"Життя після втрати: замаскований біль..."
Знам’янчанин Андрій Хмара в пам’ять про загиблого сина Максима написав вірша.
Максим Хмара народився 7 березня 1992 року у Знам’янці Кіровоградської області. Був військовослужбовцем. Під час повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, стримував ворожу агресію поблизу Миколаєва. Виявив місце перебування диверсійно-розвідувальної групи ворога і дані передав побратимам. Своїм вчинком він врятував життя багатьох військових, але сам отримав численні поранення. Пораненого Максима доставили до найближчого шпиталю, але врятувати його життя не вдалося.
Батько загиблого захисника Андрій Хмара розповів журналістам Знам’янка.City, яким був його син, як повторилася трагічна історія їх роду через сто років та як змінилося життя після втрати сина.
Яким був Максим Хмара
Батько, стримуючи сльози, згадав народження сина, його шкільні роки, юність.
"Коли вперше взяв на руки - це були неймовірні відчуття щастя, радості. Народження Максима святкували всією вулицею. Він з дитинства був непосидючим та всім допомагав: бабусям, дідусям, сусідам, друзям. У школі його називали Адвокатом. Бо любив справедливість, був чесним, добросовісним і завжди заступався за сестричку, за однокласників, за друзів" - каже батько.
Максим мав багато грамот та подяк за участь у спортивних змаганнях, завжди займав І та ІІ місця. Після закінчення школи здобув спеціальність провідника пасажирських перевезень у Знам’янському професійно-технічному училищі №12. Пройшов строкову військову службу. Повернувся у рідне місто і працював на залізниці зварювальником по ремонту вагонів. Пізніше працював у Чехії, в Польщі, потім знову повернувся в рідний край, працював на щебеневому заводі у Суботцях.
Максим Хмара
У листопаді 2021 року підписав контракт і служив у 36 бригаді морської піхоти. Перебував у Маріуполі. Звідти його направили навчатися на гранатометника у Житомирську область.
Повномасштабна війна застала вдома
Максим повертався з навчань і 23 лютого 2022 року заїхав додому. Вранці мав їхати на Маріуполь. Але розпочалася повномасштабна війна, він зателефонував командуванню, і йому сказали, що туди він не дістанеться, щоб відправлявся у військову частину у Миколаїв.
"Я відвіз власною автівкою Максима у Миколаїв, а сам повернувся додому, - згадує батько. – Щасливий випадок йому двічі рятував життя. Перше - коли, не встиг повернутися у Маріуполь. Вдруге - у Миколаєві, коли ворог всю ніч завдавав ракетних ударів та влучив по казармі, Максим тоді перебував на блок посту".
Мамо, все добре, я на роботі
Батьки хвилювалися за сина. Новини кожного дня були невтішними. Мама Світлана щодня телефонували Максиму, запитувала, як справи. Він завжди відповідав: "Мамо, у мене все добре, я на роботі. Багато говорити не можу, немає часу".
У день свого 30-річчя Максим отримав контузію, говорив: "Мене окупанти привітали з Днем народження".
Коли йшов на завдання, попереджав батьків, щоб не телефонували, що він сам вийде на зв’язок, завжди говорив: "Іду на роботу".
"Максим якось у розмові сказав: "скоро у мами День народження – 30 березня. Так хочеться твоїх смачних копчених реберець, які ти завжди готував на мамине свято". Тож я насмажив м’яса, накоптив реберець та й відвезли з дружиною передачу синові. Це було 27 березня. Тоді ми його бачили і обіймали в останнє", - тамуючи сльози розповідає батько.
Старший матрос, гранатометник, кулеметник Максим Хмара мав позивний "Манюня". Чому побратими дали такий позивний мужньому, фізично підготовленому бійцю, розповів батько:
"Максим був дуже добрим до тварин. Підгодовував кошенят, цуценят, гладив та завжди промовляв: "Моя ти манюня", так і побратими його називали - "Манюня".
Максим Хмара з цуценям
На всякий випадок
17 травня він зателефонував батькам і сказав, що був на ротації, накупався в морі, а 18 травня – "Їдемо на роботу". Повідомив, що дав їх контакти своїм бойовим друзям, на всякий випадок.
Максим Хмара
"Того ж дня товариш сина зателефонував і сказав: "Доброго дня, я Андрій, товариш Максима – перевірка зв’язку", а наступного дня він зателефонував і сказав, що Максим поранений, що відвезли в лікувальний заклад. Розповів, що натрапили на диверсійно-розвідувальну групу. Максим пішов у розвідку і виявив їх місце перебування, але отримав поранення. Встиг повернутися до своїх і повідомити про небезпеку. 19 травня вранці Андрій знову зателефонував і повідомив, що Максима немає", - згадує Андрій Хмара.
Волонтери привезли речі Максима, телефон, годинник. Це все, що залишилося від сина.
Максим Хмара нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеню, посмертно.
Максим Хмара
Історія родини повторилася через 100 років
Андрій Хмара тримав у руках книгу "Отамани Холодного Яру" Романа Коваля. У книзі є розповідь про отамана Пилипа Хмару.
"Пилип Хмара – це мого рідного діда Мифодія, двоюрідний брат.
Пилип Хмара
Пилип Панасович Хмара народився 1891 року в селищі Цвітна, Чигиринського повіту Херсонської губернії. За часів Першої світової війни він був кіннотником, повний кавалер чотирьох Георгіївських хрестів, унтер-офіцер.
У 1918 році Пилип на батьківщині створив загін самооборони, що швидко переріс у полк, який налічував до трьох тисяч козаків і старшин. Отаман мав печатку з гербом УНР і свою «валюту». Загинув Пилип Хмара 1921 року у битві з Всеросійськими підрозділами, які боролися із контрреволюцією. Пилипу Хмарі на той період теж було 30 років, як і Максиму. Ось так історія повторилася через 100 років" - зазначив Андрій Хмара.
Батько свій біль виливає у віршах
Батько каже, що загибель сина – не можна пережити, біль нічим не можна втамувати. Мамі захисника - Світлані Петрівні, ця трагічна звістка підірвала здоров’я.
Андрій Хмара
"Я не можу змінити ситуацію, не можу повернути сина, можу лише зберігати його світлу пам’ять. Як кажуть священники, людина жива, поки про неї пам’ятають. Людина жива, поки пам’ять про неї живе у наших серцях. Тож у пам’ять про сина я написав вірша"
Клятви він не зрушив
На колінах місто Знам’янка стояло,
В день, коли Героя вся сім’я ховала.
Плакали всі люди, в горі співчували.
В горі плаче батько, в горі туже мати,
Бо так не годиться, щоб синів ховати.
Згинув наш синочок, клятви він не зрадив,
Він за наших хлопців в горлі став у гадів.
Бо зберіг життя їм, повідомив вчасно
Про ту небезпеку, що могла напасти.
Чужі люди плачуть за тобою, сину,
Бо зберіг життя їм, славу України.
Так нехай розквітне і з колін устане,
Пам’ять про Героїв хай навіки стане.
Слава Україні! Україні слава!
Хай живе вільно вся наша Держава.
На пам’ятнику Максима Хмари викарбувані написані батьком такі віршовані рядки:
Не схибив і не зрадив.
Вперед йшов без зупину:
За волю, за життя, за вільну Україну.
Він голову схилив, бо він не міг інакше.
За воїна Добра, вся Україна плаче.
Якщо я живу, то значить для чогось потрібен
Андрій Хмара
Батько розповів, що спілкується з побратимами сина. Не так давно телефонував Андрій. Він сказав, що вони помстилися ворогові за Максима, розгромили ту диверсійну розвідувальну групу, звільнили від окупантів населені пункти, поблизу яких брав участь у боях і Хмара.
"Якщо я живу, то значить для чогось потрібен на цьому світі, - говорить Андрій Хмара. – Моя місія - допомагати захисникам подолати ворога. Через волонтерів та громадські організації, які часто їздять до хлопців в гарячі точки, передаю смаколики, донатю коштами. Щомісяця я даю на підтримку військових особистий внесок від родини. Якщо я вже не маю сил і здоров’я бути там, то буду допомагати тут. Син загинув за Україну, він був справжнім патріотом. Я пишаюся своїм сином, хоч на очах сльози не від радості, а від гіркого смутку. Я вірю, що Перемога України скоро настане! Наші захисники та захисниці виженуть ворога з українських земель, цього хотів мій син, цього хочу я, цього хочуть мільйони українців. І так буде", - зазначив Андрій Хмара.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
