Шановні читачі, вітаю вас. Мої нові вірші про вас, про переживання тих, хто чекає своїх чоловіків з фронтів, хто безмежною своєю любов’ю прагне, сподівається на те, що їх безвісті зниклі чоловіки живі і повернуться, про тих, хто вже повернувся, але нажаль, не до рідної домівки, не радість це повернення принесло, а довічний біль і смуток. Я дякую, що знаходите час читати мої вірші, бо я пишу про вас і для вас.
Не вірю, сподіваюсь і люблю
(Присвячується жінкам, що чекають чоловіків, які вважаються безвісті зниклими)
Немає слів, немає вже і сліз,
Лишилась туга, як безодня чорна.
Цей час страшний тебе туди завіз,
Де сиплються життя на смерті жорна.
Не вірю, сподіваюсь і люблю
Не вірю, сподіваюсь і люблю.
Душа вола в цій занімілій тиші.
Думки свої, як пелюстки гублю
У світ цей, що любов мою колише.
Так хочеться відчути тебе знов,
Сплестися ніжно у п’янких обіймах.
Утрималася б від усіх розмов,
Було б мовчання й почуттів проміння.
Й спивала б до блаженства, досхочу
Твій подих губ маленькими ковтками.
Озвись!.. Де ти? І я перелечу
Своїм єством у змові з небесами.
Я стану голосом, який зове,
Я стану дотиком, який підтрима,
Я стану тим, хто всі кордони рве
По милості святого херувима¹.
Щоб віра та, що у мені живе
Своїми хвилями тебе дістала
І день прийшов, коли почую я,
Що ти живий, не безвісті пропалий.
Вже знову осінь стала на поріг,
Ця знакова пора в розлуці нашій.
Втішаюсь митями, що телефон зберіг
Й любов’ю, нерозхлюпаною з чаші.
- Херувима – херувим- ангел вищого чину (у біблійній символіці- надприродна шестикрила істота з очима по всьому тілу)
Помоліться й відпустіть
Поховали весни, поховали зими,
Поховали щастя у гроби із ними.
Плаче пугач близько на старій тополі,
Врочить на погибель, на рішинець¹ долі.
Помоліться й відпустіть
Поховали тіло, а душі немає,
Вона десь вже в іншім вимірі літає.
Поки йде до Бога і чека прийому,
Відчуває тягу до рідного дому:
Обіцявсь вернуться, але вже не взмозі,
Зупинила куля там, напівдорозі,
Зарікавсь любити дружину довіку,
Та хто знав, що років так мало у ліку,
Не сказав матусі, що любив безмежно,
Що у світ привѐла й любила сердечно,
Що всі настанови і усі повчання
Були завжди цінні для його зростання,
А коли здавалось, що її не слухав,
То ж з долею разом свої шляхи плутав.
І ніде не дітись – це ж його дорога,
Його гартування і його пороги.
Тягнуть узи роду, дружби і любові.
Та Господь їм пише нові колискові.
Жінки плачуть тужно - і дружина й мати.
Не крайтесь, рідненькі, треба волю дати².
Краще – помоліться, подякуйте Богу,
Що таке серденько привів до порогу,
Що був гарним сином, чоловіком, братом,
Та життя скінчилось – треба честь віддати
За добро і ласку, за тепло і світло,
За радість і щастя, що в житті вас гріло.
Плаче мати гірко, що пожив так мало,
А ще були мрії, плани будувались,
Не доростив діток, онуків не бачив
І її покинув. Плаче мати,.. плаче.
Плакала дружина про свою недолю.
Хто її пригорне так, як він любов’ю?
Хто її підтрима? Діти як без батька?
Билася дружина, як прибита пташка.
Наречена плаче – невінчана квітка,
Лишилась на світі, як зламана гілка.
Поховала мрії, свої сподівання,
Поховала щастя і своє кохання.
І що буде далі? Як складеться доля?
Знає хіба вітер і стара тополя,
Де сичі сиділи і вслухались в небо,
А хтось їм там шепче, де кричати треба.
Тіло поховали, а душа ж лишилась.
Хай до Бога лине, коли тут спинилась.
Хай молитва щира осява дорогу,
То може скарб верне знову до порогу.
А не верне – вірте, що десь там, далеко,
Вашу рідну душу вже несе лелека
І комусь в дарунок принесе дитятко.
Хай живе лиш в щасті хлопчик чи дівчатко,
Хай ще краща доля, бо він того гідний
І вік буде довгий, плідний і успішний.
- рішинець – кінець, смерть
- волю дати – відпустити душу
Запрошую…
Запрошую усіх до себе в гості.
Наллю любові в чашку й пригостю,
По голубиній, з піднебесся, пошті
Пришлю вам щастя й радості дощу,
Веселкою порадую вам пòзір,
Змахну сльозу легеньким вітерцем,
Із щирості зроблю усе, що взмозі,
Щоб зникли в вас тривожність, сум і щем.
Запрошую
Зустрічний вітер попрошу зігріти,
Щоб теплим тиховієм вас обняв,
Щоб знову ви навчилися радіти
І календар надії дні гортав.
Росою вмию невимовні болі
І зіллячко на рани прикладу,
Душевністю я вигою мозолі
Поміж думок, що лиш товчуть біду.
Пташиним співом заспокою нерви,
Що, як канати, порвані висять
І тіло ранять, як колючі терни
Й оголеною болістю блищать.
У штилі ранніх вод заколисаєм
Той гнів і ненависть, що так киплять –
Нехай вони відбудуться врожаєм
Смертей отих, що нас щодня бомблять.
Нехай земля, устелена тілами
Їм в сни приходить кожну божу ніч
І смерть на сурмах хай розносить гами
У сім’ї тих, що сунуть зусібіч.
І за туманом горя і розрухи,
Що густо й непроглядно землю вкрив
Є світло – наші рідні відчайдухи,
Хто ворога до нас не допустив.
Тож треба берегти любов і світло,
І як би важко нам це не було –
Нам треба, щоб тепло у серці квітло
Й лилося щедрістю любові джерело.
Одна і різна
Хтось скаже: - Сумно, сиро, падолист,
Все жухне, набундючені хмарини,
Прощання часті з піднебесся линуть…
Частіше дощ малює пейзажист.
Одна і різна
Хтось вигукне: - Це ж кольорів салют!
Яке насичення, тони і розмаїття!
Це неймовірне від окрасу віття!..
Щодень щось нове і щодня дебют.
Хтось скаже: - Все розтринькує, зміта,
Все більше чути прілим у повітрі,
Міксує вохру на своїй палітрі…
Хіба що виняток, як осінь золота.
Хтось вигукне: - Ну, й модниця вона!
Парча жоржин, морозці в аметистах,
Рубіни і корали у намѝстах,
З-під трав сухих смарагдів дивинà.
Хтось скаже: - Холодно, на вулиці сльота,
В повітрі повзає якась самотність
І скиглить у душі ця незворотність,
І в мозок засідає гіркота.
Хтось вигукне: - Це дивовижний кайф!
Домівки затишок, камін, гаряча кава
І в шибу стука осінь золотава,
І кута мрії у барвистий шарф.
І кожен бачить в цій порі своє.
Ти придивись, відкрий її для себе:
Не буркотіння щоб, а щастя щебет
Хай у душі твоїй щоденно виграє.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
