Шановні читачі, мені приємно знову зустрітися з вами. Надворі весна, як завжди несе з собою оновлення світу, оновлення почуттів і на їх нових омолоджених пагонах проходить в душі тепло і любов. Але в наш, вражений болем час, наші почуття, як на вістрі леза: ледь вліво, ледь вправо і вони починають бунтувати, як бульки повітря в трясині.
Так, ми вразливі. Нам всім важко. Але прошу відволіктися, хоча б на мить від буднів і поринути в світ почуттів, що несе нам природа, що живе поруч з нами, як неймовірна підтримка від того, хто її для нас створив.
Весна
Небесна синь, кудлата вовна хмар,
Проснулись вибалки, яріють соковито,
Барвистих фарб наляпала крізь сито -
Хмеліє світ від пахощів і чар.
Весна
Весна. Вона то в білому кружля,
То в розцяцькованих в напівтонах шифонах
На хвилях вітерцю, на птахоспіву фонах
Літає, бешкетує, мов маля.
І що їй холод зимний уночі?!
І що їй дощ, що цвьохкає по литках,
Стокато б'є по тротуарних плитках?!
Їй ні до чого вітру й хмар плачі.
Вона всміхнеться сонцю із землі,
Воно промінням землю обігріє,
Земля увись теплом заструменіє
Й задзиготять із бджолами джмелі.
І все завеселіє, залискоче,
Веснянками кульбабки по траві
Й старі пеньки, здається, ще живі -
Розбрунькають свої зелені очі.
Милують око ліс, поля, сади
В рожево-білім феєричнім цвіті -
Упевнено весна іде по світу:
Хай мир нам принесе усім сюди.
Шумить верба
Шумить верба. Я рада тебе бачить.
Привіт, подруго. Як ти тут живеш?
Сріблястим листом душу мою маниш,
У сні щоразу ти до мене йдеш.
Дівчина біля верби
Ну ось ми знову стрілися з тобою.
Твій стовбур в дуплах і сухі гілки.
Тобі негоже і мені не легко,
Тебе не живлять висохлі ставки.
Отак і у житті, як у природі –
Лице у зморшках, скрамсане життя…
Ніхто як не живитиме любов’ю,
Засохнеш, як вербиччине гілля.
Люби
Люби себе, люби в собі життя,
Люби цей світ, що створений для тебе.
Люби красу, люби до забуття,
Краса – це необхідність дана небом.
Дівчина
Єдиний світ в якому все твоє:
Бери, радій, черпай безмежну силу.
Цей світ з тобою, якщо ти в нім є.
Будь мудрим, відданим і будь щасливим.
В білосніжнім мареві садів
В білосніжнім мареві садів
Юнка-вишня квітла дивоцвітом.
Клен щораз наймав їй хор хрущів –
Ревно не хотів ділить зі світом.
У весняному саду
Вітерець із нею пустував,
Пестив ніжно зелен-віт щоднини,
І промінчик сонця загравав –
Цвіт леліяв ясної години.
Якось випадковий вітровій
Налетів на вишню-наречену,
Цілував нахабно снігоцвіт,
Розкуйовдив зачіску зелену.
Клен суворо гіллям зашумів:
- Гей, нахабо, нумо до двобою!
Це моя кохана! Зрозумів?
Вмить я зараз справлюся з тобою!
Вітер по гілках залопотів,
Не бажаючи із кленом знатись,
Тай полинув в дивний світ садів
З яблуневим цвітом цілуватись.
Янголи на черешні
Тетяна Петрівна вправно орудувала сапкою поміж розмаїття весняних квітів вздовж тину, гоячи поверхнево рвані рани розкраяного серця і спогади про загиблого на війні сина капали сльозами на ніжне пелюстя квітів. Василь Миколайович присів на лавку під хатою. Приємне весняне сонце торкалося його глибоких зморшок на лиці, гріло старечі мозолясті руки, прогрівало спину під старою жилеткою. Сонце притулилося до шибки, заглянуло в пусту хату, як у пустку його душі. Він стомлено окинув оком приведений до порядку двір і садок біля хати і його погляд зупинився на двох молодих черешнях, які вже третій рік так рясно зацвіли своїм молочно-ніжним цвітом, підкреслюючи прозорість весни на фоні шовкової голубизни неба. Ці дві черешеньки син посадив на роковини народження доньок-близнючок. Він пам’ятає той сонячний день, коли син з невісткою з ярмарку привезли два маленькі дубчики, але з гарним корінням і син сказав:
- Завтра донечкам рік з дня народження, посадимо дві черешні: одна червона, а інша жовта з червоним бочком. Хай ростуть. Буду щовесни годувати своїх дівчаток смачними ягодами.
Син на наступний рік навіть два великі пеньки зі старих зрізаних верб притаскав до них, щоб можна було сидіти під черешнями. Він приводив сюди дружину і коли весною, і влітку вечір виснув над землею, а зорі закохано вдивлялися в натомлену ніч, він брав її за руку і приводив сюди.
- Ходімо, глянемо, як там донечок черешні.- І ніжно, мрійно пестив їх стовбурці та зелен-віт, радіючи гарному розвитку деревець.
Вони сиділи якусь годинку біля черешень, міцно пригорнувшись одне до одного. Вона слухала його плани по облаштуванню двору та саду для їх майбутнього щасливого життя і грілася в теплі його обіймів, а він насолоджуючись її мовчазною присутністю, знову і знов малював цілу купу запланованих на майбутнє змін.
Василь Миколайович та Тетяна Петрівна, посміхаючись, раділи у душі за молодих, їх душі молоділи поруч з ними.
Третьої весни син, милуючись розгалуженою кроною, сказав:
- Не можу вже дочекатись коли черешні заплодоносять, щоб нарвати ягід повні пригоршні з обох черешень, покликати доньок і нехай вибирають смакоту з власних дерев.
Та й не судилося дочекатись. Перший рік черешні зацвіли в ту весну, що почалася війна. Невістка доглядала деревця, раділа цвіту, ховаючи смуток в глибині очей, гладила, поливаючи деревця, ніжно-ніжно, згадуючи чоловіка, який в перший день війни добровольцем пішов на фронт.
Зацвіли вони напрочуд рясно-рясно, неначе не вперше і плодом порадували, вже наливалися своїми сортовими кольорами, граючи на сонці, як отримали звістку про загибель сина. І світ почорнів. І які там кольори? І вже було не до черешень. Отак і погнили ягоди на пні, ніким не скуштовані.
Жінка, янголи
- Дивись, Василю, висохли ягоди, так і не скуштували онучки. Нема тата з його пригоршнями.
І згорьована жінка стала обривати висохлі на черешках кісточки, притулившись головою до міцного стовбурця черешні, коли вони з чоловіком обкошували від бур’янів сад, занапащений як ті виболені життям дні, що вони проживали останнім часом.
Через рік черешні знову забуяли дивоцвітом. Невістка за рік трішки відійшла від втрати і стала приходити у вечірні години вже з донечками до їх черешень і розповідала про тата, про те, як він їх любив і як мріяв їх почастувати плодом, як хотів цей сад для них зробити казковим, для його дівчаток. Вона гладила ніжно рукою кору гілок і цей дотик спалював її вогнем. Ридання каменем ховалося у її лоні, а тіло пекло як на горні та вона трималася, трималася заради дітей, заради його старих батьків, які дуже посунулися після смерті сина. Пройшов рік після смерті Сергія. Скільки вечорів та ночей Олена провела тут: то в надривному риданні, то в тихім плачу, то просто в тиші, яка навколо голосила і шматувала її серце біллю. А душа її бунтувала, як той дзвін біля церкви, вириваючи з горла одне слово:
- Чому-у-у?!- і те «у-у» стогоном лягало на промоклі від роси трави.
Сонце розбудило близнючок своїми яскравими дотиками. Олена підійшла до ліжечок, щоб розбудити дітлахів. Вона, зібравши всю свою волю, надівши посмішку на лице, сказала:
- Ну що ж, ходімо я вас почастую черешні достигли.
Дівчатка, черешні, янголи
Вони втрьох пішли до черешень, які підставляли свої бочки сонцю і, як полаковані, красувалися на гіллі. І тут Валентинка сказала:
- Мамо, ми не будемо їсти цих черешень. Нехай будуть татові. Може він прийде колись і сам ними поласує, і нас пригостить.
- Так, - сказала Галинка, - давай дочекаємось тата. Ми не хочемо їсти без нього.
В розпачі жінка застигла з жменями різнобарвних ягід в руках.
- Але ж тато ці ягоди для вас посадив, щоб вас пригостити.
- Ми не будемо без нього, - сказали майже в один голос діти і вже стежкою полопотіли ноженятами до хати, де поралися по господарству дідусь із бабусею.
Жінка з повними жменями ягід так і прийшла до хати, сіла на лавку, висипавши ягоди на стіл, що стояв поруч на веранді.
- Що там?! – запитав Василь Миколайович, помітивши зніяковіле обличчя невістки.
- Та ось, відмовляються їсти черешні без тата.
- Треба хоч зірвати та законсервувати, а то знову пропадуть. Синок старався, садив. Воно й нам в рота не лізе, але жаль, що знову зогниють. Може взимку будуть їсти.
- Зірвемо, але хотілося б щоб посмакували, так як тато мріяв. Так мріяв, що кожен рік буде їх пригощати, а потім, як виростуть, то і своїх дітей будуть приводити до своїх черешень і пригощати, а може ще й їхні діти прийдуть сюди за гостинами. Як довго живуть черешні не знаєте, Василю Миколайовичу?
- Не знаю, - задумливо сказав свекор.
- Я щось придумаю, - сказала невістка.
В її спальні в ту ніч довго горіло світло. А на ранок на обох черешнях висіли два маленькі янголи з прозорими крильцями, вирізаними з краєчку весільної фати, яку невістка берегла на верхній полиці шафи. Вона попросила бабусю і дідуся, щоб з онуками вийшли порвати траву кроликам, яких дуже любили діти доглядати з дідусем. В той час, коли ті були в садку, Олена немов випадково прийшла до них і сказала:
- А мені сьогодні наснився ваш тато. Він сказав, що залишив для вас якісь гостинчики. Гляньте, а що то на черешнях?!
І всі звернули увагу на маленьких янголяток, до яких були прикріплені по дві черешеньки.
- І що ж це?!- Один за одним сказали дідусь і бабуся, посміхаючись, глянувши на невістку.
- Це ж татові подарунки, дивіться, тато приходив ласувати черешнями і для вас залишив знак. Ці ангелочки вам принесли черешні, щоб ви їх також скуштували.
- Правда?! - з зацікавленими личками дівчатка розглядали янголяток, розфарбованих у кольори черешень на яких вони були.
- Правда, – сказала мама, обіймаючи їх.
- Правда,- сказала бабуся, і млість пройняла її груди.
- Правда,- сказав дідусь, витираючи рукою затуманений погляд.
Василь Миколайович з Тетяною Петрівною сіли на два пеньки, що стояли поруч і спостерігали, як невістка, зірвавши в жмені ягід з обох дерев, пригощала на вибір донечок продовгуватими лискучими кульками із синових черешень. І в кожного з них ятрилися свої думки: Тетяна Петрівна, ховаючи за притиснутою до губ рукою ховала їх тремтіння, і намагалася впоратися з комком сліз, що підпирав вже під горло, яке мовчки голосило:
- Синочку, ти ж так хотів це зробити. Якщо ти це бачиш, порадуйся на небесах. Як ці дітки без тебе? Ти ж так любив їх, ти так любив цей світ, який ніколи вже не побачиш. Чому все так несправедливо? Проклятуща війна.
Василь Миколайович, подумки проклинав війну, що забрала його і десятки, а може й сотні тисяч синів, які не пригостять своїх дітей з своїх долонь ягодами з свого саду, синів, які не встигли посадити і вже не посадять дерева для своїх дітей і які не встигли в цей світ привести дітей і вже ніколи їх не приведуть, лишивши цей світ від такого безмежного щастя.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
