Сонце сліпило очі, тому він їх мружив, дивлячись крізь вії у небесну блакить. Ліва рука розпухла і здавалася схожою на його боксерську рукавицю, що залишилася вдома. Живіт і лівий бік запеклися брудною кривавою багнюкою, тому Юрій повз на спині, відштовхуючись автоматом. Це була його друга доба у таврійському полі.
Страшенно хотілося пити. Вода, живуща вода, уявлялася холодними струмками, стрімкими ріками і навіть великою калюжею посеред вулиці. Тих краплин, які він назбирав вранці з трави було до смішного мало. Наступну порцію йому подарує лише ніч.
Поранення
Юрій Скрипка
Юрій лежав посеред поля нерухомо, дослухаючись до найменших звуків. Більше він не повторить своєї помилки і не зробить коло, мало не потрапивши на позиції ворога. Гавкіт собак в окупованому селі має віддалятися – за цим він відтепер пильно слідкував.
Від важкої контузії і поранення в голову свідомість кудись пливла, гойдала на хвилях, накривала мрякою. Та сонячні промінчики знову повертали його до тями.
Він має вижити! Здаватися не можна. "Ніколи не здавайтеся", - саме цьому він вчив своїх учнів на тренуваннях. Треба вижити, доповзти до своїх!
Як же хочеться їсти…
Насіння трави не могло втамувати голод. Треба вижити! Крізь вії тренер побачив маленьку цяточку в небі, яка кружляла над ним. Цяточка наближалася все ближче і ближче і незабаром перетворилася у сову. Птах кружляв над нерухомою людиною, уважно придивляючись до здобичі. Людина ж в свою чергу крадькома, крізь вії, спостерігала за птахом: ось і обід прилетів, лише руку простягни. Швидко, раптово, блискавичний захват правицею, так як він вміє. Як вчив на тренуваннях. Раз – і …
Не вийшло
Юрій подивився вслід сполоханій сові, яка летіла подалі від дивної здобичі, що раптово ожила, і від напруги знову втратив свідомість.
Бій був короткий. Вони відступали, несучи вчотирьох на ношах загиблого товариша. Раптом назустріч з-за рогу вулиці вибігло з десяток окупантів, відразу відкривши вогонь. Бійці впали на землю, зайнявши оборону. І раптом один, Юрко навіть не знав імені хлопця з нового поповнення, підняв руки і рушив назустріч ворогам.
- Що ти робиш?! Назад! Не здавайся!
- Я здаюсь, бо я жити хочу, - з піднятими руками хлопець пішов уперед, та впав скошений автоматною чергою рашистів.
- Відходимо на сусідню вулицю, - скомандував Юрій.
Вони прожогом кинулися туди, заскочили у чиєсь подвір’я, та Віталій, що біг останнім, зробив фатальну помилку: не зачинив за собою хвіртку. Олег чомусь заскочив у хату – що сталося з ним далі невідомо.
Ніколи не можна здаватися
Віталій почав вмовляти Юрія:
- Треба здаватися, нас оточили.
- Ні! Ніколи не можна здаватися. Треба битися! Ми прорвемся до своїх!
Міна лягла поруч. Більше Юрій нічого не пам’ятав. А коли прийшов до тями, поряд вже нікого не було: ні його хлопців, ні ворогів. Вочевидь, окупанти вирішили, що боєць мертвий і не стали його чіпати.
З темрявою прийшло рішення повзти до своїх. Так почався його шлях через поле. Шлях, який став для Юрія іспитом воїна, батька двох синів, чоловіка, сина, спортсмена, тренера з боксу.
Третього дня поле подарувало йому сніданок у вигляді бабки, яка підсмажена на полум’ї запальнички виявилася доволі смачною. І це додало сил повзти далі. Поле напоїло росою, яка швидко зникала. «Зникнуть наші вороженьки, як роса на сонці». Якби ж то так і було! Роса дійсно швидко зникає на полі…
Не стріляйте - я свій
За всіма розрахунками вже мали бути позиції сусіднього підрозділу, Юрій розумів, що найменша помилка стане фатальною. А значить, повзти не можна. Свої ж можуть прийняти за диверсанта і почастувати мінами. Зціпивши від болю зуби, підвівся у повний зріст і, важко спираючись на автомат, поволі пішов до окопів.
- Хлопці, не стріляйте, я свій!
- Трясця твоїй матері! Звідкіля ти такий чорний?
Від запеклої крові вся голова і обличчя стали брудно-коричневими.
Пароль - паляниця
- Пароль скажеш?
- Паляниця! – скрививши губи у болісній посмішці, знам’янчанин Юрій Скрипка впав на руки побратимів.
- Дійшов, - билася в голові єдина думка.
"Дійшов, дійшов!" - шепотіло поле.
Що відомо про нашого земляка
Нагорода Юрія Скрипки
Юрій Скрипка, знам’янчанин, член збірної Кіровоградської області з боксу, 1989-1994 років), тренер з греко-римської боротьби, 1995-2000 років.
Працював тренером у Знам’янській спортивній школі. Із 2001 року і по теперішній час працює у локомотивному депо станції Знам’янка. Одружений, має двох синів.
Служив у 28-ій бригаді, 2-ому батальйоні, стрілок.
Отримав поранення 16 вересня 2022 року на Херсонщині. Демобілізований за станом здоров’я.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
