подорослішали, він проявляв турботу і допомагав вирішувати проблеми набагато складніші за дитячі".
Діти виросли, але не розгубили на життєвих стежках свою любов, теплоту, турботу і повагу одне до одного.
Наталія вийшла заміж. Валентин щиро радів за сестру, завжди цікавився як складається її сімейне життя, чим може допомогти. А коли Наталя народила сина, він був на сьомому небі від щастя. Він став дядьком, дуже любив маленького Владислава, бавив його, вкладав спати. Сімейне життя у Наталії не склалося, з чоловіком вона розлучилася. І знову брат її підтримав: "Не хвилюйся, я в усьому тобі допомагатиму". І свою обіцянку виконав. Через деякий час Наталія переїхала у Херсон.
Валентин з сестрою та племінником
"У січні 2022 року ми з Владиком захворіли на ковід, про це повідомили Валентину, він на той період працював в Одесі. Він нічого не відповів, а через деякий час у двері квартири подзвонили, я відчинила і побачила брата. На моє здивування: чому приїхав, адже теж може захворіти, він посміхнувся і відповів: "Разом хворіти веселіше". Так і вийшло, брат теж захворів, у трьох ми й боролися з хворобою і перемогли її. Ми тоді навіть відеоролик зробили з підписом: "На лікарняному з дядьком не так сумно". Валентин поїхав від нас на початку лютого, а 24 лютого розпочалася повномасштабна війна", - згадує Наталія.
Наталія з братом Валентином
Повномасштабне вторгнення
Війна застала Наталію з 4-річним Владом у Херсоні, а Валентин був у Плоскому.
"Той ранок запам’ятала на все життя. Зранку сину смажила млинці. Розбудила, щоб зібрати в дитячий садок. Почула потужний вибух, відразу не зрозуміла, що трапилося. У групі прочитала, що почалася війна і дитячий садок не працює. Я не знала, що робити. Валентин зателефонував і сказав збирати малого і їхати до нього в Плоске. Не послухалась, бо надіялася, що все скоро закінчиться, що це якась помилка. На 4 день Херсон був окупований, по місту ходили російські військові з автоматами. У магазинах продуктів не стало на третій день. У мене ще деякий час були запаси продуктів, закрутки з села. Дядько Микола з дитинства привчив, щоб запаси їжі завжди були.
Валентин постійно телефонував і просив виїжджати з Херсону. Паніка мене охопила, коли пішла до магазину купити їжу. З птахофабрики привезли напівживих курей і перед дитячим садочком їх висипали, а люди їх розгрібали. Біля магазину продавали хліб, давали хлібину в руки і то тільки за готівку, але банкомати були пусті", - згадує жінка.
Валентин Дончик тримає кошеня
Наталія з сином виїхали з Херсону 29 березня. Зібралися швидко. Вночі хтось у групі написав: "У мене є машина, але потрібно купити бензин, виїзд о 4-й ранку."
"В одній руці чемодан, в іншій – син і морська свинка. Рюкзак з документами забула вдома, - розповідає Наталія. – Проїхали 4 блокпости, черги були величезні. Російські військові перетрушували все, забирали телефони, ноутбуки, планшети. З чемодану майже всі речі викинули. А на 4 блокпосту перевірили документи, пропустили і сказали: "Якщо хочете жити, то не їдьте, а летіть, бо скоро почнеться обстріл і вас можуть підірвати".
Під’їхали до 5 блокпосту, водій шукав документи, коли почули: "Слава Україні", ми видихнули з полегшенням. Ми дісталися до своїх".
Наталія з сином приїхала в Одесу до старшого брата Сергія. Він її з племінником через Умань відвіз 3 квітня у Плоске до Валентина.
Валентин Дончик
Останній День народження
Валентин Дончик
4 квітня Валентину відсвяткували День народження – 27 років. Тепер йому навіки 27.
"Брат говорив: "Завжди святкуй День народження, бо ти не знаєш, коли буде останній". І це був його останній День народження, який ми відсвяткували разом. 12 квітня він нас відправив на Польщу, 13 квітня ми перетнули кордон. А 15 квітня Валентин пішов до військкомату, щоб стати на захист країни. Зразу його не взяли, викликали двічі, а на третій раз, це був початок травня, він відправився на фронт. Був у Лисичанську, потім у Чернігові, у Херсоні", - згадує Наталія.
Валентин Дончик
З того часу у жінки розпочався новий період, період хвилювань за брата. Щодня о 6-й годині ранку та ввечері вона телефонувала Валентину. Він завжди заспокоював, що все добре. Попереджав, що декілька днів не буде на зв’язку, щоб не хвилювалася. Вона чекала і безмежно раділа, коли на телефоні висвічувався номер брата.
27 серпня Валентин зателефонував сестрі по відеозв’язку. Попросив, щоб до телефону покликала Владика. Він йому сказав: "Ти мамин захисник, повинен маму слухати. Запам’ятай це". Наталія занепокоїлася: "Ти, що з нами прощаєшся?". Валентин заспокоїв, що у нього все добре. Просто сумує за нами. Сказав, що декілька днів не буде на зв’язку. Наталія чекала звістки від брата. Телефон мовчав декілька днів. Вона не знаходила місця, телефонувала братам, сестрі, у військову частину, там їй повідомили, що Валентин вважається зниклим безвісти.
Валентин Дончик
Згадала, що з братом був Віталій Булгаз з сусіднього села. Знайшла контакти його мами, але він також вважався зниклим безвісти. Наталія виставила пост у фейсбуці, що розшукує брата і просить повідомити, якщо хтось бодай щось про нього знає.
"Я не могла перебувати у Польщі, серце рвалося додому, шукати Валентина. Повернулася 4 вересня, тільки приїхала в Плоске, як на телефон прийшло повідомлення, що номер Валентина з’явився на зв’язку. Це була надія, що він живий. Зателефонувала, ніхто не взяв трубку. Потім старший брат повідомив, що Валентин загинув. Мене охопив відчай. Сергій розповів, що йому зателефонувала незнайома жінка. Як виявилося вона була медичною сестрою з іншої бригади і розшукувала чоловіка серед вбитих бійців. Натрапила на тіло Валентина та знайшла телефон, документів при ньому не було. Тож зателефонувала по номеру, який знайшла серед контактів", - згадує Наталія.
Валентин Дончик
Світ потемнів
Сергій поїхав на опізнання загиблого брата, при ньому був ланцюжок з матір’ю Божою та його речі. Він його опізнав.
Валентин Дончик загинув 29 серпня 2022 року поблизу села Сухий Ставок Херсонської області під час виконання бойового завдання.
На могилі Валентина Дончика
Проводжали в останню дорогу Валентина вся його дружня родина: дядько, всі брати і сестри, односельці. Похований Валентин Дончик у рідному селі Плоске. Його портрет встановлено на Алеї пам’яті у центрі села Дмитрівка, а біля школи, де він навчався, на вишневій алеї "Жива пам'ять" загиблим воїнам-захисникам, росте його деревце з іменною табличкою.
"Не можу справитися з цим болем, ліків від цього немає. Валентин завжди у моєму серці, в моїх думках і я робитиму все, щоб його пам’ятали. Єдиною відрадою є син Владик, який часто згадує дядька Валентина. Несе до його портрету цукерки. Якось запитав, скільки грошей потрібно, щоб дядько Валик повернувся. Важко пояснити дитині, чому його немає поруч", - говорить Наталія.
Я виховав гарних дітей
Дядько Микола важко переживає втрату. Йому й досі не віриться, що Валентина немає серед живих. Не вистачає його, його посмішки, його привітних слів, його підтримки.
Микола Дончик посадив на вишневій Алеї "Жива пам'ять" у Дмитрівці деревце в пам'ять про свого племінника Валентина Дончика
"Ми все робили разом, Валентин допомагав мені в усьому. Йому не потрібно було говорити, чи нагадувати – був завжди на крок попереду. Завжди веселий, позитивний, запалював своєю енергією. Коли Валентин пішов захищати країну, ми передавали йому все, в чому мав потребу. Хоч він ніколи нічого і не просив, але я сам знав, що він любить, тож передавали йому домашні смаколики. А коли проїздом бував у Знам’янці, телефонував і ми з племінницями виїжджали до нього гостинців передати, побачити та обійняти", - згадує дядько Микола.
Про Валентина Дончика написані вірші
Валентин Дончик
Наталія робить все можливе, щоб пам’ять про її брата була вічною, щоб наступні покоління знали, якою ціною дається воля українцям. Вона звернулася до поетес і розповіла історію життя свого брата, яким він був патріотом своєї країни.
Українські поетеси Віолета Кравченко та Соломія Українець, в пам’ять про полеглого Валентина, написали вірші. Видана збірка "Вірші обпалені війною", в якій надруковано вірш:
"Пам’яті Валентина Дончика"
Вже рік не чути стукіт твого серця,
Вже рік нема усмішки на вустах.
Бо рік тому зняли тобі ми берці...
Ти ліг спочити...вже на небесах.
Сторінки із збірки з віршем та фотографією Валентина Дончика
Повірити і досі нам не сила,
Що Валентин загинув на війні.
У 27 відтяли тобі крила,
Тебе убили кулі вогняні.
Болить. Пече. І туга огортає.
Чом стільки бід на долю нам прийшло?!
Господь рідню ще змалку забирає...
За обрій знову сонечко зайшло.
Без мами з шести років залишився,
Такий малий, з дитинства сирота.
Та йшов вперед і долі не корився,
Як вільний птах, під хмарами літав.
Бабуся й дід ростили всіх онуків.
Ти мав сестер і старших трьох братів.
Мав добре серце і невтомні руки,
Свою сім'ю в майбутньому хотів.
Спасибі дядьку, що давав підтримку,
І завжди нам усім допомагав.
Бабуся й дід злетіли на хмаринку,
Та дядько нас в біді не залишав.
Так важко рідних навіки втрачати...
Частинку серця віддавать землі.
Тебе, напевно, там чекала мати,
Коли на крилах несли журавлі.
Пройшов багато: Лисичанськ, Чернігів,
Але поліг за рідний свій Херсон.
Списала доля всі сторінки книги...
Затихло серце... Вічний маєш сон.
Поліг в бою за неньку-Україну,
І кров твоя умила спориші.
Віддав своє життя за Батьківщину,
Херсон звільнити для людей спішив.
Ми прийдемо до тебе на могилу,
Сльозами знов умиємо плиту.
І голову в скорботі знову схилим,
Бо наш Герой лежить навіки тут.
Вже рік минув, та вірити не хочем,
Що ти не ступиш більше на поріг.
І витрем рукавом змокрілі очі,
Бо знаєм: ти по-іншому не міг.
Ти мужній син своєї України,
Ти гідний воїн, захисник, боєць.
Поліг за мир для рідної країни,
За землю, яку дав для нас Творець.
Нехай тебе Господь оберігає,
Служи йому вже там, на небесах.
А на землі хай тіло спочиває,
Ти жити будеш далі у серцях.
Ми пам'ять берегтимемо про тебе.
Героєм став назавжди, пам'ятай!
І вічний спокій здобувай на небі.
Тепер нова домівка в тебе - рай.
Автор Віолета Кравченко
З Днем народження, брате...
Не зустрів ти 28 своїх, брате.
Не побачиш, як весна цвіте в садах.
Йду тебе на цвинтар привітати,
Троянди із слізьми на пелюстках...
Валентин Дончик з сестрою
Я до хреста схилюся, як до тебе.
І розмовляти будемо в думках.
Мав 27 - і вже пішов на небо.
Сьогодні Ангели вітають в небесах...
Чому нас доля розлучила, брате?!
Добрий, веселий, жити так хотів.
Залишив горя і журби багато,
Хоч мало Бог тобі життя вділив...
Знайомий номер в телефоні набираю.
Пишу тобі з сльозами смс.
Ніколи брат тих слів не прочитає.
Є тільки біль - нема в світі чудес...
Якою я щасливою була,
Коли побачити тебе могла й почути.
Зараз, би все, що маю віддала,
Щоб час, де ти живий, назад вернути.
З дитинства ти беріг і захищав.
Вмів втішити мене і зрозуміти.
Добрий, надійний - останнє віддавав.
Мріяв, ми будем довго і щасливо жити...
Нікому зла і кривди не робив.
Стільки подій навколо відбувалося.
Мене з маленьким сином прихистив,
Коли життя щасливим не вдалося.
Мій хлопчик тебе татом називав.
Ти зірку з неба міг йому дістати.
У вихідні містом із ним гуляв.
Нам так тебе не вистачає, брате...
Війна прийшла. Такий жорстокий час.
Принесла горя і біди багато.
Ти за кордон відправив з сином нас,
А сам пішов Херсон рідний звільняти.
Дзвонив. Себе просила берегти.
Не нарікав на холод і на втому.
Рідний Херсон хотів звільнити ти,
Щоб ми з синочком повернулися додому.
Віддав своє життя у 27.
Пішла на небо дорога людина.
Не вистачає нам тебе усім.
Війна забрала брата Валентина...
Стою біля могили у сльозах.
Такий ти молодий і міг ще жити.
Тебе Господь вітає в небесах,
А я принесла на могилу квіти...
Твій День народження, з сльозами і сумний.
Не заслужив, ти наш Герой, такого свята.
Я все зроблю, аби синочок мій
Тебе Героєм міг запам'ятати.
Хай вітер в небеса несе слова,
Які не можемо тобі сказати.
Пам'ять про тебе в серцях наших жива.
Вітаємо, тебе, наш рідний, з святом.
Автор - Соломія Українець
Вічна пам'ять тобі, Валентине...
Його зустріти вийшло все село.
Перед Героєм стали на коліна.
І стільки квітів, сліз, жалю було.
- Кати прокляті вбили Валентина!
Валентин Дончик
І обірвали мужніх крил політ.
О, Господи, скажи, кому це треба?
Без мами залишився у 6 літ,
У 27 пішов з війни на небо.
Ікони в храмі плакали за ним.
Дощем знайшлося небо тої днини.
- Прийми Всевишній у раю своїм,
невинну душу хлопця-сиротини.
Бо мало щастя в світі тім зазнав.
Бабуся з дідусем його ростили.
Три брата, дві сестрички рідних мав.
Найменшим був і всі його любили.
Мав добре серце. Руки золоті.
І жодної роботи не боявся.
Так мріяв досягти чогось в житті.
Як важко не було - він посміхався...
Прийшла війна - першим пішов на Схід.
Щоб боронити рідну Україну.
Любити свою землю, навчив дід
І захищати у важку годину.
Ворожа куля зупинила час.
Болить душа і спокою немає.
Бо Валентин уже не серед нас,
Його на небі мама обіймає.
І кожен згадує про нього із теплом.
Привітний, добрий, завше усміхався.
За доброту платив людям добром,
Останнім поділитись не боявся..
Сестрички плачуть. Жаль в очах братів.
Змінити щось - нема такої сили.
Валік наш жити, жити так хотів.
Тепер, до нього ходим на могилу.
Без тебе, рідний зупинився час.
Про тебе рідні й друзі пам'ятають.
Живим ти залишаєшся для нас.
Ти - наш Герой! Герої не вмирають.
Автор - Соломія Українець
Родина та односельці бережуть світлу пам’ять про захисника України Валентина Дончика.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Всі фото надані сестрою Валентина Дончика - Наталією.
Слідкуйте за нами у Facebook , Telegram , Viber та Instagram !
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
