Увечері над площею біля Дмитрівського сільського будинку культури спалахнули десятки маленьких вогників. Люди мовчки підняли ліхтарики й увімкнені телефони до неба — туди, де, за словами ведучих, незримо стоять у строю захисники Маріуполя, чиї життя обірвалися в Оленівці.
Поруч була особлива інсталяція — яблуня з червоними й зеленими плодами. Її присвятили землякові, оборонцю Маріуполя та "Азовсталі" Богдану Хомовському, який дуже любив яблука. Наприкінці вечора його мама Наталія Хомовська пригощала ними всіх присутніх.
Яблука вона виростила біля власного дому. Колись так само в яблучний сезон передавала їх синові до Маріуполя — ящиками, бо знала, як він їх любить.
Цього разу кожне яблуко стало не просто частуванням, а тихим і дуже особистим знаком пам’яті про Богдана — сина, батька, брата, друга та воїна, якому назавжди залишилося 26 років.
У Дмитрівці зібралися на вечір пам’яті
Увечері 29 липня, в день роковин трагедії в Оленівці, жителі Дмитрівської громади зібралися біля сільського будинку культури на захід "Світла пам’ять невинно загиблим".
Люди прийшли вшанувати односельця Богдана Хомовського та всіх українських військовополонених, чиї життя обірвалися в ніч із 28 на 29 липня 2022 року в колонії на тимчасово окупованій території.
У скорботній тиші звучали слова про оборонців Маріуполя, які пройшли надзвичайно важкі випробування, але до останнього залишалися вірними Україні та своїм побратимам.
Учасники переглянули відео про Богдана, згадали його життєвий шлях і вшанували хвилиною мовчання. До присутніх звернулася голова Дмитрівської громади Наталія Стиркуль. Вона наголосила, що пам’ять про полеглих житиме доти, доки громада берегтиме її, передаватиме наступним поколінням і не дозволятиме світові забувати про злочини проти українських військовополонених.
Завершився захід символічною акцією: учасники запалили ліхтарики та підняли їх угору як знак вдячності, незгасної пам’яті та віри у справедливість.
"За кожним ім’ям — людина зі своїми мріями"
Особливим елементом вечора стало "Дерево пам’яті" — інсталяція у вигляді яблуні з плодами.
Працівники відділу культури знали, що Богдан дуже любив яблука. Тому вирішили через простий і теплий образ нагадати: за кожним ім’ям у списку загиблих стоїть не лише військовослужбовець, а людина зі своїм характером, дитинством, звичками, улюбленими речами, родиною і планами.
Для Наталії Хомовської цей жест став особливо цінним.
"Мені дуже приємно, коли згадують Богдана, коли односельці знають його вподобання і намагаються у такий спосіб зберегти пам’ять про нього. Для мене це надзвичайно важливо", — говорить мама Захисника.
Дивлячись на інсталяцію, вона згадувала не лише воїна з позивним Danger, а свого завжди усміхненого, швидкого й непосидючого сина.
Яблука, які мама передавала до Маріуполя
Богдан любив яблука ще з дитинства. Йому подобалися різні сорти, але особливими для родини стали плоди із садів сусідньої Володимирівки.
Коли Богдан виріс, став військовослужбовцем і перебував у Маріуполі, мама в яблучний сезон передавала йому улюблені яблука.
"Ми купували їх ящиками й відправляли Богданові. Коли розмовляли телефоном, він іноді ніби між іншим говорив: "А яблучка вже закінчилися". Він наче й не просив, але ми розуміли. І з великою радістю знову купували та передавали. Мабуть, найбільше щастя для мами — виконати бажання своєї дитини", — згадує Наталія Хомовська.
Під час вечора пам’яті вона пригостила присутніх яблуками, які виростила на власній присадибній ділянці.
У цьому жесті було більше, ніж можна висловити словами. Мама ніби ділилася з односельцями одним із найдорожчих спогадів про сина. Тим, що колись було частиною їхнього звичайного сімейного життя: розмовами телефоном, посилками, турботою і простим маминим бажанням потішити свою дитину.
Богдан із дитинства цікавився історією України
Богдан Хомовський
Богдан Хомовський народився 26 березня 1996 року в селі Дмитрівка у родині вчителів Наталії та Юрія Хомовських.
Навчався у Дмитрівській загальноосвітній школі №2 імені Тараса Шевченка. Зростав у родині істориків, тому з дитинства цікавився минулим України, брав участь у патріотичних заходах та роботі шкільного парламенту.
У школі очолював комісію з військово-патріотичного виховання. Для нього поняття честі, справедливості та любові до України були не просто словами.
Після закінчення школи Богдан вступив до Миколаївського національного аграрного університету. Проте у 2018 році, коли йому виповнилося 22 роки, свідомо обрав військову службу та приєднався до окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної гвардії України.
Побратими знали його за позивним Danger.
Богдан служив водієм першої обслуги міномета першого мінометного взводу мінометної батареї першого батальйону оперативного призначення.
Маріуполь, "Азовсталь" і відповідальність за побратимів
Богдан Хомовський
Повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року Богдан зустрів у Маріуполі.
Разом із побратимами обороняв місто, а після оточення продовжив тримати оборону на території металургійного комбінату "Азовсталь".
У квітні Богдан отримав поранення правої руки та контузію. Попри біль і обмеження рухів, він прагнув залишатися поруч із підрозділом і продовжував виконувати завдання.
Рідні під час коротких телефонних розмов бачили, наскільки він виснажений. На "Азовсталі" бракувало їжі, води, медикаментів і перев’язувальних матеріалів. Але Богдан намагався не показувати близьким, наскільки йому важко.
17 травня 2022 року він востаннє зателефонував мамі та повідомив, що оборонці виходять із території заводу за наказом командування, щоб зберегти життя особового складу.
Після виходу з "Азовсталі" Богдан потрапив у російський полон.
У ніч із 28 на 29 липня 2022 року він загинув в Оленівці.
Дев’ять місяців родина чекала на повернення
Наталія Хомовська біля світлини сина на Алеї пам'яті
Після перших повідомлень про події в Оленівці для родини Богдана розпочався тривалий період болісної невідомості.
Батьки до останнього сподівалися, що син живий. Що він міг бути поранений. Що інформація помилкова. Що одного дня зателефонує або повернеться додому.
Лише 13 квітня 2023 року результати ДНК-експертизи підтвердили загибель Богдана.
Дев’ять місяців очікування завершилися звісткою, якої родина найбільше боялася.
18 квітня Дмитрівська громада провела Захисника в останню земну дорогу. Жителі зустрічали його живим коридором, стоячи на колінах і схиливши голови.
Посмертно його нагородили орденом "За мужність" III ступеня.
Повідомлення від побратима, на який мама довго чекала
Напередодні роковин Наталії Хомовській написав товариш і побратим Богдана.
Вони служили в одному підрозділі, разом захищали Маріуполь, перебували на "Азовсталі" та потрапили у полон. Побратим повернувся додому після чотирьох років російського полону.
Довгий час він не наважувався зв’язатися з батьками Богдана. Боявся потривожити рану, яка й без того не загоюється.
Для Наталії його повідомлення стало дуже важливим.
"Я щиро вдячна, що він мені написав. Мені хочеться спілкуватися з побратимами й друзями Богдана, слухати історії, яких раніше не знала, відкривати сина з іншого боку. Коли побратим розповідав про нього, я слухала і ніби відчувала, що Богдан десь поруч із нами", — розповідає вона.
Особливо сильними для мами стали слова про те, що її син і побратим ділили їжу на "Азовсталі", підтримували одне одного та були близькими за духом.
"Обійняти людину, яка була поруч із моїм сином, ділила з ним їжу і підтримувала його, коли було надзвичайно важко, — це ніби на мить обійняти власну дитину", — говорить Наталія Хомовська.
"Мені хочеться дізнаватися про нього більше"
Мама зберігає безліч спогадів про дитинство та юність Богдана. Розповідає про нього з усмішкою, хоча на очах з’являються сльози.
В її уяві син залишається усміхненим, швидким, завжди в русі.
"У Богдана був непростий характер. Він був запальним, нестриманим, але дуже швидко відходив і ніколи не тримав зла. Я намагалася приділяти багато уваги синам, бути поруч, розділяти їхні радощі та тривоги. Але хлопці виросли, у них з’явилося своє життя і свої таємниці", — згадує жінка.
Тепер їй особливо важливо слухати спогади людей, які знали Богдана поза родиною.
"Мені хочеться дізнатися, яким він був із друзями, які пригоди з ним траплялися, що вони разом переживали. Хочеться спілкуватися з його однокласниками, односельцями та побратимами. Кожна така розповідь відкриває мені ще одну частинку мого сина", — каже Наталія.
Для родини пам’ять складається не лише з офіційної біографії, нагород і військового шляху. Вона живе у смішних історіях, звичних фразах, фотографіях, дитячих витівках, улюбленій їжі та дрібницях, які колись здавалися звичайними.
Пам’ять, яка залишається частиною громади
Ім’я Богдана Хомовського стало частиною історії Дмитрівської громади.
На честь полеглих земляків у селі висадили вишневу алею "Жива пам’ять". Росте і вже плодоносить іменне деревце Богдана Щороку громада долучається до заходів, присвячених трагедії в Оленівці, та нагадує: за кожною цифрою стоїть людина, яку чекали вдома.
Цьогоріч про Богдана нагадували яблука на символічному дереві, мамине частування, відео зі світлинами та десятки вогників, піднятих до темного неба.
Інсталяція була простою. Але саме прості речі іноді найточніше передають те, що складно вимовити.
- Яблука, які син любив із дитинства.
- Мама, яка купувала їх ящиками й передавала до Маріуполя.
- Побратим, який наважився написати.
- Односельці, які прийшли, щоб разом помовчати й згадати Богдана.
- Світло, підняте до неба.
Пам’ятати — означає чекати на справедливість
Минуло чотири роки, але для родин загиблих в Оленівці ця історія не стала минулим.
Вони продовжують домагатися встановлення повної правди, незалежного розслідування та відповідальності винних. Оленівка залишається символом небезпеки, у якій перебувають українські військовополонені, і нагадуванням про необхідність захисту їхніх прав.
Для Дмитрівської громади пам’ять про Оленівку назавжди пов’язана з Богданом Хомовським — хлопцем із родини вчителів, який цікавився українською історією, свідомо обрав військову службу, обороняв Маріуполь і "Азовсталь" та до останнього залишався поруч зі своїми побратимами.
Учасники вечора розходилися, тримаючи в руках яблука, якими їх пригостила мама Богдана.
Можливо, хтось з’їв своє дорогою додому. Хтось приніс дітям. А хтось залишив як тихий символ вечора.
Та найважливіше, щоб разом із цим яблуком кожен забрав із собою пам’ять про людину, яку знав.
Про Богдана.
Про його усмішку, характер, любов до донечки, побратимів, України — і до звичайних яблук із сусідньої Володимирівки.
Пам’ять, яку неможливо знищити.
Світла пам’ять Богдану Хомовському та всім загиблим в Оленівці.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
