Шановні читачі, сьогодні я пропоную вашій увазі три розповіді про сьогодення, яким живе наша країна. Це три історії життя тих, хто поруч. Одну з історій захотілося вам розповісти у прозі. Сподіваюсь, ви не пожалкуєте за витрачений на читання час. Хочеться, щоб кожне слово зачепило ваші душі. Миру всім нам і життєвих сил.
Стоїть дівча, як Україна
(Присвячується дівчині, яка у Вінниці збирала кошти, ризикуючи своїм здоров’ям: у холод, роздягнута, обкутана прапором України, на спорядження брату, який захищає країну на Донеччині. Це ж треба так до відчаю довести дитину, щоб у неї не було іншого вибору).
Журливо квилить вись вітрами,
Похмурі хмари, як думки,
І погляд, вимитий сльозами,
Страхіть листає сторінки.
Пекельний час. Смерть з веретена
Плете сітки мільйонам душ.
Вже ледь витримують стремена –
У сітці душ, як в листі плющ.
Тіла розкидані, як дрантя
Після боїв, і все в крові,
У відчаї вже скільки мертвих,
Дарма що тілом ще живі.
Жіноцтва тьма у темних хустках
Ледь животіють у журбі,
І на протезах скільки люду
Зривають погляди в юрбі.
Скалічені тіла і душі
У стопекельній цій війні,
І смогом смерті дух ядучий
Встеляє землю день при дні.
Стоїть дівча посеред площі
І ниже холод голість ніг,
Тримає скриньку – душу босу,
Вона тримає. Пада сніг.
Дівчина збирає допомогу на військове спорядження брату
Стоїть, в жмуток зібравши волю,
А в серці і надія й страх:
За брата рідного, що в полі
Десь на Донеччині в боях.
Бо дома безгрошів’я повне,
А брата треба спорядить:
Купити бронік, каску, форму,
Бо вижить йому треба й жить.
Бо в Вінниці жирує влада –
Еліта політичних морд.
Що не змогли одіть солдата?
Так, ми ж не їх «елітний сорт».
Вони німі, на душах - панцир
І совість в брамах кам’яних,
Які народний жаль не зрушить,
Бо щось людське відсутнє в них.
Та й люди йдуть, проходять мимо,
Байдужість вдівши на лице,
А хтось докором, ніби лезом,
Погляне, кине ще й слівце.
О, Боже милий, душ червивість
Прости їм. Та невже ж вони
Не можуть дать хоч скільки гривень,
Що сам тут - частку данини.
Всі з осудом: що всі країни
Не хочуть нам допомогти.
А чом дівча не Україна?
А як це все сприймаєш ти?
Не бачим ми біди, що поруч,
Між душ і совістей – стіна.
Як наш екзамен перед Богом –
Стояла дівчина одна.
А десь в степах смертельні зблиски
Нестерпним воєм смерть несуть,
Хтось із прибулих зняв свій бронік,
Дав брату каску – в бій ідуть.
І молить це дівча, щоб братик
Діждав спорядження своє,
Й готова цілувати руки
Тому хто брату шанс дає.
За щиру доброту солдату
Поставить плюс його життя
Й молити буде Бога мати,
За дві душі до забуття.
Яка мала ціна – за гривні
Сплатить свої земні гріхи,
Бо плюсик за життя людини -
Спасенний рід за всі віки.
Згубились двоє…
Згубились двоє в просторі і часі,
Згубились двоє в темряві війни.
І дві душі на обнімашки ласі
Приходять один одному у сни.
Кохання, витримка, відчай
Між ними фронт і, майже пів країни:
Він на нулі, на сході, а вона –
Вона на півдні витяга з руїни
Солдат із бою: хоч мала – міцна.
Він перед боєм, щоб зібрати волю,
Ховається у скаралущі дум,¹
Вона ж, тримається поміж смертей і горя,
Солодить душу, відганяє сум.
Збирає в торби він всі дні і свята,
І вицвіль спогадів вже скільки літ,
Вона ж, рятуючи чужого їй солдата,
Молила за свого незламний світ.
Усіх кого виносила із бою
Молила щемно: «Ти живи, солдат!»,
А в серці розпач шурхотів фольгою
В той край, де друг тримає автомат.
Дзвінки так рідко, бо зв’язку немає.
Закритий світ бронею почуттів.
Вже щось високе серце не сприймає
Між крові, трощ, скалічених життів.
Лиш ту часинку, де вбирає душу
Оте: «Привіт!» - на іншому кінці,
Обоє стомлено бояться щось порушить
І тільки поглядів їм світять промінці.
На відео зустрілися їх руки.
Через екран їм дотик не відчуть,
Але ці погляди, наповнені коханням,
Усе за мить цю здатні розвернуть.
І біль, і сльози, і любов, і щастя -
Усе за мить, і радість, що живі.
І опускаються знесилено зап’ястя,
І сльози з вій ковзають по траві.
Душею й серцем вони завжди разом.
В очах їх зорі світять крізь жахи,
І ця спустошлива війна-зараза
Зведе у світ їх зоряні шляхи.
Вони удвох з воєнних паралелей
На перехресті променевих зір
Обіймуться на затишній алеї,
На звичне змінять захисний убір.
І мовчки обійнявшись міцно-міцно
Ввіллють у душу щирість і любов.
І він назве її дружиною навічно,
Вона ж назве його коханням знов.
І будуть пестощі й любов’ю п’яні очі,
І буде вир щасливих почуттів,
І тиха музика, розбурханої ночі,
І ціла гама наймиліших слів.
Згубились двоє в просторі і часі,
Згубились двоє в темряві війни.
Хай не розбризкають кохання чаші,
Хай збережуть всю цінність глибини.
¹У скаралущі дум – заглиблюватися у власні переживання
Київський вальс
Київ. Центральний залізничний вокзал. Завжди велелюдний, гамірливий, колоритний, зараз він нагадував більше якийсь дивний павільйон із купою зібраних декорацій, закритих магазинчиків, дивно розміщених стільцевих рядів. Війна наклала свій відбиток на все. Ольга і Тетяна присіли на першому ряду десь посеред залу, мимовільно окинувши поглядом зал. На обличчях пасажирів, що заповнювали ряди, немає радості в передчутті приємних від’їздів на відпочинок, чи передчутті хвилюючих зустрічей. Вони, здебільшого занурені в собі, виявляли стурбованість, сум і якусь меланхолійну байдужість.
Ноти
Навпроти вікна стояла група військових. Вони про щось спокійно говорили, здавалося просто ділилися сухо кожен своєю зовсім не важливою інформацією, так просто, щоб не виникали довгі паузи, але їх очі... За зовнішнім спокоєм очей, за їх беземоційним виразом ховалося щось надто глибоке, що вирилося в кожному їхньому серці. Їх душі мовчки кричали наче в безвість про те, що їм боліло: а боліло в кожного з них прощання з дружинами і дітьми, яких ледве упросили не їхати на вокзал, розуміючи, що те море сліз тільки лишній час краятиме душу, а ще більше обсідали тривоги про те, як там хлопці на фронті, яких хотілося знову зустріти всіх живими. Вони періодично ковзали поглядами по пасажирах, що відсиджували в очікуванні до своїх потягів необхідний час і зачіплялися за постаті дорослих здорових чоловіків, які були чомусь тут, а не на фронті, там, де прямоходячих було менше, ніж тих хто заледве міг ходити на бойові завдання. І таке нерозуміння ситуації не якусь мить спалахувало гнівом в їх очах, але за мить погляд відводився і в душі насильно волею тушився той жар емоцій, що так миттєво спалахував. Оголосили про подачу на посадку потяг у напрямку Харкова і військові попрямували на перон, залишаючи позаду десь там, в обжитих домівках свої сім’ї, відносно мирну буденність і якесь внутрішнє розчарування.
Скоро мали оголосить про подачу на посадку потяга Київ-Дніпро. Тетяна і Ольга вийшли на перон, щоб зорієнтуватися в напрямках на пероні: незрозуміло хто придумав таку дурню говорити про схід чи захід напрямків розташування вагонів, неначе пасажирам з компасами треба ходити. Жінки, походивши по перону, до якого мали подати потяг зайшли під скляний навіс, щоб не змокнути під дощем.
фотоколаж
Чарівний жіночий голос по гучномовцю оголосив про прибуття потяга зі Львова. Далі полилася пісня київського вальсу, якою місто зустрічало прибуваючий потяг і всіх кого він привіз додому, а також гостей міста. Хоча які тепер гостини? Здебільшого сюди приїздили у справах. Київський вальс… Тетяні пригадалося, як вона познайомилася в парку зі своїм майбутнім чоловіком, будучи ще студенткою. Одного разу в парку грав військовий оркестр, Тетяна з подругою призупинилися, щоб послухати, і тут полилася мелодія вальсу, і як з-під землі перед ними з’явився високий чорнявий хлопчина в позі, з демонстративно припіднятою рукою, запрошуючи потанцювати. Отак і розпочалося їхнє знайомство, яке вальсом прокотилося по всьому їхньому життю. Тетянин погляд вкрила легка посмішка, але враз на серце впала глиба важких переживань, бо чоловік десь там, на північному фронті. А Ольга, вслухаючись у звуки вальсу, засміялась щирою відкритою посмішкою і сказала до Тетяни:
"А знаєш, це ж наша улюблена пісня була з Романом. Ми навіть вибрали її на вальс наречених, бігали до репетитора танців, щоб якнайкраще навчитись танцювати. Як там він на фронті? Так скучила за ним. Хоча б у відпустку відпустили. Вже півтора року не бачились".
Потяг зупинився і на перон з вагонів вихлюпнуло якось все одночасно: люди, сумки, рюкзаки, гамір з прощаннями випадкових знайомих, писк маленьких коліщат переповнених валіз, таксисти з пропозиціями відвезти пасажирів - перон наповнився своїм звичним відрізком життя. Хтось до когось біг із парасоллю, бо повітря наповнилося дрібною холодною мрякою, хтось намагався швидше забігти в підземний перехід. Вздовж іншого краю перону повз вагони бігла жінка, тримаючи хлопчика років чотирьох за руку. Вона намагалася когось розгледіти в цьому різношерстому розмаїтті. І ось її погляд зупиняється на якусь мить, лице розпливається в неймовірно щасливій посмішці. Вона нахилилася низенько до сина і показала рукою в напрямку чоловіка, який щойно зійшов зі сходинки вагона середини потяга і хлопчик миттєво кинувся з окриком: «Тату-у-у!» - до нього. Це був кремезний, статний чоловік у військовій формі з одним протезом замість ноги. Військовий підхопив сина, який, обвивши рученята кругом найріднішої шиї тата, як приклеївся до його могутніх грудей і, здавалося вже ніколи не відлипне від них. Дружина міцно обійняла обох. Відчуття, що вона розчинилася в його обіймах і її не хвилювало ніщо, крім такої довгоочікуваної зустрічі з коханим, який довготривало знаходився за кордоном на протезуванні після тяжкого поранення. ЇЇ сльози капали йому не на форму, а прямо в душу, змиваючи всі його сумніви і болі. Ось промчала повз них ціла юрба молоді з величезною кількістю пузирів, що звивалися яскравими плямами над пероном. Вони прожогом кинулися до крайнього вагону, де немолода жінка разом з провідником намагалися допомогли вийти з вагона молодому військовому, років двадцяти, на милиці з підв’язаною лівою рукою. Юрба обступила хлопчину і з неймовірним вереском намагалися кожен обійнятися з ним. І приємне тепло від такої зустрічі розбризкалося по всіх перехожих, що з посмішками оглядалися на них і розносили тепло в своїх душах далі.
Життя
Обидві жінки на сусідньому пероні, спостерігаючи за цією картиною одночасно заплакали. В їх душах вирувало і те тепло, що заповнювало найглибші куточки своїми легкими хвилями, і та тяжкість, що наповнювала їх розуміння як непросто буде цим людям в житті, бо яке ж воно неоднозначне – їхнє майбутнє, і як не просто буде їх рідним справлятися з такими втратами здоров’я найдорожчих людей. У Тетяни вирвалося:
"Дай Боже їм розуміння і витримки. Клята війна".
Милозвучний голос по гучномовцю оголосив про закінчення посадки на потяг в напрямку на Харків. І знову з гучномовця полилася музика «Київського вальсу», і голос все співав: «Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є…» і ця мелодія, ввірвавшись у простір, зачепила найчутливіші струни, які вже звучали на найвищих октавах людських нервів, обриваючи їх.
Ольга, повернувшись до Тетяни, несподівано запропонувала:
"Давай хоч потанцюємо!"
І сльози в обох мимовільно полилися з очей нестримними потоками. Жінки закружляли по перону в ритмі вальсу під музику. І їм було зовсім однаково хто що подумає і скаже, бо то був той нестримний потік емоцій, що одночасно заволодів ними.
Навпроти жінок біля іншого перону у вагоні потяга, що мався відправлятись на Харків, сиділи ті ж військові із залу очікування. Вони побачили жінок, які танцювали вальс під дощем і стали припадати до вікон, показувати один одному руками в вікна потяга і вже на обох перонах звернули увагу на танцюючу дивну пару, яка кружляла на сусідньому пероні між двох поїздів суміжних напрямків. Хто з подивом, хто з цікавістю, а військові з таким піднятим настроєм і такими щирими посмішками спостерігали за цим. Жінки помітили це, але не перестали танцювати – вони ще більше закружляли і вже не сльози, а сміх перемішаний з надією лився з їх очей і як цю надію хотілося передати тим, хто від’їжджав. А військові з вікон показували піднятий вгору великий палець і посміхалися, говорячи цим жестом: «Так тримати, молодці».
Завили зловісні звуки сирени. Знову від ворога летить вся нечисть на наші міста, села, в наші річки, ліси та на наші поля, несучи сльози, смерті, розруху і біль.
Одночасно застогнали під потягом рейки, колеса повільно відірвалися і потяг покотився в бік фронту. І попрямували з ним людські надії, сподівання, тривоги і віра військових, що народ, який під дощем під час сирени танцює з сльозами і сміхом в очах, не перемогти ніколи.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
