Голоси зниклих
Цей матеріал дався мені непросто.
За роки роботи журналісткою я писала про втрати, про героїв, про біль війни. Але щоразу, коли історія торкається когось знайомого — колеги, сусіда, людини з твого ж краю — вона перестає бути просто матеріалом. Вона стає частиною тебе.
Історія Віталія Носача прийшла до мене не з офіційного зведення і не з сухого списку прізвищ. Вона прийшла через короткі повідомлення у вайбері, через телефонні паузи, в яких більше сліз, ніж слів. Через очі моєї колеги, яка живе цим болем щодня.
Ми звикли вимірювати війну цифрами — кілометрами фронту, кількістю обстрілів, статистикою втрат. Але за кожною цифрою — людське життя. За кожним статусом «зниклий безвісти» — родина, яка прокидається і засинає з одним запитанням: «А раптом?..»
Цей матеріал — не лише про одного воїна. Він про всіх, хто завис між небом і землею. І про тих, хто тримається за надію, навіть коли вона болить.
Пишу це як журналістка.
І як людина.
Три крапки
Війна руйнує міста і села, рівняє із землею населені пункти. Вона нищить дороги, мости, лікарні, школи. Але найбільший тягар несуть на своїх плечах люди: рятувальники, медики, енергетики, волонтери, діти…
І, звісно, воїни та їхні родини.
Саме вони — ті, хто сьогодні в строю, на полі бою, в окопах і бліндажах, і ті, хто чекає вдома, — щодня платять надто високу ціну за нашу можливість жити, працювати, говорити, писати.
Та є ще одна категорія учасників цієї війни — зниклі безвісти і їхні рідні.
Ті, хто завис між землею і небом.
І ті, хто живе між страхом і надією.
Іноді ловиш себе на страшній думці: що гірше для людського мозку — смерть рідної людини чи невизначеність?
Смерть — це біль, але це крапка.
А невизначеність — це три крапки, які не знаєш, коли стануть крапкою, а коли — комою. Це біль без анестезії. Біль, який не дає ні спати, ні дихати, ні жити.
Ті, хто чекає зниклих безвісти, щодня проходять своє пекло на землі. Бо невідомість — це вогонь, що повільно, але невідворотно випалює душу.
Наш захисник Віталій Володимирович Носач — троюрідний брат Ольги Михайлівни Живаги, мешканки Петрового. моєї колеги, доброї знайомої.
Він родом із П’ятихатського району — від Петрового це орієнтовно шістдесят кілометрів дороги. І ціле життя, яке зупинилося 8 червня 2024 року.
Біль рідних читається без слів — у глибині очей, які давно забули, що таке безтурботна радість.
Розпач — у коротких повідомленнях у вайбері, де сухі рядки замінюють крик:
«Носач Віталій Володимирович, 03.11.1969 року народження…
Навчався… Служив… Є донька…
Не знаю, що ще писати…»
Ця переписка і телефонні розмови — як життєва стежина, що пролягає крізь пам’ять. Між скупими фразами — біографія, написана сльозами й безсиллям. Вона проходить крізь серце матері, дружини, доньки, сестри — і губиться у слові «розшукується», яке не має ні крапки, ні кінця.
…Він народився у селищі Лихівка П’ятихатського району. У семирічному віці разом із батьками та молодшим братом переїхав до міста Верхньодніпровськ. Там минуло його дитинство, там формувався характер — простий, відкритий, людяний.
Після школи була армія. Потім — служба в Німеччині. А далі — звичайне життя, таке, як у мільйонів українців: весілля, народження доньки Маринки — схожої на батька, мов дві краплі води, і зовні, і серцем. Розлучення. Другий шлюб…
Головною рисою Віталія по життю було просте правило: спочатку допоможи іншим, а домашні справи зачекають.
Це не було показним героїзмом. Це був його внутрішній стан — так жити, так дихати, так бути людиною.
Від мами у спадок він отримав надзвичайно гарний голос. Міг заспівати будь-яку пісню — легко, «з маху», від душі.
Від тата — «золоті руки». Про таких кажуть: у нього все горить у руках. Особливо любив столярну справу — вона стала його хобі, його тихою радістю.
Віталій був компанійський, щирий, дуже цінував дружбу. Його любили не за гучні слова, а за надійність. За те, що був поруч, коли треба. За те, що не зраджував.
З перших днів повномасштабної війни він пішов добровольцем.
Віталій Носач
Бо не міг інакше.
Бо не вмів ховатися за чужими спинами.
Скільки було планів, мрій, задумів… Скільки ще хотілося зробити, навчити, передати доньці, сказати близьким.
Після війни мріяв збудувати на другому поверсі власного будинку більярдну, щоб на старості літ «ганяти шари з онуками».
Та війна обірвала все це.
Йому тепер 54 роки.
Навічно чи тимчасово?
Для рідних час зупинився на даті зникнення. Бо поки немає відповіді, поки немає могили, поки немає слова «назавжди» — серце не має права поставити крапку.
Рік дружина через судові позови доводила «причетність» Віталія Носача до війни — аби мати право дивитися в очі односельцям.
Тепер на стенді у Верхньодніпровську, серед інших захисників, є й портрет рідної людини.
Мама щотижня приносить туди квіти.
Брат Юрій, таксист, щодня сигналить, проїжджаючи повз — вітається зі своїм старшим.
Віталій Носач з донькою
Донька приносить татові квіти…
Зниклі безвісти не мовчать.
Вони говорять спогадами, старими фотографіями, голосовими повідомленнями, які страшно видалити.
Вони приходять у сни.
Вони говорять через своїх рідних — тих, хто тримається за надію, навіть коли вона ріже руки, мов бите скло.
Ця війна має багато голосів.
Але є серед них особливі — голоси зниклих.
Тих, кого чують серцем.
Тих, кого всупереч усьому чекають.
Історія Віталія Носача — лише одна з сотень тисяч.
Скільки їх сьогодні — зниклих безвісти? Точних цифр не знає ніхто. Бо війна не веде статистики людського болю.
За кожним іменем — рідні люди, які живуть в режимі очікування. За кожним статусом «зниклий» — мати, що захлинається власним болем, дружина, яка боїться дзвінка з незнайомого номера, діти, що вчаться жити між «можливо» і «раптом».
Кожна родина тримається за свого. За голос у пам’яті, за обіцянку, за надію, яка не має терміну давності. І поки є ця надія — зниклі залишаються живими у серцях тих, хто чекає.
Всі фото надали рідні Віталія Носача.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
