У приміщенні волонтерського центру ГО "Майдан" у Знам’янці робота не зупиняється. Одні жінки вплітають смужки тканини у маскувальну сітку, інші готують для неї матеріал. Поряд працюють три швейні машинки. За ними шиють те, що замовляють військові: маскувальні халати, сумки, рукавиці, косинки, білизну, ремонтують одяг.
Так виглядає один зі звичайних днів волонтерського центру, який допомагає українським військовим із 2014 року. Але за роки великої війни змінилася не лише кількість роботи. Волонтери говорять про проблему, яка стає дедалі відчутнішою: військових запитів багато, ресурси шукати складніше, донатів менше, а людей, готових регулярно приходити й працювати руками, бракує.
В основному у волонтерському центрі працюють пенсіонери, родини військових та внутрішньо переміщені люди. Для всіх волонтерство стало способом підтримати Захисників та Захисниць на фронті.
Від волонтерського руху 2014 року — до постійного центру допомоги
Керівниця ГО "Майдан" Наталія Тишкевич
Керівниця ГО "Знам’янське об’єднання "Майдан”. Волонтери" Наталія Тишкевич займається волонтерством із 2014 року. Організація виникла після Революції Гідності, а з початком російсько-української війни одним із головних напрямів стала допомога армії.
Після повномасштабного вторгнення на базі організації створили Центр волонтерської допомоги ЗСУ. Масштаби роботи значно зросли. За даними ГО, від початку великої війни волонтери передали на фронт близько 800 тонн гуманітарної допомоги. Виготовлено понад 100 тисяч квадратних метрів маскувальних сіток. Волонтери також шили маскувальні костюми, рукавиці, головні убори, ноші, водонепроникні баули та інші потрібні військовим речі.
Сьогодні робота триває, однак умови стали складнішими.
Валентина Шевченко
— З 2022 року потреб значно побільшало. Збільшилася кількість військових, які до нас звертаються. Але волонтери теж втомлюються. Постійно потрібно шукати ресурси, матеріали, кошти. Запитів менше не стає, натомість донатів і людей, які допомагають, стало менше, — розповідає Наталія Тишкевич.
Це одна з головних проблем тривалого волонтерства: систему, яка у перші місяці великої війни трималася на масовому емоційному підйомі, тепер доводиться підтримувати щоденною рутинною роботою.
Не чекати великих ресурсів, а розділити велику роботу на маленькі справи
Одним із рішень, яке дозволяє волонтерському центру продовжувати роботу, став своєрідний "розподіл праці".
Не кожна людина може пожертвувати велику суму чи працювати цілий день. Але одна може прийти на дві години й нарізати тканину, інша — плести сітку, третя має навички шиття, хтось передає матеріал або гроші.
Три швейні машинки у центрі фактично перетворилися на маленький виробничий осередок.
Надія Постільняк
Надія Постільняк волонтерить тут із 2022 року. За цей час навчилася шити різні речі за запитами військових.
— Навчилися шити все. Маскувальні халати, сумки, необхідні військовим речі. Навіть ремонтуємо їхній одяг, коли звертаються. Шиємо білизну для військових у шпиталь. Я тут уже більше чотирьох років і допомагатиму, поки маю сили. Це те, що я можу робити для наших Захисників і для Перемоги, — говорить Надія.
Поряд працює Ольга Боброва. Вона допомагає у центрі вже три роки.
— Шию рукавиці, косинки, наволочки та інші необхідні речі. Більш складне шиє Надія. Військові захищають нас, тому ми маємо подбати хоча б про те, що можемо зробити тут, — говорить Ольга.
Такий підхід не вирішує проблему нестачі ресурсів повністю. Але дозволяє використовувати те, що вже є у громаді: людські руки, навички, вільний час, тканину, обладнання та невеликі пожертви.
Для переселенців "Майдан" став не лише місцем волонтерства
Ще один ресурс, який допомагає центру працювати, — внутрішньо переміщені люди.
Це не нове явище для "Майдану". Ще у 2023 році волонтерський центр шість днів на тиждень відвідували близько 30 ВПО з різних областей. Тоді Наталія Тишкевич розповідала, що центр об’єднав людей із Лиману, Харкова, Костянтинівки, Рубіжного, Мелітополя, Дружківки, Донецька та інших міст. Для багатьох він став не лише місцем допомоги армії, а й простором спілкування та адаптації після евакуації.
Сьогодні ця роль зберігається.
Тетяна Хоботкова
Тетяна Хоботкова — переселенка зі Слов’янська. До повномасштабної війни вона була співвласницею кав’ярні та вела активне життя. Після початку вторгнення заклад віддали для допомоги внутрішньо переміщеним людям — там і нині годують тих, хто евакуюється з прифронтових територій.
У квітні 2022 року Тетяна разом із чоловіком опинилася у Краматорську. 8 квітня російські війська завдали ракетного удару по залізничному вокзалу, де люди чекали евакуації. Українська влада тоді повідомляла про удар ракетою "Точка-У" та десятки загиблих і поранених цивільних.
Тетяна згадує, що після удару медики не встигали вивозити постраждалих, тому цивільних просили допомагати доправляти поранених до лікарень.
Після цього подружжя вирішило виїхати у безпечніший регіон.
Згодом, коли у Слов’янську стало спокійніше, вони повернулися. Однак у жовтні 2025 року Тетяна з чоловіком знову переїхали до Знам’янки.
Її син був мобілізований у 2023 році і зараз захищає Україну.
Спочатку родина певний час проживала у Суботцях, де також долучалася до волонтерства. Після переїзду до Знам’янки Тетяна дізналася про ГО "Майдан" від начальниці управління соціального захисту населення Алли Волошиної — і прийшла допомагати.
— Наші Захисники та Захисниці там стримують ворога, а ми повинні їх підтримувати. По-іншому неможливо. А для мене як для переселенки ще дуже важливе спілкування. Важко втратити будинок, друзів, знайомих, усе життя зібрати у кілька валіз і поїхати. Ми брали лише найнеобхідніше. Навіть фотографії залишилися вдома — фотографії, пам’ять і наше щасливе життя, — розповідає Тетяна.
Волонтерський центр вирішує ще одну проблему — самотність після евакуації
Волонтери
Тетяна Хоботкова каже, що важливість таких волонтерських осередків, не лише в допомозі військовим, а для людини, яка приїхала у незнайоме місто після втрати дому, це може бути перше середовище, де вона знаходить знайомих, спільну справу й відчуття приналежності.
Водночас сама Тетяна говорить про проблему, яка, на її думку, у Знам’янці досі залишається недостатньо вирішеною: людям після евакуації потрібне місце, де можна одразу отримати інформацію та базову допомогу.
— Для переселенців дуже потрібні хаби. Людина приїжджає майже без нічого. У перші дні потрібні речі, продукти, інформація, іноді навіть місце, де переночувати. Більшість людей фактично їдуть у нікуди, — говорить вона.
Цього року Тетяна разом з іншими допомагала знайомим евакуюватися зі Слов’янська. Для них у Знам’янці знайшли житло, і нещодавно родина приїхала до міста.
Це показує, як неформальні зв’язки між переселенцями та волонтерами частково закривають прогалини там, де людині складно самостійно зорієнтуватися після евакуації.
Водночас волонтерська допомога не може повністю замінити системний сервіс для ВПО. І слова Тетяни про потребу в зрозумілій точці підтримки — окрема тема для громади та місцевої влади.
З Херсонщини — до Знам’янки
Наталія Баркая
Наталія Баркая — переселенка з Херсонщини. Вона жила у мікрорайоні Корабел у Херсоні.
Після звільнення міста почалися сильні російські обстріли, виникали проблеми з електроенергією та теплом.
— Чоловік наполіг, щоб я виїхала. Жити стало дуже важко, — говорить Наталія.
Спочатку вона поїхала до Чехії, але не змогла там залишитися. Потім жила у Києві, де також волонтерила. У Знам’янці Наталія — з листопада 2025 року.
Тепер у "Майдані" вона плете маскувальні сітки.
Її історія схожа на історії багатьох людей у цьому приміщенні: змінилися міста, житло і звичний уклад життя, але потреба бути корисними залишилася.
"Кожен метр сітки — це чиєсь врятоване життя"
Валентина Андрєєва
Валентина Андрєєва — із Торецька. Евакуювалася у 2024 році.
Про волонтерський центр дізналася від інших волонтерів і вирішила долучитися.
Для неї війна — не абстрактна подія. Її онук Віктор із 7 лютого 2025 року служить у війську. Племінник у 2025 році загинув на Краснолиманському напрямку.
— Тому допомагати для мене дуже важливо. Кожен метр сітки — це чиєсь врятоване життя, — говорить Валентина.
Поруч зі своїми сітками працюють знам’янчанки Тетяна Комерзан та Валентина Шевченко.
Тетяна Комерзан та Валентина Шевченко
Тетяна плете їх другий рік, Валентина — з 2023 року.
У Валентини на фронті син і двоє племінників.
— Я по-іншому не можу. Добре знаю, наскільки їм потрібна наша підтримка. Про "Майдан" знала давно. Як тільки вийшла на пенсію і з’явилося більше часу — одразу прийшла сюди. Тепер цей час можу віддавати допомозі нашим Захисникам і Захисницям, — розповідає вона.
А чим ти допоміг ЗСУ?
Журналістка Олена Тригубенко спілкується з Тетяною та Юрієм Сєргєєвими
Поруч за столом працюють Юрій і Тетяна Сєргєєви. Подружжя разом нарізає тканину на довгі смужки, з яких потім плетуть маскувальні сітки для військових. Працюють злагоджено: кожен уже знає свою справу.
Але так було не завжди.
Першою до волонтерського центру почала приходити Тетяна. Їй 71 рік, та майже щодня вона поспішала сюди допомагати. Кликала із собою і чоловіка. Юрію — 75, але певний час він вагався.
Усе змінив випадково побачений напис на військовій автівці.
— Якось я побачила машину військових, а на ній напис: "А чим ти допоміг ЗСУ?". Прийшла додому й питаю Юру: "А чим ти допоміг ЗСУ?". А він мені відповідає: "Я віддав найдорожче — свого сина. Він став на захист країни". Я кажу: "Так, наш син захищає Україну. Але чим ти особисто допоміг ЗСУ?" — згадує Тетяна.
За її словами, після цієї розмови в чоловікові ніби щось змінилося.
Юрій Сєргєєв
— Наступного ранку я збираюся до волонтерського центру, а Юра каже: "Я з тобою". Відтоді й ходимо разом, — усміхається жінка.
Тепер вони приходять удвох. Сідають поруч, беруть тканину й нарізають смужку за смужкою для маскувальних сіток. Робота одноманітна, але для подружжя вона має особливий зміст.
Їхній син також захищає Україну. За час служби він уже двічі був поранений. Тому для Юрія і Тетяни допомога військовим — це не просто волонтерство. Вони добре знають, що за кожною сіткою, кожною переданою річчю стоїть чиєсь життя.
Під час спільної молитви
— Ми молимося за сина, за всіх наших Захисників і Захисниць, щоб вони повернулися додому живими й неушкодженими. Мені дуже подобається, що у волонтерському центрі ми щодня стаємо на спільну молитву, — говорить Тетяна.
І поки в приміщенні знову шарудить тканина, Юрій і Тетяна продовжують працювати поруч — кожен по-своєму наближаючи допомогу до тих, хто сьогодні тримає оборону.
Ця історія добре показує принцип, на якому тримається центр: тут не вимагають від людини подвигу. Потрібні кілька годин часу і готовність виконувати просту, але необхідну роботу.
"Не перестану допомагати, поки вони не повернуться додому"
Віра Щедріна
Віра Щедріна плете маскувальні сітки з 2022 року.
Каже, що не планує залишати волонтерство, поки триває війна.
— Хочу, щоб наші хлопці й дівчата повернулися додому живими і здоровими. Поки вони там — будемо допомагати тут, — говорить жінка.
Ене Гаджахмедова
Ене Гаджахмедова у волонтерському русі ще з 2014 року.
Її син став на захист України у 2022 році.
— Для мене це обов’язок. Коли твоя дитина на війні, ти ще гостріше розумієш, наскільки потрібна допомога. Щодня молюся за сина і за всіх наших Захисників та Захисниць, — говорить волонтерка.
Такі особисті зв’язки з фронтом пояснюють, чому ядро нинішнього волонтерського центру значною мірою складають саме родини військових, переселенці та люди старшого віку.
Що працює: постійне місце, проста робота і відчуття спільної справи
Досвід ГО "Майдан" показує кілька речей, які допомагають локальному волонтерству витримувати довгу війну.
По-перше, потрібен постійний простір, куди людина може просто прийти й одразу отримати конкретне завдання.
По-друге, велика допомога складається з дуже різної роботи. Не обов’язково вміти шити складне спорядження. Хтось ріже тканину, хтось плете, хтось шиє, пакує або допомагає матеріалами.
По-третє, волонтерський центр працює не лише як "цех". Для переселенців він стає одним зі способів інтегруватися, знайти знайомих і повернути відчуття контролю над власним життям.
Це підтверджує і попередній досвід центру: ще у 2023 році тут волонтерили десятки переселенців, а Наталія Тишкевич називала цей осередок місцем, яке об’єднало людей із різних регіонів в одну спільноту.
Найбільший дефіцит сьогодні — не тканина, а руки
Керівниця ГО "Майдан" Наталія Тишкевич
Наталія Тишкевич говорить, що нині в центрі особливо бракує волонтерів.
Постійне ядро складають переважно пенсіонери, ВПО та люди, чиї рідні служать у війську або яких війна торкнулася особливо болісно.
За словами керівниці ГО Наталії Тишкевич, допомога потрібна не лише грошима.
Навіть одна-дві години можуть дати результат: за цей час можна підготувати тканину, вплести частину сітки, допомогти з пошиттям чи іншою роботою.
Волонтерки під час роботи
— Я звертаюся до всіх, хто нас чує: донатьте, допомагайте, приходьте. Навіть одна-дві години вашого часу мають значення. Запити військових нікуди не зникли. І якщо ми маємо можливість зробити щось тут для тих, хто захищає нас там, ми повинні це робити, — говорить Наталія Тишкевич.
Тривала війна змінила волонтерство. У 2022 році допомога часто була масовою реакцією на шок і загрозу. Тепер це дедалі більше щоденна система, яку треба підтримувати роками.
У Знам’янці вона тримається на швейних машинках, маскувальних сітках, невеликих донатах і людях, які приходять сюди після евакуації, після виходу на пенсію, через пережиту втрату або тому, що їхні діти сьогодні на фронті.
Це рішення не знімає з держави відповідальності за забезпечення війська і не може нескінченно працювати лише на людській самопожертві. Але досвід "Майдану" показує, що навіть під час виснаження громада має ресурс, який важко замінити, — здатність людей об’єднувати свої невеликі можливості у спільну дію.
І поки один шиє, другий плете, третій нарізає тканину, а четвертий передає кількасот гривень, військовий запит перетворюється на конкретну річ, яка їде на фронт.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
