Ірина Байдіна з чоловіком Миколою майже чотири роки жили під обстрілами на Донеччині. Їхня домівка в селі Діброва згоріла під час ворожих обстрілів, а саме життя перетворилося на постійну боротьбу за виживання. Сьогодні вони мешкають у селі Цибулеве Дмитрівської громади й поступово звикають до тиші та спокою, які ще донедавна здавалися недосяжною мрією.
Другий день народження
"Ми вісім місяців жили в підвалі, рятуючись від обстрілів. Я спала в засіках, де колись зберігали зерно, а чоловік – на полу. Без світла, без води, без жодних зручностей. Виходили тільки тоді, коли випадали години тиші: набрати води, приготувати їжу чи назбирати дров", – згадує Ірина.
2 травня 2022 року стало для подружжя другим днем народження.
"Ранком, десь о 7.30 був прильот, загорілася кухня. Ми намагалися вибратися з будинку, а двері заблокувало уламками, але вдалося відкрити. Тільки встигли вибігти з будинку, а за кілька хвилин пряме влучання знищило все: наш дім, подвір’я, господарство і минуле, яке будували роками. Ми залишилися з паспортами і тим, що мали на собі. Серед подвір’я вціліла лише криниця", – розповідає жінка.
Все, що залишилося від будинку Ірини та Миколи, які проживали на Донеччині
Життя в окупації
Деякий час Ірина та Микола жили в будинку сестри, яка виїхала на початку війни. Вісім місяців перебували в окупації. Коли українські війська звільнили село, стало легше у плані забезпечення продуктами харчування. Завозили гуманітарну допомогу, люди отримували продукти, одяг та засоби гігієни. Але життя під обстрілами, страх і постійна небезпека змусили Ірину переконувати чоловіка на переїзд. Останньою краплею стали проблеми зі здоров’ям у Миколи.
Новий дім у Цибулевому
Саме тоді сестра Ірини, яка мешкає у Дмитрівці, допомогла знайти будинок – і подружжя приїхало у Цибулеве.
Микола та Ірина в новому помешканні у селі Цибулево
"Після підвального життя цей будинок – справжні хороми. Проживаємо безкоштовно, за це дуже вдячні власникам, оплачуємо лише електроенергію. У старостаті допомогли оформити відповідні документи на отримання грошових виплат для ВПО. З будь-якого питання, звертаємося до старости і вона допомагає у їх вирішенні. Я не можу надихатися свіжим повітрям, не можу насолодитися тишею. Ще й досі дивлюся на небо з острахом, чи нічого там не летить", – ділиться Ірина.
Підтримка громади
"Ми приїхали серед ночі, йшов дощ. Староста села Цибулеве Олена Студенко нас зустріла, допомагала розвантажувати речі, запросила водія залишитися, щоб не їхав у темряві. Зранку прийшли чоловіки й допомогли занести меблі. Це була така щира підтримка, якої ми не очікували», – згадує переселенка.
Олена Студенко, в свою чергу висловила вдячність мешканцям за постійну допомогу та відкритість до людей, які були змушені залишити свої оселі на сході України.
"Наші жителі завжди готові надати житло, поділитися необхідним і підтримати добрим словом", — зазначає Олена Петрівна.
Олена Студенко, староста Цибулівського старостинського округу
Особливі слова подяки вона адресувала сім’ї Артема та Марії Чудопалових, які прихистили Ірину та Миколу. Вони створили для переселенців затишні умови, допомогли облаштуватися на новому місці. Попри біль і сум за втраченою оселею, люди поступово звикають до села, налагоджують побут, уклали договір на вивезення сміття й щиро зізнаються, що задоволені умовами, які створені в громаді.
Нові мрії
Попри біль втрат, Ірина і Микола поступово відновлюють сили й думають про майбутнє. Хочуть заробити гроші, купити власний будинок і залишитися у Цибулево назавжди. Вони вже прихистили маленьке кошеня та подарували новий дім собачці Рудді з притулку "Дай лапу".
"Село гарне, люди добрі й щирі. Ми дуже вдячні всім, хто допоміг нам почати нове життя", – каже жінка.
Микола облаштовує побут на новому місці
Ці приклади — більше, ніж окремі історії. Вони про людяність, співпереживання та єдність. Про те, що Дмитрівська громада живе принципом: допомагаючи одне одному, ми стаємо сильнішими.
Біль втрат
На жаль, війна назавжди залишила свій слід у серці Ірини: під час обстрілу з дронів загинув її батько, а мама дивом вижила. Війна розкидала всіх рідних у різні краї. Ірина з доньками та внуками не бачилася 3,5 роки.
"Мої батьки проживали у селі Терни Донецької області. Тато загинув під час обстрілів. Підвал, де переховувалося мирне населення, обстріляли з дронів. Там було близько 16 чоловік, живими залишилося лише 5. Тато загинув від осколкового поранення, а мама встигла врятуватися. Хочу розшукати її та забрати до себе. Цей біль не можливо передати", - каже жінка.
Віра в майбутнє
Але попри все, подружжя вірить: у новому домі їх чекає інше – мирне життя.
«Нам довелося пройти через страшні випробування, втратити майже все, – каже Ірина. – Але ми живі. Це означає, що мусимо жити далі, підтримувати одне одного, берегти те, що маємо зараз. Ми віримо, що ще зможемо посміхатися щиро й спокійно дивитися в майбутнє».
Тут, у Цибулевому, вони знайшли не лише дах і затишок, а й людське тепло, яке допомагає заліковувати найглибші рани.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
