Після зникнення чоловіка у травні 2024 року Альона Діденко з Дмитрівки живе між надією і болісною невизначеністю. Її історія — про любов, щоденне очікування, виснажливий пошук і життя родини, яка не має права зупинитися, поки немає відповіді.
Для родин зниклих безвісти найважче — не знати, що сталося, і жити між страхом та надією. Саме так живе Альона Діденко з Дмитрівки на Кіровоградщині, яка з травня 2024 року шукає свого чоловіка Віталія — захисника, що зник безвісти, залишивши по собі останній телефонний дзвінок і тишу, яка триває досі.
День, що розділив життя навпіл
Альона Діденко зі світлиною чоловіка
Для Альони Діденко дата 7 травня 2024 року розділила життя навпіл. Саме тоді вона отримала сповіщення про те, що її чоловік, Віталій Діденко, 1991 року народження, вважається зниклим безвісти. Востаннє вони говорили по телефону 3 травня о 10:08 ранку. О 12:10 того ж дня зв’язок із ним обірвався.
"У цей момент мою душу розірвали навпіл, вирвали частинку серця", — каже Альона.
Яким Альона пам’ятає свого чоловіка
Про чоловіка вона говорить не лише як про військового, а насамперед як про людину, з якою пов’язане все її життя. Каже, це було кохання з першого погляду. Для неї він — не просто чоловік, а опора, друг і людина, яка завжди тримала слово.
Альона Діденко з чоловіком Віталієм у мирному житті
"Мій чоловік — дуже добра, щира і відповідальна людина. Він завжди був опорою для нашої сім’ї, людиною, на яку можна покластися у будь-якій ситуації. Він має велике серце, завжди допомагав іншим і ніколи не залишався осторонь чужої біди".
Рідні люблять його не за щось одне, а за те, яким він є у щоденному житті: уважним, чесним, працьовитим, здатним підтримати й просто бути поруч. Його мрія була дуже простою і дуже людською — спокійне щасливе сімейне життя після війни, у колі близьких. Але замість повернення додому почалася виснажлива дорога пошуку.
Мама Віталія Діденка - Ірина, тримає прапор зі світлиною сина
Мама і тато Альони Діденко
Перші дні після звістки: розгубленість і порожнеча
У перші дні після сповіщення найважчим для Альони було нерозуміння, що робити далі. Куди звертатися, кому телефонувати, де шукати бодай якусь інформацію. Вона згадує не лише розгубленість, а й відчуття порожнечі, яке важко передати словами.
"Найважче досі — не чути його голос. Я навіть боялася лягати в наше ліжко перші дні. У ньому було так холодно і так самотньо".
Альона Діденко загорнута в прапор на якому надпис: "Поверніть моє серце додому"
Відтоді її життя перетворилося на постійний рух між кабінетами, гарячими лініями, електронними системами і надією, яка не дозволяє зупинитися. Альона зверталася до ТЦК, намагалася зв’язатися з військовою частиною, телефонувала на гарячі лінії Міжнародного комітету Червоного Хреста, створювала особисті кабінети в державних системах, постійно пише звернення до Офісу омбудсмана.
Між кабінетами, гарячими лініями і байдужістю
Та найважчим у цьому шляху вона називає не лише бюрократію, а й відчуття байдужості.
"Стикатися з людьми, яким байдуже на наших рідних. Для них вони просто статистика".
За її словами, родини зниклих безвісти часто змушені самостійно координувати пошук, дублювати одні й ті самі дані в різних структурах і буквально виборювати документи та відповіді. Однією з найбільших проблем вона називає відсутність зрозумілої та узгодженої комунікації між відомствами.
"Усі структури, які займаються безвісти зниклими, не співпрацюють між собою. Кожна структура створила свій кабінет. Не можу зрозуміти, чому не можна зробити спільний кабінет зниклого захисника, куди можна було б додавати всі дані".
У ситуації, коли родини часто залишаються сам на сам із бюрократією та невизначеністю, особливого значення набуває робота структур, які допомагають у пошуку зниклих безвісти. Серед них — і Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (ICMP), яка працює над підтримкою пошуку, встановленням долі зниклих осіб та допомогою родинам, що роками живуть у невідомості.
Для таких сімей, як родина Альони, це не абстрактна міжнародна підтримка, а шанс наблизитися до відповіді. Бо найважче в цій історії — невизначеність.
Коли найважче — жити без відповіді
"Немає ні підтвердження втрати, ні впевненості, що він живий. Через це родина щодня живе між надією і страхом".
Після зникнення чоловіка її життя, каже Альона, ніби поставили на паузу. З’явилися постійна тривога, безсоння, виснаження, думки про те, чи все вона зробила правильно, чи не проґавила якийсь шанс. Змінилося все: відчуття безпеки, плани, звичний плин життя.
І водночас є те, що не дає їй зламатися.
"Віра у зустріч з чоловіком. Дуже хочеться його обійняти, міцно притиснути до себе та ніколи вже не відпускати».
Коли слів уже не вистачає, народжується пісня. Саме так Альона Діденко виплеснула свій біль, свою любов і надію в рядки, написані для Віталія, якого чекає. У цій пісні — і молитва, і звернення, і прохання до долі повернути коханого додому живим. Поки триває виснажливий пошук, поки вона стукає в усі інстанції й не втрачає віри, ця пісня звучить як її серце — поранене, але незламне.
Речі, у яких залишився його запах
Дружина береже речі, які повернула військова частина. Каже: найболючіше в них — рідний запах, який перебиває запах війни. Це її особистий ритуал пам’яті й надії.
Альона та Віталіій Діденки
А ще Альона написала пісню для чоловіка. Коли слів уже не вистачає, народжується пісня. Саме так дружина зниклого захисника Віталія Діденка з Дмитрівки виплеснула свій біль, свою любов і надію в рядки, написані для чоловіка, якого досі чекає.
У цій пісні — і молитва, і звернення, і прохання до долі повернути коханого додому живим. Поки триває виснажливий пошук, поки вона стукає в усі інстанції й не втрачає віри, ця пісня звучить як її серце — поранене, але незламне.
Хай би бурі несли, хай би сни не мовчали,
Доки серце чекає, - вони не пропали.
Віра стелиться тихо, не мов теплий дим.
Повернися, коханий, додому живим.
Безвісти зниклі, не зникли з любові.
Де чекають їх вдома в молитвах до Бога.
Родинам зниклих безвісти потрібне не співчуття, а розуміння
Сьогодні Альона хоче, щоб суспільство зрозуміло головне: родини зниклих безвісти не живуть "після" — вони живуть у щоденному очікуванні. Їм потрібен не жаль, а розуміння, повага і постійна увага до теми.
"Найважливіше — щоб суспільство не забувало про цих людей і їхні родини, і розуміло, що їхня боротьба триває щодня".
А якби Віталій був зараз поруч, вона сказала б йому лише одне:
"Ми не переставали вірити, що ти повернешся. Я так на тебе чекала".
Голос однієї родини, у якому звучить біль тисяч
Історія Альони Діденко — це голос не однієї родини, а тисяч українських сімей, які щодня живуть у невизначеності. Вона нагадує: зниклі безвісти — це не статистика, а люди, яких люблять, чекають і продовжують шукати.
Всі фото надала Альона Діденко з сімейного архіву.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
