Шановні мої читачі, я пропоную вам для читання кілька сторінок прози про сімейне життя, про відносини в сім'ї і про одвічне прекрасне - кохання, і те, що трапляється, нажаль, в сім'ях - трикутник з його гострими кутами. Як це вирішується? У кожного по своєму. І рішення приймає кожен з нас індивідуально, бо кожна людина - це індивідуальність, неповторність і як прожити свою долю, кожен вирішує сам.
Сподіваюсь на ваші коментарі, щоб дізнатися, що найбільше вам сподобалося, а що -ні. Приємного читання. Миру і щастя у ваших душах.
Чуже весілля
Ірина дивилась у вікно, повз яке бігли назустріч, як її емоції в передчутті чогось особливо приємного, дерева на узбіччі, злегка покивуючи закучерявленими верховіттями, немов вітаючись із нею, як з дорогою гостею, широкі поля з яровиною, що почала викидати колос, що ніжними хвилями лоскотав вітер, як та легка радість, що переповнювала її душу і зрідка понад шляхом невеличкі ряди будинків, що низками, як намисто чіплялися вздовж шляху, окреслюючи початок кожного села.
Шлях, дівчина і годинник
Шини автівки з шелестом намотували на колеса асфальт. В салоні машини зависла стомлена тиша. Ірина була вдячна водію, що він нічого не розпитував, як зазвичай водії з своїми настирливими запитаннями, не вмикав музику, яка б порушувала хід її думок. Вони з донькою були вже вкрай розгублені, коли вийшовши на зупинку в райцентрі біля залізничного вокзалу дізналися у місцевих, що автобус, який завжди курсував через село , зараз не ходить цим маршрутом. Трьохрічний онук, стомлений цілоденною дорогою в електричці почав морочити. Вони намагалися навмання зупинити якусь автівку, щоб добратися до села, що знаходилося за тридцять кілометрів від міста, але, зупиняючись, водії говорили що їм не по дорозі. Вона з співчуттям дивилася на тендітну доньку, яка носила на руках онука і ніяк не могла заспокоїти вереду. Ірина в повній безнадії підняла руку, побачивши велику іномарку, що наближалася в їхньому напрямку. Вона була впевнена, що водій такої машини навряд чи стане зупинятись, але на її подив машина зупинилася і водій, опустивши скло запитав:
- Вам куди?
- До Вільшаниці підвезете?
- Сідайте. Вам до центру? Бо я в центрі повертаю.
- Так, нам до центру.
Водій вийшов, допоміг їм вкласти в багажник сумки і от вони їдуть. Малий заснув майже відразу, донька нарешті змогла розслабити стомлені ноги та руки. Ірина намагалась помітити зміни у краєвидах, адже була тут років з десять тому, якщо не більше. Вона любила ці місця, хоча народилася в іншому селі, але її чомусь туди не тягнуло ніколи, просто іноді розбирала цікавість дізнатися як там її однокласники, як у кого склалося життя. Кажуть, що завжди найбільше пам’ятаєш ту місцевість, де тобі було найкраще, де ти була щаслива. Може й так. Вона тут зустріла свого чоловіка, вийшла заміж і справді була щаслива, тут народилася їхня донька. Єдине – роботи по фаху ні в неї, ні в нього не було. Потім їм обом запропонували роботу в іншій місцевості і вони переїхали.
- Що це за гості в нас такі рідні? - з неймовірно красивою посмішкою і співучим голосом промовила літня жінка, тітка Ніна, зустрічаючи їх біля двору. - А ми вже думаємо де ви? Чи не встигли на автобус?
- Та ні, просто ваш рейсовий зараз ходить не по тому маршруту, - відповіла Ірина і вони міцно обнялися, притуливши щоку до щоки.
- А хто ж це в нас за хлопчик такий? - сміючись, протягла вона руки, щоб узяти в Оленки малюка. - Оленко, а ти така ж худенька, як і на весіллі, як ми тебе крайній раз бачили, гарненька така.
- Дякую. Вітаю вас. Всі наші передають вам вітання, - сказала Оленка, передаючи синочка в руки двоюрідної бабусі Ніни.
В той вечір довго всі засиділися на кухні, перемотуючи життєві спогади, як кінострічку, згадуючи смішні та курйозні історії з життя, коли ще Оленка була маленькою, адже з народження і до п’яти років проживала тут. Ірина приготувала все необхідне для завтрашньої поїздки, адже о п’ятій ранку першим автобусом треба було доїхати до зупинки, звідки дорога повертала до лісу. Вона взяла відпустку, щоб побути з донькою та онуком, бо Оленка попросила її поїхати до родичів, щоб Матвійко подихав сосновим повітрям, доки сосна цвіте, так як лікарі порекомендували зробити це через його хворобливість. І полилися один за одним цікаві та приємні дні, які починалися з заморочливого ранкового одягання напівсонного Матвійка і закінчувалися родинними посиденьками за вечерею на веранді, з якої виднілися неймовірні краєвиди заходу сонця, що розливалося то золотими, то багряними розводами над обрисами верхівок дерев, виполіскуючи останні промені від порохняви натомленого дня в прозорих водах герготливої річки.
Найцінніший час для лікування в сосновому лісі - це ранок, коли росяно і пилок літає в повітрі, і ти бачиш його на фоні сонячних променів, що міріадами ледь помітних пилинок струменять навколо, покриваючи усе навкруги і ти, в такі моменти, відчуваєш себе такою маленькою частинкою в такому потужному коловороті навколишнього світу. Ось воно - природнє, цілюще, те що дає нам земля. Коли сонце піднімається вище і повітря стає сухішим, ти ходиш, дихаєш ним, і воно заповнює в тобі, здається всі клітиночки, оновлюючи не тільки тіло, а й твої почуття, що приходять в такий флегматичний стан, яким хочеться просто насолоджуватись, релаксуючи під тихий шелест верховіть та переливчастий спів птахів. Дні проходили неповторно і красиво серед безмежжя краси навколишньої природи. А ще - це був чудовий час спілкування, якого так не вистачало серед наповнених роботою та захаращених дріб’язковістю буднів.
Мама з сином
В свідомості Ірини спливала молодість. Їй хотілося побачити когось із давніх знайомих, щоб дізнатися, як склалися долі тих, кого знала раніше, проживаючи тут. А найбільше її цікавила доля її найкращої подруги Лідії, з якою дружила ще зі школи та яка потім стала хресною мамою Оленці і яка, чомусь так дивно, зникла з їхнього життя, поїхавши десь на західну Україну. Лідія спочатку довго чомусь мовчала, не відповідаючи на Іринині листи, а потім повідомила, що вийшла заміж, а далі і геть перестала відповідати. Так більше й не бачилися. Але Ірина завжди вважала її своєю найкращою подругою в житті. І мрія про те, що все-таки колись зустрінуться не покидала Ірину, адже їм буде про що поговорити – скільки часу пройшло.
Якось Ірина з донькою та внуком поверталися з чергової прогулянки. Була субота. На зупинці, де вони завжди очікували автобус і зазвичай було два-три пасажири, сьогодні було дуже людно. Поблизу зупинки юрба молоді, святково одягнені жваво та весело про щось говорили. Чулася розмова про чиєсь весілля. Молодь голосно з захопленням обговорювали плани наречених, їх одяг, шлюбну церемонію. До слуху Ірини долетіло:
- Її мамашка робить вчителькою в школі в сусідньому селі. Да повезло Лізці, що відхватила такого упакованого хлопця з заможними батьками.
- Ну, так і її батьки не бідні. Вітчим на золотих копальнях, кажуть, працював. У них дім двоповерховий біля річки, так там навіть басейн, кажуть, є.
Ірину зацікавила розмова, так як вона згадала, що Ліда за фахом вчителька, дім її батьків був майже на краю вулиці, і вона знала від знайомої однокласниці, яку років з десять випадково зустріла в автобусі в райцентрі, де була проїздом, що в Ліди народилося дві дівчинки: Марина та Ліза. Ірина підійшла до молоді .
- Вибачте, я почула вашу розмову про весілля. Можете сказати, як звати маму нареченої?
- Лідія. – Сказала дівчина в стильному блакитному платті.
- Вона працює вчителькою в Ровеньках?
- Так.
- А проживає також там?
- Ну так, Ліза просто в нашому селі школу закінчувала, - вже відповіла інша дівчина з букетиком дружки на білій блузці.
- А давно вони повернулися в Ровеньки?
- Наче, як Ліза вже в сьомий клас пішла.
- Дякую.
- А чому запитуєте? - встряв у розмову хлопчина з великою квіткою та маленькою стрічкою на грудях, очевидно боярин – друг з боку нареченого.
- Просто, якщо я правильно розумію, – це моя давня подруга, ще з дитинства, але ми давно не бачились. А прізвище Лізи як?
- Ну, я знаю, що в неї не таке прізвище, як у мами, -сказав Євген ,– це наречений Лізи, бо в неї прізвище її батька, а старша сестра на прізвищі свого батька. А яке прізвище у їх мами то точно не знаю.
- Добре, я вдячна вам. - Сказала Ірина, спохватившись, що вона й сама не пам’ятає, як прізвище Лідиного першого чоловіка, та й вряд чи вона має це прізвище, коли така історія, а дівоче прізвище нічого б не дало.
Ірина відійшла і направилася до доньки з онуком, бо вже помітила автобус, що наближався до їхньої зупинки. Вже в автобусі Ірина розповіла Оленці про розмову з молоддю, і що можливо це в Лідиної доньки весілля, а значить у Оленчиної хресної мами.
- От би побачитись, якщо це справді вона, - сказала Ірина, на лиці якої вже рішуче загорілося бажання, яке нестримно спонукало її до дії.
- Скажіть, будь ласка, а весілля де буде і на котру годину? - звернулася вона до дівчини в блактиній сукні, коли молодь виходила на наступній зупинці, близько центру.
- Та ось тут, через дорогу в кафе, там колишня столова була, на вісімнадцяту годину.
- Дякую. - відповіла Ірина, а в голові вже в неї поперед автобуса розбігалися думки, як же їй потрапити на весілля. Вона подумала, що без запрошення іти незручно, але ж вона й не піде на весілля. Вона просто йде на зустріч. Ірина розуміла, що якщо початок весілля на вісімнадцяту, то в неї є час, щоб привести себе в порядок, хоча розуміла, що з одягу в неї немає нічого підходящого. Але в сумці Ірина знайшла чорну спідницю та ажурну білу блузку, заглянула в велике люстро на стіні, оцінюючи свої «одіви не на вихід».
- Ну що ж? Нормально! Тільки ще легенький макіяж. - І вона швидко відкрила косметичку, висипавши на стіл все те нехитре, що в ній знаходилося .
Оленка з Матвійчиком та бабусею Ніною зайшли в кімнату. І бабуся, з яскравою посмішкою з незвичним захопленням, дивлячись на Ірину - мовила:
-Таки вирішила піти на зустріч. А може це не Ліда?
-Нічого. Назад прийду. А може й вона! - Ірина ще раз крутнулася перед люстром і її гучні каблучки поспішно застукотіли по східцях, а потім по тротуарних плитках з двору.
Ірина, як на крилах летіла на таку довгоочікувану зустріч в передчутті приємних, неперевершених емоцій. Наближаючись до парку перед кафе, вона глянула на годинник і присіла на лавку, звідки було добре видно вхідні двері, а значить вона побачить, як люди стануть виходити на танцювальний майданчик, де вже музиканти налаштовували свої інструменти. ЇЇ розхристані емоції плуталися і вона ніяк не могла сконцентрувати свою уяву про те, як же почати розмову. Та й чи пізнає вона Лідію, а Ліда її? Запальна музика вихором рвонула з танцмайданчика в різні боки і через парк, покотилася далі, розносячи новину по всьому селу, знаним і незнаним про чергове гучне весілля. Ірина вийшла з парку і зупинилася біля воріт кафе, в надії побачити подругу чи хоча б когось, щоб передати, щоб Лідія вийшла до неї. Але, оскільки не впевнена була на сто відсотків, що це вона, вирішила краще сказати, щоб покликали весільну маму. Так і сталося. До воріт направлялася молода світловолоса дівчина в розкішному рожевому платті. Ірина зупинила її.
- Будь ласка, допоможіть мені. Чи могли б ви покликати весільну маму?
- Так, зачекайте. А що сказати про те, хто її кличе?
- Скажіть – подруга.
Закохані
Ірина не стала чекати прямо на воротах, щоб не привертати до себе зайвої уваги і відійшла трішки далі в бік парку, де була лавка. Через хвилин десять вона побачила струнку жінку з фарбованим в блонд розкішним, як для такого віку, довгим волоссям, що направлялася до неї. Плаття з глибоким декольте з насичено блакитного атласу дуже пасувало їй. Згадуючи Лідині великі блакитні очі в юності, якщо це була вона, Ірина оцінила її гарний смак та плаття, яке вона обрала прямо під колір своїх очей. Жінка швидко наближалася до Ірини і вона не відразу впізнала подругу в цій доглянутій, моложавій жінці, зважаючи на те, що Лідія була старша за Ірину, але ці очі – це точно очі Ліди. Жінка зупинилася перед Іриною і та в очах, та і в усьому виразі обличчя прочитала зніяковіле запитання. Та не впізнала подруги.
- Не впізнала мене ? Я Ірина. Ми з тобою дружили в дитинстві. Ти хресна мама у моєї Оленки. – Випалила Ірина, сподіваючись, що після цього Лідія кинеться їй в обійми. Але вифраз обличчя Лідії змінилося до невпізнанності, неначе вона побачила привид перед собою. Руки її затрусилися, вона нервово схватила широкий край пояса, який чітко обперізуючи її бездоганний стан, спадав до низу. У Ірини розширились очі і вона ніяково зробила пів кроку назад, не очікуючи такої реакції подруги.
- Іро, ти звідки тут? - ледь вимучила з себе слова Лідія.
- Я тут з Оленкою і онуком до родичів приїхали. Почула про весілля. Захотіла побачитись з тобою. Михайло вдома на господарстві залишився. А ти чому так зненацька зникла? Я скільки писала тобі і твоїм рідним на всі адреси. - Намагаючись зібрати себе до купи через спантеличеність відповіла Ірина.
- А Михайло що з вами живе? - Здивовано видавила Ліда.
У Ірини ще більше розширились очі від цього запитання.
- Так, ми разом живемо.
- Іро, я хочу попросити в тебе пробачення. Так вийшло все по-дурному по–молодості.
Ірина зовсім остовпіла від цих слів. Лідія хотіла ще щось сказати, але тут почула оклик чоловіка, який зненацька з’явився поруч .
- Лідочко, з ким ти тут? Моє вітання, - звернувся він уже до Ірини.
- Це моя давня подруга. - Швидко відповіла Ліда.
- Як подруга? Чому я її не знаю? Я всіх твоїх подруг знаю, а її ніколи не бачив.
- Вона проїздом. Ми ще в дитинстві дружили.
- Так клич її до столу, посидимо, поспілкуємось. Ви ж скільки не бачились - є про що погомоніти. Я - чоловік Лідочки, Микола. Мені дуже приємно познайомитися з ще однією подругою дружини.
- Ні, вона вже йде.
- Чому? – повернув чоловік голову до Ліди. - Як вас звати? – звернувся він вже до Ірини.
- Ірина звати її. – Відповіла Лідія за Ірину. - Іра вже йде, її чекають. - Категорично додала і з таким страхом і проханням в очах глянула на Ірину, щоб та підтримала її.
- Так. Дякую. Мені справді пора. Рада була познайомитись з вами, Миколо. Ми зустрінемось, Лідо? - оговтавшись від неоднозначної ситуації запитала Ірина. Їй хотілося вже не скільки зустрітися, бо зрозуміла, що Лідія їй не рада, як продовжити розмову, яку перервала поява Миколи.
- Так, зможеш приїхати до мене у вівторок? – запитала. - Там дім, крайній двоповерховий на вулиці біля батьків недалеко. Пам’ятаєш?
Жінка, годинник
Ірина кивнула головою, розвернулась і пішла впевненою ходою через парк. Край парку оглянулась. Микола вів Ліду під руку до гостей на танцмайданчик. Іра зрозуміла, що її ніхто вже не бачить і стишила ходу. Слова Лідії не те що не виходили з голови, а не вкладалися в голову. Про що вона хотіла сказати? Чому вона просила пробачення? Чому вона з подивом запитала чи разом ми з Михайлом? Ірина ніяк не могла оговтатись від такої зустрічі. Вона дійшла до зупинки, сіла на лавку. Запитання вискакували в її голові одне з поперед одного, а її уява малювали такі відповіді, які блискавками шмагали мозок, відлунюючись теньканням, як громовицею в її висках та душі. Вона думала, що їй відповісти на запитання рідних про зустріч, адже всім буде цікаво, як вони зустрілися. Не могла ж вона розказати про ту нісенітницю, яка склалася. Просидівши так хвилин з тридцять, трішки привівши свої думки в не зовсім певний, але хоч якийсь порядок, пішла до тих, хто справді на неї чекав. А весільна музика гриміла на все село, перемішуючись з туманом, який вже густою пеленою сунув з берегів понад річкою.
На запитання рідних чому повернулася так швидко, Ірина відповіла, що Лідія дуже зайнята, так як сама й мама весільна і ведуча на весіллі, і тому домовилися зустрітись у вівторок. Ірина ледве вмовила саму себе заснути в ту ніч, так як в голові знову і знов довго крутилася коротка, але дивна розмова з Лідією. Понеділок пройшов, як зазвичай. Ірина намагалася максимально себе зайняти будь-чим, щоб тільки не думати про розмову і нетерпляче чекала вівторка, коли почує пояснення Ліди.
У вівторок, близько дванадцятої години дня, Ірина з Оленкою вирішили дістатися на зустріч пішки. Від того місця ,де вони були в лісі, до місця, де проживали батьки Лідії, через поле було десь чотири кілометри, які дві жінки з дитиною в колясці накатаним польовим шляхом здолали, не поспішаючи, майже за дві години. Спустившись вниз до річки з високого пагорба, і перейшовши через маленький дерев’яний місток, вони опинилися прямо перед воротами великої садиби з шикарним двоповерховим будинком, але хвіртка і ворота були замкненими з внутрішнього боку. Ірина намагалася знайти дзвінок, щоб викликати господарів, але так і не знайшовши стала стукати по листу металевої огорожі, але на ці звуки ніхто не вийшов. Дивно якось, але й собака не гавкав, почувши стукіт. У цей час з вікна другого поверху за ними спостерігала Лідія, яка організувавши відпочинок рідним подалі від будинку, час від часу прибігала до оселі, щоб пересвідчитись чи не прийшла Ірина. Вона ще зранку собаку перевела в дальній вольєр, щоб не був у центральному дворі і в їжу трішки додала снодійного, щоб та не гавкала на незнайомих людей та й на той випадок, коли прийдуть неждані гості, адже Лідія призначила зустріч Ірині так, згарячу, щоб просто уникнути зайвих питань при чоловікові тоді на весіллі, і щоб Ірина швидше пішла з надією на те, що розмова буде продовжена, а насправді в неї не було бажання зустрічатися з нею, принаймні зараз. Гості відпочивали біля ставка за городом, очікуючи на шашлик, над яким вправно чаклував Микола. Лідія чула як Ірина стукала в огорожу, але той стукіт був ніщо в порівнянні з тим, як билося в грудях її серце, від якого, здається, німів мозок. Так, вона повинна поговорити з Іриною, але зараз це так невчасно. ЇЇ ноги і руки злякано трусилися в передчутті, що хтось із рідних може прийти у двір, а в її голові пульсувало, обливаючи голову, мов кип’ятком:
- Ідіть, ідіть, ідіть!
- Лідіє! - почула вона окрик Ірини, прикипівши до підлоги за густою тюлевою занавіскою.
Ірина ще трішки почекавши, вирішила що немає нікого дома і розчаровано відійшла від воріт. У сусідньому дворі вона побачила господиню, що поралася біля невеличкої старенької хатини і під приводом напитися води напросилася в двір.
- А ви хто і звідки тут у нас? – запитала жінка.
- Ми проїздом. Ось хотілося б побачить подругу, вона здається в сусідньому будинку живе, але там нікого мабуть немає.
- Це ви до Ліди і до Миколи приїхали? Так у них же весілля у меншої доньки. Я ще зранку щось не бачила їх, але не дуже й бачу, бо зір вже нікудишній. Я й сама тільки з крамниці прийшла.
- А батьки Лідії ж десь тут проживають?
- Так, друга хата від нашого двору, але їх вже давно немає – один за одним померли не так давно.
- А скажіть, можливо у вас є номер телефону Ліди, щоб зателефонувати та домовитись про зустріч? - Ірині було чомусь соромно зізнатися незнайомій жінці, що Ліда сама призначила зустріч і сама ж її проігнорувала. - Може по-сусідству Ліда вам залишила номер?
- А, ви знаєте, є. Вони якось від’їздили, а повинні були до них прийти лічильники перевіряти, то вона приносила писульку з номером телефону. Зачекайте, зараз пошукаю.
- Буду вам щиро вдячна. - Сказала Ірина жінці, яка вже зникла за вхідними дверима хатини. Господиня швидко винесла клаптик паперу, на якому рівним каліграфічним почерком був написаний номер телефону. Ірина відразу ж забила номер у список телефону і зателефонувала, але ніхто не відповів. Та й як хтось міг відповісти, коли телефон був ще зранку завбачливо відключений Лідою. Подякувавши сусідці за інформацію, Ірина залишила подвір'я. Їй була неприємна сама ситуація, ніяково було перед донькою, жаль витраченого часу і вбитих дорогою ніг. А душу терзали думки про незавершену розмову. Ірина на наступний день знову зателефонувала Лідії, але у відповідь лише почула протяжні монотонні гудки виклику. Їй була зовсім незрозуміла поведінка Ліди: якщо вона не хотіла говорити, то чому призначила зустріч і вона ж не могла не бачити вчора, коли ввімкнула телефон, що їй телефонували? Чому сьогодні не взяла слухавку? А може тому й не відповіла, що відразу зрозуміла хто телефонує? Оскільки запитань було більше ніж відповідей, на які ніхто не міг відповісти, крім людини, від якої не можна було на даний час їх отримати, Ірина зайнялася більш необхідними справами – збиранням сумок, адже завтра день від’їзду і знову – звичні робочі будні.
Приїхавши додому, Ірина весь час прокручувала в голові слова Лідії і в спогадах зринув той час, коли вона познайомила її з чоловіком, згадалися погляди, які він кидав на Ліду в той час,коли вона була в них у гостях, як попри те, що за нею мали заїхати знайомі, він настійливо сам визвався відвезти її додому, як потім, на хрестини сам поїхав за нею, хоча Ірина просила, щоб поїхав Володимир, якого запросили бути хрещеним батьком в пару до Ліди, як вони довго були відсутні, коли ходили на берег річки, куди визвався повести її Михайло, щоб показати молодий сосновий ліс за річкою в день хрестин, коли всі гості розійшлися, а Ірина поралась по господарству і вкладала доньку спати, як вона чекала Михайла з роботи, де він часто тоді затримувався допізна, як вклавши донечку спати бігала зустрічати його до ближнього пагорба, щоб швидше побачити як він їде додому, але чомусь повертався він завжди не тим шляхом, що вів з його роботи. Одного разу на її запитання, чому він приїхав не тим шляхом, з обуренням відповів, що просто поїхав в кругову через центральну дорогу. А на запитання чому пізно повертається, кілька раз казав, що заїжджав до куми і її бабця запросили чаю попити, то й затримався. Одного разу після такої відповіді, коли чоловік приїхав пізно вночі, Ірина запитала:
- А чому так довго ? Скільки треба часу, щоб чаю попити? Ти що не міг відмовити і сказати, що тебе дома чекає дружина?
Вона помітила тоді, що її невдоволення, в якому відчувалися нотки ревнощів, йому не сподобалися і, очевидно, щоб більше не вислуховувати такого, вирішив більше ніколи не згадувати про відвідини в сусідньому селі.
Зрада
- Я ж тебе майже не бачу за роботою, мені хочеться з тобою поспілкуватися хоч ввечері, я чекаю на тебе, мені сумно одній цілими днями і важко, і з дитиною, і по господарству поратись. Нам навіть ніколи поговорити, бо ти пізно приїздиш з роботи і стомлений відразу лягаєш спати. - Часто вона докоряла чоловікові, але ситуація не змінювалася. Ірина ніколи не пов‘язувала його пізні приїзди з роботи з Лідією, але зараз стало зрозуміло, що це тривало аж доки Лідія не виїхала.
Ірина так безмежно кохала чоловіка, що їй боляче було від його збайдужілого ставлення до неї. Але, ховаючи сумніви та образи, завжди посміхалася, була терплячою і люблячою, бо так боялася втратити його. А він, продовжуючи затримуватись, завжди говорив, що заїжджав до когось із знайомих у справах, адже Ірина не знала все одно багатьох його знайомих чи товаришів, адже була з іншої місцевості. Ірина в той час відчувала, що його почуття охололи до неї, але не могла пояснити чому і сама себе вмовляла, що їй просто здається, бо ті почуття, які вона відчувала поруч цього чоловіка заливали все її єство, як повінь по луках і щоразу обіймаючи його, вона розчинялася, як зорі в світанковому серпанку.
- Можливо між Михайлом та Лідією тоді щось було? - Думала Ірина. - Та ні, не може цього бути. Вона б не поступила так, адже ми були такими подругами. Та й він.. Та ні – маячня якась. - Відігнала Ірина думку, що змією вже лізла в її душу.
Одного разу, вибравши слушний час, вона вирішила хоч щось прояснити у тих питаннях, які не залишали її в спокої і запитала чоловіка:
- Михайле, а ти пам’ятаєш Лідію, нашу куму?
- Яку куму? - Чи то справді не зрозумів, чи вдав що не зрозумів чоловік.
- Оленчину хресну маму.
- Ну, була така. А чому ти про неї згадала?
- Скажи мені, що між вами було перед тим як вона поїхала?
- Та нічого не було. А чому ти запитуєш?
- Я бачила її і вона в мене просила за щось пробачення. За що?
- Звідки я знаю чому вона просила в тебе пробачення?
- І я не знаю. Може тобі є що сказати мені?
- Нічого мені тобі говорити! Сама собі щось вигадала!.. - Спересердя сказав Михайло і вийшов з кімнати.
Але по виразу його обличчя дружина помітила, що він говорить не правду, та знаючи його, зрозуміла, що відповіді не отримає.
Чоловік і жінка
Пройшов місяць. Ірина й Михайло отримали від давніх знайомих запрошення на весілля їх доньки. Домовившись, що сестра Ірини побуде на господарстві кілька днів, обоє вирішили що обов’язково мають поїхати. Весілля святкували в райцентрі в великому ресторані. Гостей було багато. Наречені, за регіональним звичаєм зустрічали гостей при вході в залу, отримуючи від запрошених подарунки і відразу складали їх в гарно прикрашені плетені з лози кошики: в менший кошик рівненьким рядочком лягали святкові конверти з грошима, а в більшу намагалися вкласти невеличкі коробочки, а вже зовсім великі пакунки, здебільшого, з сервізами та кухонними наборами виставлялися на окремий стіл поруч. Тамада підходила ввічливо зі списком до запрошених і показувала , до якого столика ті мають пройти, коли запросять всіх до гостини. Гості, проходячись по залу купками збиралися, щоб поспілкуватись, знаходячи знайомих. Оскільки у Ірини з Михайлом із знайомих були лише батьки нареченої та їх куми, Ірина не надто розглядала незнайомих гостей. Вручивши свій конверт молодятам, Ірина, як і всі, підійшла до тамади, а Михайло залишився обговорювати якісь справи з кумом та батьком нареченого. З яким подивом у Ірини відкрились очі, коли вона в тамаді впізнала Лідію. Спочатку обидві заціпенілими поглядами дивились одна на одну, а потім Лідія, напружено намагаючись розтягнути губи в посмішці, окинувши розгубленим поглядом зал, аналізуючи чи ніхто не звернув увагу на німу сцену, що здавалося, аж надто довго затягнулася, видавила з себе:
- Ірино?! Я не сподівалася тебе тут зустріти.
- Мабуть все-таки нам доведеться поговорити. Доля не даремно зводить. – намагаючись не видати своє внутрішнє хвилювання беземоційно відповіла Ірина.
- Я тут на роботі. Я покажу тобі стіл за яким будете сидіти?
- Так, але тепер ти знайдеш час, щоб пояснити все те, що ти сказала минулого разу. - Ірина затримала погляд на шиї Лідії, де красувався золотий ланцюжок з оригінальним плетінням та ніжно рожевим кулоном з кварцу у вигляді трьох квіток. Ця річ здалася їй знайомою. У неї був такий же ланцюжок з кулоном, яку Ірина по своєму ескізу замовила в ювеліра з двох широких золотих обручок, подарованих на вісімнадцятиріччя бабусею. По її тілу пробіглись тисячі голочок. Цей ланцюжок давно пропав у Ірини. Вона останній раз одягала його до весільної сукні, а потім вона його довго не витягувала із шкатулки, так як не було нагоди, адже в декретній відпустці нікуди з чоловіком не виходили, а коли кинулася одного разу, то не знайшла його на звичному місці. Пам’ятає, як довго тоді шукала, питала і чоловіка, і батьків, перерила все в хаті, хоча такі речі завжди, як належить, лежали в одному місці, але вона ніяк не могла змиритися з пропажею і шукала безпорадно в кожній шпаринці. Не знайшовши, ніяк не могла зрозуміти де б ланцюжок міг подітися. І от зараз, побачивши прикрасу, вона подумала:
– Це явно мій ланцюжок з кулоном. Невже Лідія його вкрала, коли була в них дома? А може я помиляюся і це схожа річ? - Але нічого не сказавши Лідії, так як до тамади підійшла мама нареченої, Ірина відійшла.
Михайлові Ірина вирішила поки що нічого не говорити. Цікаво, чи впізнає він Ліду і як буде себе вести? Весілля було в самому розпалі, гості активно танцювали, веселилися , коли Ірина помітила, як Михайло вийшов на свіже повітря, присівши на лавку біля ресторану. Ставши навпроти вікна, вона побачила, як Лідія швидко вислизнула з зали і попрямувала за ним.
- Михайле, мені треба з тобою поговорити.
- Поговорити? - З подивом подивився той на жінку. – Уважно слухаю. – Посміхаючись з іронією, нарочито пафосно сказав він і подав руку, допомагаючи зійти зі східців, розглядаючи гарний стан блондинки оцінюючим поглядом.
Ірину аж перекосило від злості, адже їй він ніколи не подав би отак руки, а просто чекав би доки сама зійде.
- Так, нам треба всім поговорити. – Почувся поруч голос Ірини, що швидко наближалася до них, почувши через відкрите вікно розмову.
Лідія замовкла. Вона розчаровано дивилася на нього, зрозумівши, що він її не впізнав.
- Це Лідія! - присівши на лавку, сказала Ірина.
- Яка Лідія?- Спитав ошелешено Михайло. А в самого кольнуло десь у грудях, затрепетало і по тілу розбіглося тривожною легкою млістю, з якою той намагався справиться. Так, цей погляд чарівно-волошкових очей на фоні білосніжної шкіри та білявого волосся, що так зачепив його душу колись давно, зачепив і не міг відпустити майже рік їхніх стосунків і так довго, навіть після їхньої розлуки. Його серце забилось так часто, ніби хотіло вискочити з грудей, а погляд прикипів до її обличчя. Так, він дійсно не впізнав її, адже пройшло майже тридцять років з часу їх останньої зустрічі. Він намагався відірвати очі, але цікавість, якою стала за ці роки та його кохана Лідочка, в почуття з якою він пірнув в неймовірній ейфорії колись, не давала йому це зробити. Він намагався вдавати байдужість, але його очі світилися таким вогнем, якого Ірина ніколи не помічала за скільки років подружнього життя з нею.
- Та що хрестила в нас Оленку. - Після довгої паузи сказала Ірина, спостерігаючи за тим, як він безрезультатно намагається справитися з тими змішаними емоціями, які лавиною накрили його.
Букет квітів, спогади
- А ти змінилася, не впізнати. Як справи? Ти тут сама чи з чоловіком? - затараторив Михайло, намагаючись не виявляти ніяких емоцій, але це в нього виходило так не природно, що просто жах. Ірина готова була прибити його, але тримала себе в руках. Їй не хотілося осоромитись перед людьми, які могли бачити цю сцену з ресторану.
Лідія нічого не встигла відповісти, так як вийшов Руслан, батько нареченої, з кумом і покликали Михайла пограти в карти. Той, не дочекавшись відповідей на питання, які сам і поставив, поспішно пішов до чоловіків з радістю, що його звільнили від такої неоднозначної ситуації вигукнувши:
- З задоволенням!
Ірина з Лідою залишились удвох.
- Давай поговоримо, доки час є. - Розпочала розмову Ірина.
- Так, доки час є. - Повторила, зітхнувши Лідія, наголосивши на останньому слові, і присіла на лавку поодаль від Ірини.
- Це мій ланцюжок з підвіскою?!
- Я Михайла не запитувала, хоча потім згадала, що бачила його в тебе. - І Лідія потяглася руками до шиї, щоб зняти його.
- Не треба. Я ж його носити не буду. Не тягни, що між вами було? За що просила пробачення? - свердлила Ірина поглядом Лідію.
І та, перебираючи, згинаючи та розгинаючи пальці на тремтячих руках, стала розповідати. Ірина слухала її із щемом в душі і ніяк не могла повірити в те що чула. А Лідія зніяковіло, час від часу перепрошуючи, розказала про те, як Михайло після першого знайомства у них дома, ще до хрестин, став заїжджати часто до них в гості, як зав’язалися в них стрімко стосунки, як підтримувала її бабуся і радила відбити чоловіка в подруги, бо він теж їй сподобався, говорячи, що за щастя треба боротися, бо самому треба бути щасливою, а не думати про інших: гарний, високий, ввічливий, говірливий, бачила, що й він і Ліда перекидалися такими поглядами, що тільки сліпий не помітив би почуття, що вирували в них. Він часто підвозив її з автобуса, як та приїздила з міста, де продовжувала навчання, як дійшло в них до близькості, як Михайло впадав за нею, дарував їй завжди подарунки, говорив, що ніколи так не кохав, обіцяв розлучитися з дружиною, оправдовуючись за те, що одружився з розрахунку з Іриною. А також не упустила подробиці про те, як її ж батько, повернувшись несподівано, бажаючи зробити для дружини й доньки сюрприз, з своїм товаришем з яким відсидів п’ять років в тюрмі, де відбував покарання за розтрату державних коштів, застав серед дня їх у ліжку…
Ірина слухала, її серце калатало так, що здавалося його глухий, але потужний звук чули навіть троянди на газоні, що застигли, піднявши свої великі жовті та червоні квіти в вечоровій тиші, на шовкових пелюстках яких вже збирались краплинки роси, що ось-ось, переповнивши свої обриси, під власною вагою мали скотитись на м’які протягнуті долоньки трав, що сховають їх у своєму лоні, подалі від людського зору. Чи то може сльози, що бриніли на віях Ірини, які вона намагалася не зронити на щоку, щоб не показати свою слабкість. ЇЇ почуття не можна було передати. Вона ледь стримувала себе, щоб не вилити ту чашу гніву та образи за зраду найдорожчих їй людей, яким вона так довіряла. Все її тіло стиснулося, защемивши почуття і настовбурчилося тисячами їжакових колючок, щоб хоч якась частка потоку слів, які вона чула, наколювались на них, не впадаючи болючим осадом в її душу.
Прикраса,
Батько Лідії, застукавши на гарячому доньку з Михайлом, став розбиратися з донькою, виявивши, що та закохалася в одруженого чоловіка та найбільше його розлютило те, що це не сходилося з його планами, адже не дарма він привіз свого товариша додому, в якого був син, що в мріях Лідиного батька, був єдино прийнятною партією його доньці для її багатого і гідного, як йому здавалося життя. Його гніву не було меж, тож і поставив доньці ультиматум, що або вона розірве стосунки з Михайлом і вийде заміж за того, кого він має на увазі, або він не допоможе їй у вирішенні питання, залишитися тут після закінчення навчання, а не їхати за направленням на Тернопільщину. Попри доводи Лідії про своє безмежне кохання, отримала від батька категоричне ні.
- Їдь і не повертайся до того часу, доки не дійдеш розуму і ніякої допомоги від мене не чекай. Згоду на ваші стосунки з Михайлом не дам ніколи. Він хто? Знайшла – тракториста. Він зможе забезпечити тобі заможне життя в місті? Не для того я все робив, в тюрмі відсидів, щоб моя донька вийшла заміж за якогось жалюгідного голодранця.
Після закінчення навчання вона змушена була поїхати на роботу за направленням. Там зрозуміла, що вагітна від Михайла, і коли батько дозволив мамі, через два місяці приїхала до неї в гості, злякано розповіла їй про те, що чекає дитину і просила поговорити з батьком, але мама відмовилася і, доки батько не знає, негайно повезла доньку на аборт до своєї двоюрідної сестри, яка працювала в лікарні в місті поблизу, взявши обіцянку про те, що ніхто і ніколи про це не дізнається. Через рік Лідія вийшла заміж, на зло батькові, за свого співробітника із заможної родини, який довго підбивав клинці до неї. Батько на весілля не приїхав і маму не пустив. Але життя не склалося, оскільки вона певний час не змогла завагітніти через невдало зроблений аборт, а лікувати «гулящу» невістку багаті та знатні свекри відмовилися і все зробили, щоб молоді розлучилися. Далі будо ще два невдалі заміжжя. Вона шукала не кохання, а вигоду та багатство, хотіла батькові довести, що зможе прожити безбідно й без нього. Додому приїхала через п’ять років, коли мама дала телеграму на адресу школи, де Лідія працювала, що померла бабуся. Помирилася з батьками. Роки та горе якось розм’якшило батькове серце, бо він дуже прихильно ставився до своєї тещі, хоча й вона не змогла вговорити в свій час його змиритися з коханням Ліди та Михайла. Вона розрахувалася з роботи і повернулася додому, вийшла заміж за того, кого їй запропонував батько, і життя пішло по накатаному руслу з великими грошима батька та зв’язками того ж таки товариша з тюрми. Після довгого лікування народилися одна за одною дві доньки. Вони жили заможно на заздрість людям. Лідія була красива і чоловік любив її безмежно, все робив аби та була щаслива. Лідію, обпечену життям, все влаштовувало. Ірині далі не цікавило було слухати і вона перебила її:
Спогади
- Ну, а ланцюжок мій, коли він тобі подарував, ти ж не могла не знати, що це моя річ, а не куплена для тебе. Тебе це не муляло?
- Так, здогадалася, але я так сліпо кохала його, що навіть не думала про це. Пробач мені.
- За зраду? За підлість? Ну хоч сім‘ю не зруйнувала, слава Богу. Чи мені батьку твоєму дякувати?
- Пробач.
- Знаєш, а я все життя, незважаючи на те, що ми не спілкувалися, вважала тебе єдиною найкращою подругою і так чекала зустрічі з тобою, вірячи в те, що все одно ми колись побачимось і нам буде про що розповісти одна одній і ми з радістю будемо спілкуватися все життя, що залишилось. Все думала, що просто якийсь прикрий збіг обставин нам перешкоджає. Я навіть гадки не мала, що все так. От і поговорили. Немає слів…
І через паузу запитала:
- А чому ти вирішила при зустрічі через скільки років просити пробачення? Ну не знала я нічого, ну й не знала б далі. Яка різниця? Ми скільки років прожили і я вважала завжди, що у нас з Михайлом гарна сім‘я. Яка тепер різниця, що було більш як тридцять років тому?
- Я змушена була попросити в тебе пробачення. Може я тобі й не розповіла б, якби знову не зустрілися… Але при першій зустрічі я не могла з тобою поговорити, бо мій чоловік не знає нічого про все те, що було до одруження з ним. Він знає іншу, придуману батьком історію і це влаштовує всіх. А брехні він мені не простив би ніколи.
- Ну й навіщо тобі моє прощення, адже ти скільки років без нього жила?
- Я все-таки рада, що зустріла тебе, що знайшла в собі сили розповісти все. Мене життя, як бачиш і так добре наказало. Я не хочу, щоб мої дівчатка через це в майбутньому страждали. А може й мені ще Бог продовжить життя?
І Лідія зняла свій шикарний парик під яким була спаплюжена хворобою та хіміотерапією голова, як при ракових захворюваннях. У Ірини широко відкриті очі застигли на цьому видовищі. І вся злість та образи враз випали з душі, а на їх місце звалилася купа жалю. Ірина відвела погляд.
- Я не знаю, Лідо. Так відразу?..
- Пробач мені. - сказала Лідія, одягаючи парик на голову.
Вона встала і пішла до ресторану. А Ірина залишилася сидіти в неймовірній тиші і оціпенінні і, здавалося, весь світ мовчав і чекав її рішення. Їй не хотілося повертатися в те гамірливе, веселе весільне юрмисько, яке було зібране більше для годиться, ніж для того, щоб поспілкуватися з рідними людьми та почути вітання і тости для душі і від душі, не хотілося бачити нікого, тим більше Лідію, чи чоловіка. Їй хотілося просто побути на самоті, наодинці з самою собою і своїми думками і вона просто пішла подалі від усіх в сутінки теплої літньої ночі, не помічаючи одиноких перехожих, які з цікавістю поглядали на неї, на ту, яка не вписувалася в їх звичний буденний вигляд в своєму елегантному вечірньому вбранні з шикарною зачіскою і макіяжем, які явно були зроблені не для простої прогулянки вулицями невеликого містечка. На одиноких світильниках матовим світлом загорілись вогні. Ноги, стомившись йти на високих підборах, гули. Вона, звернула з вулиці і пройшовши по широкій алеї, присіла на лавці поблизу фонтана, прислухаючись до рівномірного шуму води, що тоненькими цівками розліталася в різні боки, падаючи з якимсь заворожуючим шелестом вниз, створюючи дрібне ряботиння. Такі тоненькі, а скільки шелесту, подумала вона, неначе в неї: не скільки почула, а в душі і в голові шелестить, перебирається все життя ситуація за ситуацією і в те, що ніколи не хотілося вірить тепер стає таким однозначним. І думки її лилися також, розганяючи та зі щемом стискаючи брижі в її серці:
- Адже скільки прожито! Як би там не було, але це було там, колись, але ж він залишився з нею і прожили небагато-немало - тридцять п’ять років. І що тепер? Так, він ніколи не був щедрий на поцілунки та компліменти, вона ніколи не чула від нього ніжних слів, помічала, як іноді він вів себе в компанії з іншими жінками, яким симпатизував, але ж то було на людях. В неї бурлили в душі нотки ревнощів в такі хвилини, але вона завжди глушила їх в собі. А додому завжди йшли разом, як і годиться. Їй завжди було прикро від того, що вона не знала ,який же він насправді. Іноді їй здавалося, що вона його зовсім не знає. Але ж тридцять п’ять років… Вона точно знала, що не буде з ним ні про що говорити. Ірина не хотіла чути ні його оправдань, ні брехні, яку він міг би придумати. Але хто тепер правду від брехні відрізнить? Та й що від цього зміниться? І жили ж, начебто, нормально. Їм навіть заздрили. Але вона то знала, що збоку все виглядає тихо й гладко, але не так все просто. Вона ніколи не виносила їх справжні стосунки, та свої здогадки і образи на люди. Якесь відчудження і купа дрібних образ за роки лежали в її душі глибою цементної брили, яку не легко було нести, але їй не хотілося вже нічого змінювати, коли не зважилася цього зробить раніше. Багато було пережито, але вона знала, що він ніколи не кидав її у найскрутніші моменти життя, в яких би інші чоловіки могли покинути своїх дружин. Можливо, якби розбіглися раніше, ще в молодості, то кожен з них знайшов би собі пару і всі були б щасливими? А може це був найбільш вдалий варіант їхнього життя? Хто зна? А Лідію? ЇЇ просто жаль. Скрамсала, як змогла свою долю.
Пробачити
- Прости її Боже, а я її прощаю. Вона просто нещасна - шукала все життя любові… Та чи знайшла? – з полегшенням після роздумів сказала Ірина і її душа, заспокоївшись, звільнилася від терзань. Вона взяла себе в руки і пішла назад.
Вона не знала, що буде далі в їхньому житті, але так як раніше вже не буде ніколи.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
