"Життя після втрати: замаскований біль..."
Загиблий військовий Володимир Окуненко був сміливим та з активною життєвою позицією. Мріяв про Перемогу та відпочинок на морі з сім’єю, планував майбутнє з коханою дружиною, але життя обірвала ворожа ракета…
Молода вдова Дарія Окуненко поділилася зі Знам’янка.Сity спогадами про військовий шлях чоловіка та щасливими моментами спільного життя.
Яким був Володимир Окуненко
Володимир народився 22 березня 1992 року в Пантаївці Кіровоградської області. Потім переїхав з батьками у Диківку. Там він виріс та навчався у місцевій школі, яку закінчив у 2008 році.
У 2011 році закінчив навчання та отримав диплом слюсаря з ремонту рухомого складу у професійно-технічному училищі №12 у Знам'янці. Потім був призваний на строкову військову службу.
Після служби в армії Володимир вперше одружився та переїхав жити у Знам’янку. У молодят народився син Матвій.
Чоловік працював на залізниці спочатку слюсарем, потім машиністом крана, а потім - помічником машиніста у Локомотивному депо Знам’янка. На цій посаді Володимир працював, поки не пішов захищати країну.
Він їздив до батьків у село та допомагав по господарству. У Диківці усі знайомі та близькі згадують його як доброго та роботящого чоловіка.
“Ми познайомились за день до його дня народження. З першою дружиною в нього відносини не склалися. Вони розлучились. Та попри всі негаразди ми до останнього були разом. Одружились ми 24 травня 2022 року, а 26 вересня цього ж року він загинув.
Володимир був дуже харизматичною, цілеспрямованою людиною з сильною жагою до життя. Його запалу вистачало, щоб підбадьорювати інших у скрутні моменти.
Він не міг сидіти без діла. Весь час йому потрібно було щось робити, і навіть якщо не було якоїсь особливої потреби, він все одно знаходив, чим зайнятись. Він міг знайти роботу не тільки собі, а ще й іншим та навантажити їх якимись справами, щоб ніхто не байдикував. Це відбувалось дуже весело та не вимушено. Так само як працювати, так він полюбляв і відпочивати. Йому все вдавалося легко і без зайвого клопоту”, - поділилася спогадами про чоловіка Дарія.
Жінка розповіла, що його найбільшим захопленням були машини та дорога. Він прибирав, ремонтував, щоб потім їхати та насолоджуватись. Це приносило йому задоволення.
“Мій чоловік мав плани на кожен день та так багато, що іноді здавалось це не реальним. Він мріяв про Перемогу та повернутись до дому з парадом під прапором. Навіть той, що я привезла йому на останню зустріч, великий, гарний, він склав і сказав, що він буде для Переможного параду, як повертатиметься додому.
Сім років ми були разом. Він мріяв, щоб я йому народила принцеску.
Мрій було дуже багато, як і планів на майбутнє. Найбільше мріяв поїхати відпочивати на море, адже він там був лише один раз у 2020 році. Казав мені, що обов’язково поїдемо усією сім’єю”, – згадує Дарія.
Військовий шлях Володимира
Володимир вирішив захищати країну, хоча у нього було бронювання від мобілізації. Він наполегливо ходив до військкомату упродовж десяти днів, поки його не мобілізували. У серпні 2017 року він пройшов 30-денні навчальні збори при військовій частині А-2802 у Львові.
“Перед тим, як він пішов на війну, ми посварилися і деякий час не спілкувалися. Але він все ж таки зателефонував мені і я почула вже геть іншого Володимира. Він став іншим, таким, як я завжди мріяла. Він став справжнім та надійним чоловіком.
Один раз на місяць ми зустрічалися і це давало йому сили, 10 березня 2022 року його призвали, а 26 вересня він загинув…
Я чекала кожного дзвінка від нього, ці моменти я запам’ятала на все життя, особливо, коли ми розмовляли перед важкими бойовими завданнями.
Я пам’ятаю, як наприкінці травня вони готувалися до наступу на Ізюм, це було дуже зворушливо: він написав повідомлення, наче прощався. В ньому обіцяв, що повернеться, але якщо ні, то, щоб я підтримала його батьків, щоб допомагала їм, а він буде біля моїх батьків та розкаже, як я їх люблю… Він дуже просив, якщо щось станеться, щоб не телефонувала їм, а одразу їхала до них. Я ж просила його пообіцяти, що все буде добре і вони з усім впораються. Це було з 4-го по 6-те червня 2022 року. Найтяжчі години очікування. Я плакала і молилася за нього. Потім він зателефонував і перше що я почула: “Бог почув твої молитви…”.
Володимир розповів, що вони з побратимами повернулися з пекла, те що їм довелося пережити у тому бою, навіть хлопці, які були в АТО, такого не бачили. Росіяни накривали вогнем з усього, з чого тільки можна було. Один з танків був підірваний одразу, як вони тільки виїхали на поле бою. Через певний час скінчилося пальне, і вони залишались чекати заправки під обстрілами. Командир екіпажу танку трохи недочував, тому не почув команди відступати. Залишаючись під обстрілами певний час, вони зрозуміли, що всі вже поїхали. Їм навіть довелося залишити техніку і тікати через річку вночі, а на ранок вони змогли повернутися та забрати свої танки. Він показував мені фото свого танку, весь побитий та з дірками. Захисна система гусениць з одного боку була уся відбита, катки побиті, і дірка у корпусі де сидів механік - мій Володимир.
“Ось це летіло мені в голову, - сказав він,- але пощастило.” – розповіла Дарія.
“Потім був ремонт техніки, Володимир з побратимами готувалися до бою. В кінці серпня їх усіх розділили. Він не міг сказати де він, бо це була секретна інформація. Їх збирали дуже швидко. Навіть особисті речі не вдалося забрати, у чому був, так і поїхав на завдання.
Пам’ятаю, що одного ранку я прокинулась у сльозах, бо приснився поганий сон. Побачила повідомлення від чоловіка, в якому він написав і скинув фото, що викопали з хлопцями бліндаж. Я розповіла йому, що він мені наснився, сказала йому, що, мабуть, він думав про мене, тому і наснився, але у відповідь почула: “Я не спав усю ніч, молився, щоб дожити до ранку... “
“Все так погано?” – запитала я.
“Поки ще терпіти можна, але буде гірше…” – відповів він.
Потім знову очікувала, що Володимир вийде на зв’язок. І ось, через декілька днів він сказав, що йдуть у наступ і коли вийде на зв'язок – не знає. Знову хвилювання, очікування, молитви до Бога. І знову я почула його голос, нарешті він зателефонував і сказав: “ Все добре…”
У період з 4 по 11 вересня я тримала телефон при собі, в очікуванні дзвінка від чоловіка, і раптом висвітився невідомий номер, але прийнявши виклик, почула голос чоловіка:“ Як там моя кохана дружина? Тобі ніхто не телефонував, тому що я майже 3 дні вважався безвісти зниклим. Я дістанусь до частини й зателефоную. Повідом моїй мамі, що зі мною все гаразд.”
Коли Володимир вже був у безпеці, він розповів, що їхні екіпажі відправились у бій, і їхні перші два танки підірвались на мінах між просіками. Тому він вирішив зійти із зазначеного маршруту трохи в бік, таким чином його танк не підірвався. Потім вони прийняли бій лоб у лоб з ворожим танком. У них поцілили…
Задихаючись від диму, він зреагував і відкрив люк, весь екіпаж (командир танку, навідник, механік) почали тікати, бо танк горів. Але Володимир побіг не у той бік, йому здалося, що посадка була ближче, за нею було поле соняшнику. Він біг по полю і помітив вертоліт, ліг і далі поповз, вертоліт полетів, але прилетів дрон. Він вкривався соняшниками, щоб його не помітили. На дворі потемніло і він не розуміючи, де знаходиться, вирішив повернутися до посадки.
Володимир побачив, що їде машина і вирішив вийти, показуючи на наклеєний скотч на руці – це було розпізнавання своїх. Їхала машина 25-ї повітрянодесантної бригади, з якою вони йшли у наступ. Вони забрали його і всю ніч знаходились на полі бою під обстрілами.
З ранку повернулися до своїх, але встигли обстежити місцевість, викрити склади росіян, вони виконали своє завдання. Це було звільнення Ізюму. Він розповідав, що багато окупантів тікали, залишаючи свою техніку, позиції.
Коли Ізюм звільнили, побита техніка потребувала ремонту. І машина, яку вони купували для своїх потреб також була понівечена. Вони мали їхати до найближчого міста де можливо було її поремонтувати. Це був Первомайський Харківської області, там знаходиться залізнична станція, з якої і мали відправити танки на ремонт.
Коли вони вибиралися до міста, то ми з Володимиром мали можливість побачитися хоч на 1-2 дні кожного місяця.
Коли він сказав, що буде гнати машину у Первомайський, то я відразу придбала квиток і 21 вересня ми зустрілись. Я разом з ним зустрічала трали з технікою, а 24 вересня поїхала назад додому, коли він з хлопцями чекав черговий трал.
Володимир мені сказав: "Їдь, сходиш на роботу і приїдеш назад..”. А я знала, що скоріше за все це просто слова, тому що вони скоро поїдуть далі.
Коли ми попрощалися і я сіла у потяг, то відчула, що щось не так, були погані передчуття.
25 вересня я працювала, але хвилювання продовжувалось, він телефонував, але мені здавалось, що мені не вистачає цього спілкування, було тривожно на душі. Я не хотіла його турбувати, бо знала, що він зайнятий, думала зараз вони завантажать техніку і все йому розповім, адже у нас ніколи не було секретів.
26 вересня зранку ми поговорили. Я після роботи поїхала додому. Він пообіцяв, що ще зателефонує. Потім ще трохи поговорили, він запитав: “Ти спати будеш? Лягай відпочивай, я вже на місці, будемо вантажити техніку, потім тебе наберу"…
Я лягла відпочивати о 10:20, але о 12:00 прокинулась від жахливого сну. Я дивилась на телефон і чекала на дзвінок... Не пише, значить досі зайнятий, чекаю.... І знову задрімала.
О 14: 26 прийшло повідомлення, я одразу подумала, що чоловік написав, але це написала знайома, що на станцію у Первомайський прилетіла ворожа ракета…
Я почала телефонувати усім, кого знала і хто міг там бути, але усі були поза зоною. Читала пости у мережі, в коментарях писали, що хтось встиг сховатись...
Шукала будь-яку інформацію... Серед прибулих до лікарні не має... Ввечері на квартиру не повернувся....
27 вересня ввечері я дізналася, що мій чоловік загинув під час ракетного обстрілу...
Наступного дня я поїхала у Первомайський разом із батьком Володимира, ми хотіли його знайти серед загиблих. Пішли на упізнання до моргу. Але тіло не показали і ми провели упізнання по фото…
Забрали його на 9-й день після загибелі і поховали у рідному селі Диківці." -розповіла Дарія.
Як вдалося пережити втрату
“Я не вірила, що мого Володимира вже немає серед живих. Мій мозок не справлявся навіть після того, коли побачила його у труні. В день похорону я чекала, що це чийсь злий жарт і що він ось-ось прийде і скаже, що це такий розіграш, щоб подивитись, хто прийде на його поховання.
Але це виявилося тяжкою правдою, яка дотепер не дає мені спокою.
Після поховання чоловіка, я взяла відпустку за свій кошт, щоб побути вдома і прийти до тями… Але це тільки поглибило мої страждання. Пішла між люди, повернулася до роботи й наче все було добре, поки не приходила ніч. Адже вночі я з ним розмовляла і звикла вже до цього.
Я чекала на нього упродовж року, що він повернеться. Мені знадобилася допомога психолога. Тож, влітку 2023 року, разом зі своїм сином поїхала до табору у Трускавець на групові заняття “Голоси дітей” у категорії загиблих та постраждалих від війни. Відвідувала тренінги, там була підтримка психологів 24/7.
Після проєкту я заспокоїлася і почала вночі спати, також покращився емоційний стан.
Мої рідні та близькі люди підтримують мене весь час, але лише за допомогю психологів я покращила свій психо-емоційний стан та навчилася себе заспокоювати та контролювати. Для мене було дуже важливим, щоб мене вислухали й зрозуміли”, – розповіла Дарина про своє відновлення після втрати коханого чоловіка.
Дарина Окуненко побажала усім українцям діждатися своїх рідних та близьких з передової живими та здоровими. Щоб швидше закінчилася війна та настав мир на нашій рідній землі.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
