Кінець березня видався напрочуд теплим. Зовсім як тоді - у 2022-му, 30 березня. Цей день став його другим днем народження. Загалом то Андрій народився у серпні, але мами вони такі – можуть і двічі подарувати тобі життя…
Бій був важким
29 березня 2022 року вони отримали наказ штурмувати село Олександрівку, що на Херсонщині. Бій був важкий. Перша група потрапила в засідку і була розбита. Надіслана їй на підмогу друга група також зазнала значних втрат. Він пам’ятає той запеклий бій до дрібниць: і як падали, посічені кулями побратими, і як вибуховою хвилею його скинуло з броні БМП, як та ж машина, маневруючи між вибухами, проїхала по ньому днищем, здаючи назад…
Залишки двох рот відступили. Андрій з поламаною ногою і вивернутими ребрами, дякувати Богу бронік не дав розчавити, залишився на полі. Неподалеку озвався "Дід" - 57-річний чоловік з його роти:
- Живий? Треба до своїх добира… - фразу закінчити не встиг. Міна прилетіла раптово і "Дід" замовк назавжди.
У голові билася одна думка: "Треба добратися до своїх! Він мусить. Заради Катрусі і їх ще ненародженого сина! Вони так мріяли про дитину і ось тепер, коли дружина по телефону повідомила йому про радісну новину, він не має права підвести їх. Він дійде, він зможе"!
Поранення
Потрощена нога нестерпно боліла, кілька пігулок знеболюючого майже не допомагали. Йти він не міг. Зламані ребра не давали можливості повзти, тож доводилося перекочуватися, та все-одно метр за метром він просувався до своїх позицій.
Надвечір на пагорбі вдалося спіймати зв’язок. Набрав дружину. Вони обов’язково щовечора розмовляли. Хоч кілька слів він мусив сказати, адже Катя вагітна, хвилюватися їй не можна. Тож поки він живий, треба її заспокоїти.
- У мене все добре, передай мамі привіт від мене! Бережіть себе.
Другий дзвінок побратиму:
- Ярик, я живий, скажи нашим. Сам не виберусь, чекаю на допомогу.
Вночі намагався хоч якось зігрітися, укриваючись бронежилетом. Рухався вдень, ховаючись у траві і поволі просуваючись замінованим полем. Південне сонце зігрівало, але разом з тим викликало ще більшу спрагу. Сили покидали Андрія…
Побратими вийшли на пошук, прочесали сусідню лісосмугу, підібрали чотирьох поранених, але Андрія так і не знайшли…
Не смій здаватися: повзи
Наступного дня на телефоні у нього залишився лише один відсоток зарядки. І тоді він набрав маму. Щоб поговорити в останнє і попрощатися…
- Не смій здаватися! Повзи! Ти зможеш! - благала вона в трубку.
І він повз. Три дні і дві ночі повз. Жував травинки і збирав росу. На третю добу метрах в ста побачив воду. Хвилі бурхливо накочувалися на берег.
- Море, - подумав, - солоне море. Ну нічого, поповзу, хоч вмиюся. Поп’ю хоч би й солоної води.
Яке ж то було диво, яке блаженство, коли вода виявилася прісною! Найсмачнішою і найдивовижнішою! Ріку він переплутав з морем. Треба було краще вчити географію, подумалося з посмішкою.
Хоч біля води було гарно, та треба добиратися до своїх, повертати вправо від водойми. Набрав води у знайдену пляшку (подякував подумки всюдисущим туристам) і рушив далі.
Вода трохи вгамувала голод. Сухпайка при собі не було. Вони з’їли його ще за день до штурму, бо обід не привезли того дня на позиції (з логістикою у перші дні війни було складно).
Андрій сидів у траві і задумливо жував кінський щавель. Від виснаження він був напівпритомним, тому здригнувся від чоловічого голосу, що пролунав зненацька за спиною:
- Ти що, замінований?
За час, що тривала війна, це стало вже звичним явищем, адже окупанти мінували все, до чого торкалася їх рука, включаючи людей.
До хлопця підійшли двоє цивільних, один з яких був поранений. Пояснили, що вони брати. Поверталися з Миколаєва в Херсон, але їх машину розстріляли "асвабадітєлі".
Свої
- Тебе не зможемо забрати з собою , треба брата пораненого довести, двох не дотягну. Не переживай, дійдемо до наших, скажемо про тебе. Ти тримайся! – заспокоїв старший з братів.
Андрій дивився, як чоловіки поволі віддаляються від нього. Ось вони вже майже дійшли до лісосмуги в кінці поля. І раптом застигли на місці і підняли руки догори. Хлопець завмер. Що там? Невже вороги? Що буде з ними? Викажуть його чи ні?
- Гей, це ти мамі дзвонив? – голос пролунав так близько і так неочікувано, що боєць здригнувся.
Повернув голову і побачив три постаті у військовій формі, що наближалися збоку.
- Мультикам. Свої! - підказав мозок.
- Не переживай, ті двоє прямо на наших розвідників вийшли – посміхнулися рятівники.
Три спецназівця, оглянувши пораненого, заходилися виготовляти шину для зламаної ноги. Взяли попід руки і несли Андрія так аж до машини, схованої в кущах. Далі - госпіталь. По дорозі розповідали про маму, яка після дзвінка сина помчала у військкомат. Що вона там говорила і як переконувала, невідомо, але додзвонилася до керівництва бригади і ось їх спеціально послали на пошуки.
Мами вони такі
Сонечко пригрівало як тоді у 2022-му.
- Мами вони такі – можуть усе навіть двічі життя подарувати, - Андрій посміхнувся побратимам.
- Ну що, хлопці, вип’ємо по каві за мій другий день народження!
Андрій продовжує нести службу
Андрій у мирному житті працював вчителем інформатики. Брав участь в антитерористичній операції в 2015 році. Мобілізований 24 лютого 2022 року, стрілець окремої механізованої бригади.
Три з половиною місяці лікування не змогли повністю відновити функцію ноги. Військово-лікарською комісією визнаний обмежено придатним до військової служби, але наразі продовжує нести військову службу в небойовій частині.
Андрій нагороджений Орденом "За мужність" ІІІ ступеню, медалями "За жертву крові в боях за волю України", "За мужність та відвагу", "Учасник АТО".
Має сина Степана, який народився у жовтні 2022 року.
Мешканець міста Знам’янки, що на Кіровоградщині.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
