"Життя після втрати: замаскований біль..."
Дмитрівка стала для Ольги Анатоліївни Каритко, багатодітної мами із Запорізької області, надійним прихистком, який вона тут знайшла, тікаючи від російських обстрілів та смертельних ракет. Страх за життя дітей та онуків; невизначність, що буде далі; безпорадність, бо не могла вплинути на ситуацію - не давали спокою жінці. Війна повністю змінила її життя, забрала найцінніше - сина, підірвала здоров’я, змусила залишити рідну оселю і нажите роками майно. Жінка забрала найдорожче, що має – дітей, і розпочала життя спочатку. Заново вчиться жити, тамуючи у серці біль втрати, та знаходити сенс у кожному дні.
Знам'янка.City жінка розповіла про свою долю та про те, хто допомагає долати біль втрати.
Щасливі роки дитинства та юності
Ольга Анатоліївна Каритко народилася у 1970 році в Запорізькій області Новомиколаївського району у селі Миропіль у сім’ї звичайних працьовитих людей.
Навчалася у Добропіллі. В родині було п'ятеро дітей, тож підтримувалася дисципліна та порядок. Сім’я жила дружно, діти допомагали батькам по господарству, добре навчалися.
Ольга гарно співала, виступала на концертах. Після школи вступила на навчання до училища легкої промисловості, але не закінчила, пішла працювати. На той час сім’я переїхала у Добропілля.
Дівчина працювала дояркою у місцевому господарстві. Обрала нелегку справу, але робота подобалася. Встигала і вдома господарювати, і працювати.
Кохання та сімейне життя
"Одного разу я поїхала до свого брата на гостину і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком В‘ячеславом. Ми зустрічалися майже пів року, а потім він запропонував мені спільне життя, я погодилася і ми одружилися. Жили у селі, колгосп нам виділив великий будинок, бо вже мали дітей. Тож працювали, облаштовували житло, виховували дітей, складали плани на майбутнє", - згадує жінка.
Ольга народила 11 дітей, які для неї стали сенсом життя, розрадою, надією на майбутнє. І на сьогодні вже має 11 онуків.
"У мене є шість доньок: Аня, Катя, Віка, Віта, Анжела, Кристина та чотири сина: Дмитро, Костянтин, Максим - мій старший син та Олександр, який загинув на війні. Одна дитина померла від тяжкої недуги ще маленькою, коли було 1,5 роки. Правду говорять, що хоронити своїх дітей – це найстрашніше, що може статися. Який палець не вріжеш, а він болить однаково", - стримуючи сльози розповідає жінка.
Коли запитали в Ольги, як вона встигала і працювати, і вдома лад давати, і дітей виховувати, вона відповіла, що допомагали її батьки.
"Мама, хоч і хворіла, але за дітьми приглядала. Чоловік після роботи також допомагав по господарству. Це була щоденна тяжка праця. Вдома утримували птицю, свиней, корів, бичків та й город обробляли чималенький, щоб забезпечити родину продуктами харчування. Працювала з раннього ранку і до ночі, аби діти мали все необхідне. На вихідних, було велике прання, прибирання, приготування їжі, на відпочинок у мене часу не було. Хоч і працювали тяжко, але й радісних моментів було багато. Діти росли, радували своїми досягненнями. Ніколи б не повірила, що на їх долю випаде війна", – розповідає жінка.
Гул сирен сповістив про війну
"24 лютого 2022 року ми почули сирени і дізналися, що розпочалося повномасштабне вторгнення росії. Старші діти жили неподалік, тому ми зібралися разом та обговорили, як нам бути далі. У перший день вже були прильоти, ракети літали над головами, працювала артилерія. Ми усією сім’єю зібралися та пішли до бомбосховища. Просиділи там майже два дні. Було багато людей різного віку та дітей, знаходитись там було дуже важко. Пішли до зятя з донькою у Гуляй Поле, пожили у них тиждень, але обстріли почастішали, і ми вирішили шукати безпечніше місце.
Донька Валентина з п’ятьма дітьми евакуаційним автобусом переїхала на Закарпаття, фактично у чому були одягнені, встигла тільки документи забрати.
Інша моя донька Катя з чоловіком на власному авто переїхали до Вінницької області.
Я з Анжелою, Дмитром, Костею та Анею поїхали спочатку на Дніпропетровщину, Синельницького району у село Великомихайлівку. Там нам дали великий будинок з усіма зручностями. Прожили ми там більше року. Але війна нас погнала далі. Через те, що там теж почалися прильоти, а поряд - ліс, військові. Переїхали до Дмитрівки. Все було б добре, людина може звикнути до нового місця, до життя піч час війни, до звуків сирен, але звістка про загибель сина практично вибила мене із життєвого ритму", - говорить жінка.
Олександр планував приїхати до мами у відпустку…
Олександр В'ячеславович Калашник народився у 1997 році, був п'ятим у сім'ї серед 11 дітей. У 18 років він пішов до лав Збройних Сил України, а коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну - підписав контракт.
Олександр воював у складі 79-ої десантно-штурмової бригади у Миколаївській, Донецькій та Луганській областях. Про свої військові будні мамі нічого не розповідав, щоб вона не хвилювалася. Завжди говорив, що у нього все гаразд.
Олександр Калашник
"Перед своєю загибеллю повідомив, що приїде у відпустку, навіть цивільний одяг відправив додому…
Цілий тиждень він не виходив на зв’язок… Моє серце не знало спокою, але чекала, молилася і вірила, що з ним усе гаразд.
Але 19 жовтня мої надії та сподівання розбилися об страшну звістку, що Олександр загинув, виконуючи бойове завдання. В окоп залетіла міна, і він отримав смертельні поранення, а інших його побратимів забрали у полон", - стримуючи сльози згадує жінка.
Поховали Олександра Калашника 28 жовтня 2022 року у Покровці Дніпропетровської області на військовому цвинтарі, де ховають полеглих військових ще з 2014 року, бо на батьківщині страшні обстріли і родина не змогла його там поховати.
Нещодавно Указом Президента України Олександра Калашника посмертно нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня за особисту відвагу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та вірність військовій присязі.
Нагорода
Біль втрати ніколи не загоїться, ти просто з ним вчишся жити
Після похорону жінка не могла прийти до тями від горя. З меншою донькою Анею поїхали до старшої доньки Валентини на Закарпаття. Материнське серце розривалося від болю, а душа рвалася до Олександра.
Менших синів Дмитра та Костю донька Кристина з чоловіком забрали у Дмитрівку.
"Деякий час пожила біля Валентини, вона мене підтримала, я поступово поверталася до життя. Потім я переїхала до Каті у Вінницьку область, допомагала їй по господарству, займалася домашніми справами. Мої діти допомогли мені оговтатися після тяжкої втрати сина. Змиритися з цим неможливо, але потрібно жити далі", - ділиться своїм болем Ольга.
Ольга Каритко, мама полеглого захисника Олександра Калашника під час отримання посмертної нагороди
Жінка повернулася у Дмитрівку до менших синів, а Кристина з чоловіком та сином повернулися у Запоріжжя, їм вдалося там прожити 9 місяців. Потім розпочалися страшні та інтенсивні обстріли і два місяці тому вони переїхали у Знам’янку, придбали будинок, щоб бути ближче до мами.
Окупанти знищили місто та надію на повернення
"Наше Гуляй Поле розбите, там залишився рідний дім та частинка душі. Після обстрілів там немає ні світла, ні газу, ні води. Вірогідність повернення дуже низька.
Живемо у Дмитрівці у гарному та затишному будиночку, все необхідне для життя у нас є. Господиня будинку Таміла Яблокова дозволила тут знаходитись, поки закінчиться війна. Вона відноситься до нас, як до рідних людей, допомагає нам у всьому. Навіть віддала нам пів городу, який ми вже засадили овочами.
Отримуємо виплати ВПО та гуманітарну допомогу. Нещодавно отримали продуктові набори від Ріната Ахметова.
Люди у Дмитрівці привітні та доброзичливі. Тут спокійно, тільки гул сирен та сумні звістки про загибель односельців нагадують, що йде війна", - говорить жінка.
Діти – щастя та сенс життя
Ольга з дітьми
"Вважаю, що головне у житті – це моя сім’я, мої діти та онуки. А також - жити під мирним небом та мати впевненість у завтрашньому дні. Ніщо не замінить любов до дітей. У них сенс життя і надія на майбутнє. Любіть своїх дітей та цінуйте кожну мить, проведену разом з ними. А онуки – це моя розрада та натхнення. Дуже хочеться, щоб закінчилася війна і не гинули наші сини та доньки.", - ділиться своїми цінностями жінка.
Ольга, як і тисячі українців живе надією на скорішу Перемогу України і вірить, що її онуки та правнуки житимуть у мирній країні.
Всі фото надала Ольга Каритко із сімейного архіву.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
