У житті кожної матері діти займають особливе місце, стаючи її найбільшою радістю та гордістю.
Матір у всі віки шанували, любили, звеличували, бо протягом багатьох років її ласка і турбота супроводжують нас по життю. Найстрашніше, коли смерть забирає у матері найцінніше – дітей.
До Дня матері ми розповідаємо історію жінки – Ольги Антонівни Бондаренко з Дмитрівки, яка виховала двох синів, які обоє загинули: старший - трагічно, менший – на війні, боронячи Україну.
Але Ольга навіть у найтемніші часи тримає серце відкритим — для любові, пам’яті, надії. І щодня чекає, як чекала тоді — дзвінка, голосу, звістки, дива.
Шлях життя: від Волині до Дмитрівки
Ольга Антонівна народилася 4 жовтня 1956 року на Волині в селі Несвіч Луцького району. У 1963 році пішла в 1 клас, а в 1970 році з батьками переїхала в село Тарасівку Новгородківського району Кіровоградської області.
Ольга Бондаренко
"Мама була родом з Кіровоградщини, на той період мала проблеми зі здоров’ям, тому повернулася на свою малу батьківщину. Я там закінчила 8 класів з відзнакою.
У 1971 році вступила до Кіровоградського медичного училища, але через стан здоров’я довелося залишити навчання", - згадує Ольга.
Через рік вступила до Шамівського сільськогосподарського технікуму, де у 1975 році здобула спеціальність бухгалтера та отримала нагрудний знак за відмінне навчання. Розпочала свою трудову діяльність у Бобринецькому районі. Але згодом повернулася у Дмитрівку, бо там зустріла своє кохання. Вийшла заміж за Анатолія, а в 1976 році у молодого подружжя з’явився син Геннадій. Разом з чоловіком будували власне житло і в 1978 році родина переїхала в свою оселю. 16 березня 1979 року народився син Віталій.
Обидва хлопці виросли щирими, працьовитими, відповідальними. Завжди допомагали батькам по господарству, були добрими, чуйними, справедливими. Вони стали чоловіками, якими пишалися батьки.
Щаслива родина, улюблена робота, попереду - все життя
Ольга працювала у банку Україна економістом, потім у Знам’янському райавтодорі бухгалтером, пізніше у Дмитрівському сільськогосподарському профтехучилищі №39 бухгалтером-касиром.
А пізніше працювала у соціальній сфері, допомагала людям похилого віку та надавала соціально-побутові послуги, зокрема - догляд вдома.
Ольга Бондаренко з чоловіком Анатолієм біля зсвітлини загиблого сина Віталія
"Ця робота мені дуже подобалася. Я розуміла, що моя допомога, підтримка дуже потрібна моїм підопічним, відчувала важливість своєї роботи. Доглядала 14 осіб, й до цього часу з їх дітьми підтримую зв’язок. Для стареньких була важлива не лише допомога, а й спілкування, підтримка добрим словом. Вони ділилися пережитим, згадували молодість. Я з усіма знаходила спільну мову", - розповідає Ольга.
Все у родини було добре. Разом утримували господарство, працювали, мріяли, збиралися на родинні свята. Але доля була жорстокою. У 2011 році страшна трагедія забрала життя старшого сина Геннадія, а в липні 2023 році війна забрала назавжди життя меншого сина - Віталія.
"У мене з чоловіком з рідних залишилася тільки внучка Богдана, донька загиблого на війні Віталія, - каже Ольга. – Нам дуже не вистачає наших синів, їх підтримки, усмішок, тепла і уваги. Вони були, добрі, щирі, справедливі".
Віталій Бондаренко
Обоє відслужили в армії. Геннадій проживав з батьками, а Віталій закінчив Дмитрівське сільськогосподарське профтехучилище, де здобув спеціальність тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва. Спочатку працював у СВК «Колос», а в 2002 році Віталій поїхав на роботу у Київ. У 2006 році одружився і переїхав з дружиною у Боярку, там він працював майстром виробництва картонних виробів. Коли розпочалася повномасштабна війна, Віталій відвіз доньку до батьків у Дмитрівку, бо вдома залишатися було небезпечно. З перших днів війни він приєднався до територіальної оборони.
З перших днів Віталій став на захист країни
5 березня Віталію зателефонували з військкомату і наступного дня він з документами пішов до центру комплектування, а 8 березня вже був на Харківському напрямку в артилерійських військах.
Віталій Бондаренко
Отримав поранення і 2 місяці перебував на лікуванні у Боярці.
2 січня 2023 року повернувся в частину, звідки відправили навчатися на гранатометника.
"Дуже радів Віталій, що навчання йому давалося легко, отримав відзнаку по закінченню навчання. І в кінці травня 2023 року був вже на позиціях на Лиманському напрямку", - згадує мама полеглого бійця.
Материнське серце відчувало тривогу, адже син не телефонував, заспокоювала себе, що у нього все добре.
"Він ніколи нічого не розповідав, що там відбувається, на якому напрямку, і в якій бригаді. Все говорив, що це не важливо. Запитував як у нас з татом справи. А останній раз зателефонував і сказав номер бригади, назвав роту, батальйон і сказав: "Мамо, якщо так трапиться, що вважатимуся зниклим безвісти, а тобі скажуть, що я покинув позиції і втік - не вір нікому. Я ніколи не втечу з поля бою, хлопці тут не тікають, вони всі сміливі, чесні і відповідальні", - згадує Ольга останню розмову з сином.
В самому пеклі думав про рідних
Після цієї розмови Віталій вийшов на зв’язок з дружиною і попросив мамин номер картки, бо записник з номером втратив.
Віталій Бондаренко
"19 липня від сина отримала 15 тисяч гривень, які він прислав, щоб ми купили дрова на зиму. А 21 липня Віталій загинув. Такий він був, уважний до нас, до своєї сім’ї, добрий, відповідальний. Боронячи Україну у самому пеклі, дбав про нас, думав про те, щоб ми були забезпечені всім необхідним. Ніколи нічого не розказував, щоб не хвилювати", - згадує Ольга.
Надія билася, як серце
Мама чекала звістки від сина тиждень, другий, запитувала в невістки, чи не виходив на зв’язок, але була тиша. В душі щеміло — щось не так. Але надія билася, як серце. Щодня вона заходила до церкви, ставила свічку за здоров’я сина. І двічі та свічка падала на підлогу... Вона намагалася не думати погане. Не вірила в прикмети. Не хотіла вірити.
Віталій Бондаренко
"На третій тиждень мовчання я пішла в центр комплектування. Там мені допоміг Микола Пшеничний, написали запит. Тоді мені повідомили, що з 21 липня Віталій вважається зниклим безвісти. Мені якось зателефонував один із побратимів мого сина і сказав, що Віталій загинув, на територію заходять росіяни і тіла неможливо буде забрати. Пообіцяв надіслати телефон сина та особисті речі, але так і не передав нічого, я намагалася з ним зв’язатися, щоб більше дізнатися інформації про сина, але номер уже був поза мережею. Довгий рік пошуків і надії, що син живий, можливо в полоні. Надія змінювалася відчаєм, а потім — знову надією. Здавали ДНК і прийшло підтвердження через рік - 24 липня 2024 року", - згадує мама.
У сповіщені було зазначено, що Віталій Бондаренко загинув 21 липня 2023 року під час виконання бойового задання поблизу населеного пункту Терни Краматорського району Донецької області.
Його тіло вдалося забрати завдяки пошуковій групі "Лиман".
Пам’ять, яка живе у серці
Поховали Віталія в рідному селі Дмитрівці поруч із старшим братом. Проводжали полеглого бійця рідні, друзі, односельці. Ольга Антонівна й до цього часу не вірить, що сина немає. Їй здається, що він ось-ось приїде додому, з посмішкою, з теплом, зі словами: "Мамо, я тут".
"Поховали Віталія у закритій труні, не бачила я сина, не вірю й до цього часу, що його немає. Здається, що скоро приїде додому", - передає свої роздуми жінка.
Світлина Віталія Бондаренка на Алеї Слави у Дмитрівці
Ольга зазначила, що допомогли пережити їй тяжку втрату люди, односельці.
"З похованням допомогла Дмитрівська сільська рада. Голова громади Наталія Стиркуль особисто приїжджала до нас, підтримувала. В такі хвилини дуже важливо усвідомлювати, що ти не один" - розмірковує жінка.
Загибель синів кардинально змінила життя Ольги та Анатолія. Вони не люблять широкомасштабні заходи, святкування та веселощі. Ольга говорить, що їй краще побути на самоті, згадати щасливі роки, коли вся родина була разом, відвідати могили синів.
Життя заради внучки, мрії про її майбутнє
Ольга Бондаренко з внучкою Богданою
Сьогодні у Ольги з Анатолієм залишилась лише внучка Богдана. Вони живуть для неї. Мріють про її щасливу долю, хочуть, аби вона здобула освіту, мала власне житло, аби ніколи не бачила того, що пережили її дідусь і бабуся.
Анатолій та Ольга Бондаренки у листопаді відзначать своє золоте весілля – 50 років разом.
Пів століття подружнього життя Ольга та Анатолій зустрічатимуть тихо. Не люблять гучних свят. Не хочуть веселощів. Їм достатньо спокою, пам’яті й тиші.
"Найбільший страх — що після нас не буде кому доглядати за могилками наших синів і наших батьків", — каже Ольга.
Але вони не одні. Поруч — громада, люди, що підтримують. Друзі, які пам’ятають. Земля, яка шепоче кожному, хто прийде до могили: "Тут спочиває той, хто боронив тебе".
Хочеться просто схилити голову, помовчати і подякувати за сина, за любов, за безмежну материнську силу, що живе навіть тоді, коли серце розривається від втрати.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
