У селі Володимирівка Суботцівської громади живе родина Лариси Іванівни та Сергія Васильовича Шавалдіних. Вони виховали власних сина й доньку, стали бабусею та дідусем, а згодом вирішили подарувати сімейне тепло дітям, які його потребували.
У 2017 році подружжя створило прийомну сім'ю, а в жовтні 2023 року вона отримала статус дитячого будинку сімейного типу. Нині тут виховуються шестеро дітей. У лютому 2026 року до родини приєдналися ще двоє — рідні брат і сестра Валик та Софія.
За рішенням стати батьками-вихователями — непростий життєвий шлях, досвід війни, щоденна праця і велике бажання дати дітям найважливіше: тепло, увагу, турботу та відчуття родини.
Від власної родини — до рішення прийняти інших дітей
Лариса Іванівна та Сергій Васильович Шавалдіни одружилися у 1984 році. Разом виховали сина й доньку, а згодом стали бабусею та дідусем.
Думка прийняти на виховання дитину виникла у подружжя ще багато років тому.
Особливе значення для Сергія Васильовича мав його власний дитячий досвід. Він сам певний час жив у дитячому будинку, звідки його забрали дідусь і бабуся, які й виховали хлопця.
Тому він добре розумів, наскільки важливо дитині мати поруч людей, які люблять, підтримують і не залишають сам на сам із труднощами.
Згодом подружжя дедалі частіше поверталося до думки, що їхня родина могла б стати домом і для інших дітей.
"Ларисо, візьми дітей — сумувати не буде коли"
Поруч із Шавалдіними жила прийомна сім'я Назаренків. Лариса Іванівна згадує, що спостерігала за їхнім життям, спілкувалася з дітьми й поступово дедалі більше замислювалася над створенням власної прийомної родини.
У той час Сергій Васильович проходив військову службу. Дружина постійно хвилювалася за нього. Власні діти вже виросли, а Лариса Іванівна часто залишалася вдома сама. Під час прогулянок із собакою вона бачила, як у сусідньому дворі граються діти, розмовляла з ними та їхніми батьками-вихователями.
Особливо запам'яталися слова сусіда Геннадія Олексійовича Назаренка.
— Він якось сказав мені: «Ларисо, візьми собі дітей — сумувати не буде коли». І знаєте, це були золоті слова. Ми спілкувалися з їхніми дітками, бачили, як вони живуть. А потім я таки оформила документи, — пригадує жінка.
Рішення підтримали й рідні син та донька подружжя.
Але остаточно визначитися Шавалдіним допоміг досвід Сергія Васильовича на війні.
Війна змінила погляд на життя
Сергій Шавалдін тричі добровільно ставав на захист України. Для його дружини це були роки постійної тривоги та очікування.
Особливо важким став один із періодів його служби у 2014 році.
— Сергій поїхав на завдання і цілий тиждень не виходив на зв'язок. Я не знала, що й думати, де він і чи живий. Допомогла волонтерка громадської організації «Майдан» Наталія Тишкевич. Вона розшукала чоловіка. Виявилося, що він був поранений і перебував у госпіталі, — згадує Лариса Іванівна.
Пережите на фронті змінило і самого Сергія Васильовича. Особливо боляче було бачити дітей, яких війна позбавляла безпечного дитинства та належної турботи.
Під час служби на Донеччині військовий неодноразово зустрічав дітей, які жили у складних обставинах. Разом із побратимами він допомагав їм продуктами та найнеобхіднішим.
Саме тоді ще більше зміцнилося бажання прийняти дітей у власну сім'ю.
— Війна змусила переглянути ставлення до світу і підштовхнула так, що не знаю, як можна було, переживши і побачивши все, не взяти дітей, — говорить Сергій Шавалдін.
У 2016 році після контузії його звільнили з військової служби за станом здоров'я.
Повернувшись додому, він сказав дружині слова, які стали початком нового етапу їхнього життя:
— Я стільки побачив горя… Давай врешті візьмемо дітей на виховання.
Подружжя звернулося до служби у справах дітей, подало необхідні документи, пройшло навчання та психологічну підготовку.
У 2017 році Шавалдіни створили прийомну сім'ю.
Перший вихованець і поступове розширення родини
Першим у родину прийшов семирічний Сергій.
Для подружжя це був новий досвід. Адже прийняти дитину — означає не лише забезпечити їй житло, харчування й одяг, а й навчитися розуміти її почуття, переживання та потреби.
Минали роки. Сергій подорослішав, досяг повноліття й почав самостійне життя. За словами батьків-вихователів, зараз він працює.
Згодом у родині з'явилися інші діти.
Сергій Васильович у 2018–2020 роках знову проходив військову службу за контрактом. Лариса Іванівна в цей час опікувалася дітьми та домашнім господарством.
Після його повернення подружжя вирішило, що може прийняти на виховання ще дітей. Так у родині з'явилися рідні брати Назар і Данило, а також ще один хлопчик — Сергій.
Поступово будинок Шавалдіних наповнювався дитячими голосами, новими знайомствами, турботами та радощами.
Кожна дитина приходила зі своєю історією. І кожній потрібно було дати час, щоб звикнути до нового дому та відчути себе частиною родини.
Як Лариса Шавалдіна розшукала сестру свого вихованця
Особливе місце в історії родини посідає пошук рідних одного з вихованців — Сергія.
Лариса Іванівна знала, що хлопець має братів і сестру. Вона хотіла, щоб він не втрачав зв'язку з рідними людьми.
Коли Сергій трохи підріс, жінка почала шукати його родичів через соціальні мережі, знайомих та людей, які могли щось знати про сім'ю хлопця.
— Я купила Сергійкові телефон, почала підключати йому Instagram, Viber, шукати родичів. Знала, що в нього є брати. Почала писати, телефонувати, розпитувати. І так поступово знайшли інформацію про його сестричку Аліну, — розповідає Лариса Шавалдіна.
До пошуків долучилися також родичі та знайомі.
Коли вдалося встановити, де перебуває дівчинка, Лариса звернулася до відповідної служби.
— Мені сказали: якщо хочете, знайомтеся з дитиною, оформлюйте документи. А я подумала: ну як це — не забрати дитину? Брат тут, а сестричка окремо, — пригадує жінка.
У серпні 2023 року Аліна приєдналася до родини Шавалдіних.
Для Лариси Іванівни було важливо не лише дати дівчинці новий дім, а й допомогти рідним братові та сестрі бути поруч.
Від прийомної сім'ї — до дитячого будинку сімейного типу
Після появи Аліни родина продовжила приймати дітей.
Лариса Іванівна пригадує, як подружжя отримало пропозицію прийняти ще й Ольгу.
Кожне таке рішення потребувало підготовки, оформлення документів та розуміння, що відповідальність за дітей триватиме багато років.
У жовтні 2023 року прийомна сім'я Шавалдіних отримала статус дитячого будинку сімейного типу.
Для подружжя це означало збільшення кількості вихованців, але не зміну ставлення до них.
Адже, за словами батьків-вихователів, діти не можуть бути просто вихованцями за документами. Вони щодня потребують уваги, підтримки, розмов і родинного тепла.
Із часом склад родини змінювався: діти дорослішали, розпочинали самостійне життя, а подружжя продовжувало приймати на виховання тих, хто потребував родинного тепла.
У лютому 2026 року до родини приєдналися ще двоє дітей — рідні брат і сестра Валик та Софія.
Нині у дитячому будинку сімейного типу Шавалдіних виховуються шестеро дітей.
Лариса Іванівна розповідає, що з появою кожної нової дитини змінюється звичний ритм життя. Потрібно допомогти їй адаптуватися, налагодити навчання, подбати про здоров'я, побутові потреби, а найголовніше — знайти підхід і побудувати довірливі стосунки.
"Діти дуже різні, але кожного потрібно зрозуміти"
Лариса Іванівна не приховує, що виховання великої родини — непроста щоденна праця.
У кожної дитини свій характер, звички, життєвий досвід. Одні швидко звикають до нового оточення, іншим потрібно більше часу, терпіння та уваги.
— Знаєте, з ними буває важко. Але водночас у нас так весело! Чесне слово, — розповідає жінка.
Особливо тепло вона говорить про те, як діти починають піклуватися одне про одного.
Наприклад, Аліна, яка раніше знала Антона, допомагала йому звикати до життя в родині.
— Вона за ним так доглядала! І рюкзак допоможе зібрати, і речі скласти, і нагадає, що потрібно взяти. Ми навіть сміялися, що вона йому як мама, — пригадує Лариса Іванівна.
З часом діти стають самостійнішими, у них з'являються власні інтереси, друзі та захоплення.
Для батьків-вихователів важливо навчити кожного не лише дотримуватися домашніх правил, а й піклуватися про себе та інших.
Родинні вечори, спільні справи та маленькі перемоги
У великій родині Шавалдіних є свої традиції.
Одна з них — вечірні зустрічі за спільним столом.
За чаєм обговорюють, як минув день, хто чого навчився, що вдалося, які труднощі виникли та що потрібно зробити завтра.
Разом планують покупки, домашні справи й обговорюють питання, важливі для всіх.
Діти допомагають готувати їжу, особливо люблять працювати з тістом, долучаються до хатніх справ і роботи на городі.
Серед їхніх захоплень — риболовля, плетіння з рогози, туризм і волейбол.
Школярі беруть участь у спортивних змаганнях та здобувають призові місця.
Лариса й Сергій Шавалдіни прагнуть передати вихованцям те, що знають і вміють самі. Адже колись діти стануть дорослими, і їм потрібно буде самостійно будувати своє життя.
Родина також підтримує зв'язок із дорослими сином і донькою, збирається разом з онуками.
Для Шавалдіних велика сім'я — це не лише спільне проживання, а й взаємна підтримка, відповідальність та бажання бути поруч у важливі моменти.
Велику родину підтримують і небайдужі люди
Лариса Іванівна розповідає, що в догляді за дітьми часто доводиться вирішувати чимало питань: організовувати медичні огляди, щеплення, навчання, отримувати документи та звертатися по консультації до фахівців.
Особливо вдячна жінка сімейній лікарці Наталії Іванівні Гречині, яка, за її словами, неодноразово допомагала дітям.
— Я дуже вдячна нашій сімейній лікарці. Коли не звернуся — завжди вислухає, порадить, допоможе. І ліки підкаже, і з потрібними довідками допоможе. Вона дуже уважна до дітей, — говорить Лариса Шавалдіна.
Добрим словом згадує й працівників сільської ради та фахівців, які здійснюють супровід дитячого будинку сімейного типу.
За словами жінки, можливість отримати пораду чи допомогу у складній ситуації має велике значення.
Адже виховання дітей потребує не лише батьківської любові, а й співпраці з лікарями, педагогами, соціальними працівниками та іншими службами.
Велика родина — це і велика відповідальність
Батьки-вихователі кажуть, що найбільше сил потребують не побутові справи, а щоденна турбота про емоційний стан дітей.
Адже кожна дитина має власну історію, переживання та потребує індивідуального підходу.
Батьки намагаються створити вдома атмосферу, у якій можна не боятися говорити про свої почуття, просити допомоги та поступово вчитися довіряти дорослим.
Це не завжди вдається одразу. Інколи потрібні місяці терпіння, розмов і щоденної уваги. Але поступово з'являється взаєморозуміння, а разом із ним — впевненість дітей у тому, що вони не залишаться самі зі своїми труднощами.
Війна знову стала випробуванням для родини
Після початку повномасштабного російського вторгнення Сергій Шавалдін знову став на захист України.
Через наслідки поранень і проблеми зі здоров'ям він згодом був звільнений із військової служби.
Війна торкнулася й дорослих дітей подружжя. Їхній син також став на захист України та зазнав тяжких поранень.
Для великої родини воєнний час — це постійні хвилювання за близьких, повітряні тривоги та необхідність дбати про безпеку дітей.
Та попри всі труднощі Лариса й Сергій продовжують виховувати дітей, підтримувати одне одного та зберігати звичний ритм родинного життя.
Найважливіше — щоб дитина відчувала себе вдома
Історія родини Шавалдіних — не про ідеальне життя без труднощів.
Це історія про щоденні турботи, ранні підйоми, приготування їжі, уроки, медичні огляди, домашню роботу, суперечки, примирення й маленькі радощі.
Про те, як діти поступово починають довіряти дорослим, знаходять друзів, відкривають у собі здібності та вчаться самостійності.
Колись Сергій Васильович сам потребував родинного тепла, яке йому подарували дідусь і бабуся. Сьогодні разом із дружиною Ларисою він намагається дати це тепло іншим дітям.
А Лариса Іванівна, згадуючи слова сусіда про те, що з дітьми сумувати не буде коли, усміхається. Адже тепер у їхньому домі справді завжди багато справ.
Та разом із турботами тут є те, чого не замінять жодні матеріальні речі, — відчуття, що поруч є близькі люди.
Бо для дитини родина — це насамперед місце, де її чекають, підтримують і люблять.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
