Шановні читачі, сьогодні про те, що болить у кожному серці жінок, в яких чоловіки та діти там, в пеклі війни, про наболілі втрати тих, хто залишив все, що мав, щоб врятувати власне життя, про біль, тривогу і сподівання.
Ми - їхня підтримка, опора, моральний дух, бо вони наші рідні, наші близькі, наші друзі і нам зрозуміло те неймовірне бажання швидшого закінчення війни і повернення наших захисників в рідні домівки, до родинного столу.
Надії всім вам і внутрішньої сили. Тільки не здавайтесь, не зневіряйтесь і в думках кожен обійміть, зігрійте теплом своєї душі тих, кому це так потрібно. Ця енергетика любові має велику силу.
Вітри розносять запах полинів…
Вітри розносять запах полинів,
Гірчать думки із присмаками болю.
О, рідна земле, скільки ж то синів
Загинули за твою честь і волю?
Жіноцтва скільки й молодих дівчат
Покинули сім'ю, що миле серцю
І кинулися землю захищать,
Змінивши стильні туфельки на берці.
І скільки люду, залишивши все,
Оте буденне, що було на потім,
Відкинувши всю слабкість за плече,
У волонтерську вдарились роботу.
І ночі й дні злилися в нас в одне –
Один відрізок на розтяжку в часі,
Бо на повістці зараз головне –
Країни захист на смертельній трасі,
Де нищаться цинічно всі міста,
Де села тонуть і живе все – в попіл
І ненависний ворог вже дістав
Своїм орлом, розрубаним у профіль.
Ну що він кряче, накряка біду?
Колись тебе ми точно дорубаєм
І знищить світ оту страшну орду.
Собі хай кряче! Ціль свою ми знаєм.
Впадуть ті три корони у крюка
І скіпетр, і держава розлетяться
Від нашого козацького кийка
Й на падаль хай всі ворони злетяться
Щоб розклювать, розгризти, рознести,
Щоб більше не було потвори поруч,
А нашу мудрість і любов звести
До світла, у найкращу нашу пору.
Зачепилась зірка за гніздо лелече…
Зачепилась зірка за гніздо лелече,
Місяць у бездонні сизім заблукав,
Сич на дах вмостився, щось собі лепече:
Чи вітавсь зі світом, чи біду гукав?
Та не треба кликать, рвать розбите серце,
Бо вона, нещасна, й так у край прийшла,
На глибокі рани солі та ще й з перцем
Скрізь понасипала, кожного знайшла.
Шкандибає вітер по жахах-руїнах,
Квилить, завиває, в пустки загляда,
Смуток поселився на розбитих стінах,
Туга і скорбота з вікон вигляда.
Не лопочуть ніжки дітлахів шляхами
І не чуть на лавках гомону бабусь,
Не летить додому хтось на оклик мами…
Вітер на старенькій гойдалці гойднувсь.
Застогнала цепом по відру криниця,
Крізь павучу сітку в небо прозира;
Їй веселий хлюпіт лиш ночами сниться,
Днями смерть оката з груші зазира.
Тут біля криниці завжди гамірливо.
На старенькій дичці груші, мов меди –
Загляда обрубок в воду страхітливо,
Що ракета збрила, як неслась сюди.
Кряче ворон жахно на гнізді лелечім,
Не вернулись птахи, облетіли дім.
Накотило горе на країни плечі,
Та війна скінчиться. Перемоги ждім.
І повернуть птахи, зацвітуть дерева,
І повернуть люди до своїх осель,
І країна наша калино-вишнева
Сон свій колихатиме в присмерку ночей.
Тільки б сини вернулися живими
Вже третя осінь сипле на поріг
Багряне листя маминого болю,
А коси вкрив такий пекучий сніг,
Бо що не днина, мати там, з тобою.
Ти в бій і вона кличе всіх в той бій:
І Бога й всіх святих, і Матір Божу,
Щоб всі вони над вами стали в стрій
І захистили. В сторону ж ворожу
Хай шлють всім сумнів і здоровий глузд,
Щоб не хотілось їм ні вмерти, ні вбивати.
І кожне слово із тих спраглих вуст
Від серця лине, в кожному з них мати.
Її душа, як сурми на весь світ
За свою, небом послану, дитину,
Щоб захистить тебе від куль і бід,
Щоб тільки ти живий вернувся, сину.
Вже третю осінь схлипують дощі
І скаженіє люто громовиця.
Коли ж та мама спатиме вночі?
Коли ж страхіття перестануть сниться?
Коли отих жахіть передчуття
В поту холоднім вже будить не будуть?
І ці молитви за синів життя…
І ці сирени, що щоночі будять…
Стомились ми і люд стомився весь:
Когось дістало, хтось одів байдужість,
Та тільки ті у кого діти десь,
Там у боях, ті мають бути дужі,
Бо у них просто вибору нема,
Бо вони та опора і підтримка,
Бо їх одна проблема перейма –
Це ті, хто там, все інше – то піщинка.
Все буде, все здобудеться, прийде,
Тільки б сини вернулися живими.
Все інше разом з ними ми пройдем,
От тільки б мир вернувся разом з ними.
Життя у митях
У миті радості цінуй своє життя
І насолоджуйся відкрито, мудро, щиро,
Живи зі світом і з собою в мирі,
Бо митям цим немає вороття.
І хто з нас знає, що прийде за мить?
Хоч, зрозуміло - думаєм про краще,
Та не пробачим ми себе нізащо,
Коли за непоправне вже болить.
Ми з вами живемо в миттєвий час,
Бо кожна мить остання може бути,
Й від нас залежить, що в години смути
У споминах завжди прийде до нас,
Що буде нас тримати кожен день,
Як наймудріша і стійка опора,
Коли дістане дійсність ця сувора
Й від тиску біль струмітиме зі жмень,
Коли вони, як той спасенний круг,
Чи соломинка, до якої пнешся
В той час коли надії нитка рветься,
Як світло стануть в пеклі волоцюг.
Бо миті ці – це та стрімка жага,
Що спонукає вижити і жити,
Що дає сили цінувать, любити –
Це сама переконлива вага.
І коли смерті подих навкруги,
Де кожна зброя мить несе останню,
Щоб прилетіть, крім вижити, бажання
На тих щасливих митей береги.
Весь жах і моторош від вибухів, димів,
Свист куль, ракет і звук завислих дронів
Відходить на ту мить, як з телефонів
Почують пару-трійку теплих слів.
У нас все добре, хоч душа пече,
У нас все добре, хоч ночами сльози,
у нас все добре, хоч тривог загрози
Життя руйнують та ми те плече,
Які підставить їм завжди повинні,
Бо в нас життя ще, а у них там – мить.
І щоб було у них бажання жить
І ворога за нас нещадно бить,
Щоб нашу рідну землю боронить,
Вони – найважливіше, ми ж – вторинні.
Так хочеться, щоб швидше час настав
Таких жаданих зустрічей в родинах.
«Кінець війні!» - лунало щоб в новинах
І переможно дзвін прокалатав.
І хай очистять звуки дзвону світ
Й настане мирна безкінечна тиша.
Хай все ворожжя нашу землю лишить
І чорне сонце буде їм в зеніт.
Повернуться хай люди до осель
І вулиці наповнюються сміхом,
Щоб дітлахи родилися на втіху
Й на свято виглядали всі гостей.
А на могилах замість тих хрестів
Стояли б ангели, схилившись у скорботі,
Як душі тих, хто згинули на зльоті,
Народу нашого захисників-синів.
Бо хрест вони уже свій пронесли
Й не до хреста тулилася б родина,
А до душі свого ангела-сина,
Щоразу душу би свою несли.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
