Після 12 жовтня 2024 року життя Анастасії Расторгуєвої змінилося назавжди: відтоді її дні складаються з пошуку, звернень і очікування новин. Тепер вона не лише чекає на батька — вона стала опорою для десятків родин, які так само живуть у невідомості.
Коли люди говорять про зниклих безвісти, часто звучать цифри, зведення, сухі формулювання. Але за кожним рядком у документах — чиєсь життя, чиїсь ранкові повідомлення "ну як там?", і чиясь надія, що сьогодні буде новина. Для Анастасії ця тема не абстрактна: пошук батька став не лише особистою боротьбою, а й роботою поруч із іншими сім’ями.
"Я знайду свого тата"
Анастасія з бабусею тримають прапор зі світлиною Віктора Сметани.
"Свій стан і свою роль я описую як донька, яка шукає свого батька — і разом з ним інших. Бо я розумію: коли знайду тата, повинна буду допомогти знайти й інших хлопців. Їхні родини були поруч зі мною — ми разом писали звернення, разом ходили на акції й активно підтримували одне одного", — говорить Анастасія.
Її історія — про те, як особиста втрата перетворюється на щоденну роботу, а пошук однієї людини — на частину великої боротьби за правду для тих, хто чекає.
Хто такий Віктор Сметана — людина за статусом "зник безвісти"?
Банер зі світлиною зниклого безвісти захисника Віктора Сметани.
Віктор Анатолійович Сметана народився 13 грудня 1986 року. Він зник безвісти 12 жовтня 2024 року в районі села Любимівка Курської області під час виконання завдання у складі 15 мобільного прикордонного загону "Сталевий кордон". Для рідних це не просто статус у повідомленні — це тато, чоловік і син, який у житті був позитивним і добрим, цінував родину, був щирим і любив життя.
Анастасія згадує, що за кілька днів до зникнення говорила з батьком. "Він був спокійний, не сумний і не веселий. Сказав, що все буде добре і що він скоро повернеться", — розповідає вона. Ці слова не стали обіцянкою — стали ниткою, за яку вона тримається.
"Найважче — невідомість"
Анастасія на акції разом із родинами інших зниклих безвісти захисників
Найважче, каже Анастасія, не страх і не сльози. Найважче — "порожнеча в середині", яку створює невідомість: "Коли ти не знаєш, де він, як він, чи поїв, чи має можливість вийти на зв’язок".
Зникнення близької людини запускає інший ритм життя — ритм перевірок і очікування. "Мій день починається з перевірки повідомлень і робочих чатів", — каже вона. Хтось щодня перечитує телеграм-канали, вдивляється в кожне обличчя на фото. "Я російські канали давно не дивлюся — не можу", — додає Анастасія.
Особливо боляче родинам під час сімейних дат. "Найболючішими були сімейні свята наприкінці 2025 — на початку 2026 року. Коли тата немає поруч. Коли здається, що зробила все можливе, але все одно картаєш себе. І замість свят хочеться тільки працювати", — говорить вона.
Акції, які не дають тиші "поглинути" імена
Офіційно батько Анастасії зник 12 жовтня. 9 листопада вона разом із бабусею була в Києві на акції за зниклих безвісти. "Після цього вирішили організувати акцію в рідному місті Знам’янці", — розповідає Анастасія.
Акції на підтримку зниклих безвісти захисників у Києві
Перша місцева акція стала спробою сказати місту: ці люди є, їх чекають, про них не можна забувати. Згодом акції стали регулярними: пішохідні ходи, автопробіги, зустрічі та акції-нагадування. Для родин це спосіб не дозволити тиші «закрити» проблему.
"Я хочу, щоб усі знали правду цієї історії. Щоб на міждержавному рівні говорили про безвісти зниклих, полонених, засуджених, убитих, закатованих… про кожного нашого героя", — говорить Анастасія.
Є фраза, яка тримає її, коли опускаються руки: "Тато буде дуже радий, коли побачить, що ми зробили для його повернення". Вона повторює її не як гасло — як внутрішню опору.
"Настя, допоможіть знайти": коли одна людина стає опорою для сотні
Акції на підтримку зниклих безвісти захисників у Знам'янці
Сьогодні Анастасія — кураторка об’єднаних родин у Знам’янці Кіровоградської області та кураторка 15 мобільного прикордонного загону. За її словами, це близько 100 сімей, які чекають і шукають. Її робота — це зустрічі, консультації, інформаційні дописи, організація акцій і допомога з документами.
"Найчастіші звернення до мене — допомога з оформленням документів, пошук куратора, роз’яснення процедур. Дуже часто чую: "Настя, допоможіть знайти" або "Скажіть, де мій чоловік", — розповідає вона.
Дівчина пояснює, що багато родин стикаються з інформаційним вакуумом — люди не розуміють, хто за що відповідає і куди звертатися. "Після зустрічей вони краще розуміють механізми роботи", — каже Анастасія. Одна з таких зустрічей, за її словами, допомогла родинам розібратися в процедурах підтвердження полону і логіці роботи гуманітарних структур.
Окрема болюча тема — документи. "Поширена помилка — неточності: неправильні дати народження, помилки в ПІБ або назвах населених пунктів. Через це виникають затримки, тому ми допомагаємо все ретельно перевіряти", — пояснює вона.
"Ми робимо все можливе"
Після зникнення батька - родина, як і багато інших, пройшла базовий шлях: звернулася до поліції, написала заяву, здала ДНК, а після офіційного сповіщення почала працювати з профільними структурами та гуманітарними організаціями. Анастасія наголошує: важливо мати й зберігати документи, які підтверджують особу, родинний зв’язок і всі звернення — щоб не втрачати час на повторні кола бюрократії.
"Важливо мати всі документи: паспорт, військовий квиток, медичні довідки, документи, що підтверджують родинний зв’язок, витяги та реєстраційні підтвердження звернень", — каже вона. Але ключове, на її думку, — не папери самі по собі, а постійна взаємодія.
Те, що ранить найбільше
Поруч із підтримкою є те, що ранить чи не найсильніше — байдужість.
"Дуже боляче ранить байдужість. Коли люди можуть сказати: "Він уже там, не шукай", — говорить Анастасія. Для родини це звучить як вирок без суду і без доказів — як заклик здатися.
Вона пояснює: чекати важко, але ще важче — залишитися з цим наодинці. Тому родини тримаються разом: "Ми підтримуємо одне одного з родинами — сумуємо разом і тримаємося разом".
Від її стану залежить і моральний стан бабусі. "Вигорати я не маю права", — повторює Анастасія.
Її опора — рідні, дівчата, з якими вони працюють, спільний чат підтримки та небайдужі люди. І її прохання просте: «Не здавайтеся. Я знаю, як це важко, але потрібно продовжувати шукати свого захисника».
"Я живу надією"
У цій історії немає легкого фіналу — лише щоденна робота і надія. "Я продовжую працювати: пишу звернення, організовую зустрічі, шукаю відповіді. Я живу надією. Працюю й роблю все можливе, щоб знайти батька і обійняти його", — говорить Анастасія.
Коли в місті проходять акції на підтримку родин зниклих безвісти, вона просить не проходити повз. "Якщо ви бачите наші акції в місті — посигнальте. Навіть така підтримка для нас дуже важлива", — каже вона.
Бо інколи сигнал — це не звук. Це знак, що родини не залишилися самі. І що за кожним «зник безвісти» стоїть людина: із датою народження, голосом у телефоні, фразою "все буде добре" — і з домом, який її чекає.
Всі фото надала Анастасія Расторгуєва
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
