30 серпня біля Палацу культури у Знам’янці зібралися матері, дружини, сестри, діти та інші рідні українських військовослужбовців, які вважаються зниклими безвісти.
У руках вони тримали портрети своїх найдорожчих людей. На них — чоловіки, сини, брати, батьки, які колись телефонували додому, жартували, будували плани, а потім зв’язок із ними обірвався.
Акцію провели до Міжнародного дня зниклих безвісти. Її головний сенс для родин — нагадати суспільству: за кожним прізвищем у списках зниклих стоїть людина, яку вдома продовжують чекати.
На плакатах цього дня звучали прості, але важливі слова: "Їх чекають. Їх пам’ятають. Їх шукають", "Ми шукаємо і боремось за кожного".
"Мамо, я тікати не буду. Буду стояти до останнього"
Надія Накліцька
Надія Накліцька розшукує свого сина Сергія.
Жінка пригадує слова сина, які залишилися з нею:
— Він мені сказав: "Мамо, я тікати не буду. Буду стояти до останнього". Маю надію, що він повернеться додому.
Для Надії, як і для інших матерів, участь у таких акціях — це можливість ще раз назвати ім’я сина вголос і нагадати, що його продовжують шукати.
Наталія Гуськова та Оксана Баскакова
Наталія Гуськова чекає на сина Максима Бойка.
— Йому лише 27 років. Чекаю, надіюся, вірю, — говорить жінка.
Поруч із нею — її сестра Оксана Баскакова.
— Відвідуємо всі акції, шукаємо нашого Максима, — каже вона.
"Дуже важко жити в невідомості"
Ольга Фуженко зі світлиною чоловіка Миколи Фуженка
Ольга Фуженко розшукує чоловіка Миколу.
— Це дуже важко — жити в невідомості. Мій Коля — найкращий чоловік, батько, відповідальний, — говорить жінка.
Саме невідомість родини називають одним із найважчих випробувань. Немає відповіді, де рідна людина, що з нею сталося, коли буде наступна звістка. Та попри це вони продовжують шукати і чекати.
Олександра Булгару зі світлиною батька Олега Василенка
Олександра Булгару прийшла на акцію з портретом свого батька Олега Василенка. Вона вірить, що тато повернеться додому.
— Найголовніше — привертати увагу, щоб люди не забували жодного Захисника чи Захисницю, — говорить Олександра.
На акцію приходять цілими родинами
Безвісти зниклого Захисника Івана Пікеля розшукують його мама Надія Василівна та три сестри.
Наталія Кітраль шукає свого сина Андрія. За словами матері, він зник безвісти у 2025 році на Донецькому напрямку. Цього дня разом із нею на акцію прийшли дружина та донька Андрія.
Олена Тоака зі світлиною брата
Олена Тоака тримала світлину свого брата Павла Гаврикова, який зник безвісти у 2023 році.
Валентина Цуркан розшукує сина Володимира Цуркана. Він зник безвісти 11 січня 2026 року. Разом із жінкою на акцію прийшли її молодший син Андрій та дівчина Володимира.
Наталія Грузин розшукує сина Ігоря.
Наталія Грузин
Наталія Литвиненко — сина Олександра Полушина, який зник безвісти 13 серпня 2025 року на Запорізькому напрямку.
Наталія Литвиненко
Тетяна Скорик чекає на сина Павла Скорика. Він зник безвісти 5 березня 2026 року також на Запорізькому напрямку.
Віктора Анатолійовича Сметану розшукують мама Світлана Сметана та донька Анастасія Расторгуєва.
У кожної цієї родини — своя дата, після якої життя змінилося. Але всіх об’єднує одне: вони продовжують чекати.
Ольга Попелич розшукує чоловіка Івана Попелича, який зник безвісти у липні 2024 року на Покровському напрямку.
"Другий раз вийшов на позиції — і зв’язок обірвався"
Лариса Височин чекає на сина Олександра. За її словами, його мобілізували у жовтні 2024 року, а вже 15 грудня він зник безвісти.
— Другий раз вийшов на позиції — і зв’язок із сином перервався, — розповідає Лариса.
Відтоді для матері триває очікування.
Максим Пожидаєв зник рівно через пів року після мобілізації
Любов Пожидаєва прийшла на акцію зі світлиною свого сина Максима Пожидаєва, 1991 року народження.
Жінка пам’ятає всі дати.
— Сина мобілізували 28 лютого 2022 року, а зник безвісти рівно через пів року — 28 серпня 2022 року поблизу населеного пункту Піски Донецької області. Чекаю, вірю, звертаюся в різні інстанції, щоб син повернувся, — говорить Любов.
Минуло вже кілька років, але для матері очікування не стало меншим.
Вона продовжує шукати інформацію про сина і вірити у зустріч.
"Чекаю і надіюся обійняти свого сина"
Анна Нікітіна розшукує сина Руслана Нікітіна, який зник безвісти 23 серпня 2025 року.
За словами матері, Україну він захищав ще з 2020 року, тому початок повномасштабного російського вторгнення зустрів у військовій частині. У 2023 році Руслан підписав контракт із Національною гвардією України.
— Чекаю і надіюся обійняти свого сина, — говорить Анна Нікітіна.
Ці кілька слів повторюють думки багатьох матерів, які цього дня стояли біля Палацу культури.
Для Альони Діденко 7 травня розділило життя навпіл
Альона Діденко тримала портрет свого чоловіка Віталія Діденка, 1991 року народження.
Для неї дата 7 травня 2024 року розділила життя на "до" і "після". Саме тоді вона отримала сповіщення про те, що чоловік вважається зниклим безвісти.
Востаннє подружжя говорило телефоном 3 травня о 10:08. О 12:10 того ж дня зв’язок із Віталієм обірвався.
Про чоловіка Альона говорить насамперед не як про військового, а як про найдорожчу людину.
Каже, що для неї Віталій — чоловік, друг, опора і людина, яка завжди тримала слово.
І сьогодні вона продовжує чекати.
"За кожним рядком у документах — чиєсь життя"
Голова ГО "Крок дії", Анастасія Расторгуєва
Голова громадської організації "Крок дії" Анастасія Расторгуєва говорить, що такі акції мають велике значення для родин зниклих безвісти.
Вони дають можливість сім’ям знайомитися, підтримувати одна одну, обмінюватися інформацією та разом говорити про тих, кого продовжують шукати.
Для самої Анастасії ця тема також особиста — разом із родиною вона розшукує свого батька Віктора Сметану.
— Коли люди говорять про зниклих безвісти, часто звучать цифри, зведення, сухі формулювання. Але за кожним рядком у документах — чиєсь життя, чиїсь ранкові повідомлення «ну як там?» і чиясь надія, що сьогодні буде новина. Для мене ця тема не абстрактна: пошук батька став не лише особистою боротьбою, а й роботою поруч з іншими сім’ями, — говорить Анастасія Расторгуєва.
За її словами, для родин важливо, щоб жодне ім’я не було забуте.
Біля "Серця надії" задзвеніли символічні дзвіночки
Після акції її учасники перейшли до пам’ятного знака "Серце надії".
Родини розмістили біля світлин своїх зниклих безвісти рідних символічні дзвіночки.
Цей дзвін став ще одним способом нагадати про людей, яких чекають удома.
Кожен дзвіночок — за конкретного Захисника. За людину, ім’я якої продовжують називати. За родину, яка чекає хоча б однієї звістки.
Символічна інсталяція має простий і водночас сильний сенс — щоб дзвін за зниклими безвісти був почутий.
Увечері родини виїхали на автопробіг
Акція цього дня не завершилася біля Палацу культури.
У другій половині дня родини та небайдужі жителі долучилися до автопробігу, щоб ще раз привернути увагу до долі військовослужбовців, які вважаються зниклими безвісти.
Для сімей це не одноразова подія і не лише одна дата у календарі.
Їхній пошук триває щодня.
Телефонні дзвінки. Звернення до установ. Запити. Акції. Очікування будь-якої інформації. І незмінна віра у те, що одного дня вони почують найважливіші слова: живий, знайшовся, повертається додому.
Цього дня у Знам’янці звучало багато різних імен. Але за кожним із них було одне спільне слово — чекаємо.
Їх чекають. Їх пам’ятають. Їх шукають.
І боротьба за повернення кожного триває.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
