Шановні читачі, в часи війни, постійних стресів, якихось надзвичайних ситуацій у деяких людей відкриваються надзвичайні чуттєві здібності, які чують голоси померлих, відчувають живих, що знаходяться в біді, їм показують знаки, що підтверджують подальші події. От така дівчинка одного разу зателефонувала до мене і попросила написати вірші на той набір хаотичних слів, обривків фраз, які попросили душі мертвих воїнів передати людям, щоб їх думки почули ті, кому вони адресовані, при тому, що вони впевнені, що їх слова дійдуть до адресата, бо не передавши їх вони не могли піти зі спокійною душею з цього світу. Я, чесно кажучи, пообіцяла, а потім в буденних справах закрутилась і забула, а потім три дні писалося зовсім про інше - те, що приносило натхнення. Аж ось, два дні тому мені знову зателефонувала ця дівчинка і нагадала, що я не виконала обіцяне, а душі хлопців не йдуть, хвилюються, їм важко чекати - наскільки важливо для них було передати ці слова. Я виконала їх побажання, щоб їх душі заспокоїлись і вони пішли з миром. І от сьогодні - особливо відповідальна сторінка для мене і хочеться, щоб ці слова насправді дійшли до сердець тих, кому вони адресовані. Скажите - містика? Ні, я скажу - життя.
Один з віршів написаний двома мовами, так як передав їх чоловік, військовий українець, російськомовний і йому важливо, було, щоб це прозвучало в вірші російською мовою.
І ціну всього цього я знаю. І дякую, що є такі провідники між світами серед нас. Вони також виконують свою місію в цьому житті і - це також дуже важливо.
Дякую, що ви зі мною, безмежно дякую за коментарі. Тримаємось і живемо далі, кожен виконуючи своє призначення.
Останнє бажання
Упав я між трав. Мене куля скосила.
Чіплявся за землю – повзти нема сили,
Поглянув у неба цю синю безмежність,
Відчув, що й до нього я маю причетність,
Й до світу оцього, в якім я людина
І участь моя з ним є спільна й єдина.
Останнє бажання
Такий він великий, такий я маленький,
Та вік мій у ньому такий коротенький,
Та, мабуть, не міг обійтися без мене –
Любив ти мене й почуття це взаємне.
Я жив в цій країні, що ненею звѐмо,
Був вірний народу й землі своїй, неньо,
Родину я мав і я мав вірних друзів,
Кохану, найкращу у нашій окрузі.
Я знаю, що час мій, ще трішечки й зникне,
Та серденько тисне бажання несхитне:
Хоча б на часинку до тебе, кохана,
А там, будь що буде - хоч бездна вогняна.
Хотів би віддати усе, що не встигнув –
Кохання і ніжність й жагу всю нестримну.
Буду руки твої в своїх я тримати
І очі, у дяці, до неба здіймати,
Казати, як сильно тебе я кохаю,
Казати, як сонце красиво сідає,
А потім любити, любить до нестями,
Щоб щастя було, було щастя незламним.
Тебе залюбити, тебе обіймати,
Щоб знала – я буду тебе вберігати.
В житті буду завжди ковточком причастя
На всенький твій вік й на твоє, люба, щастя.
Ті, що говорять з потойбіччя
Ти чуєш?.. Говорить з тобою той світ,
Що поруч вирує, та зрячий не бачить,
Бо це інший вимір. Триває політ…
Й не знаєм коли звіт Отець нам призначить.
Ті, що говорять з потойбіччя
Ми всі іще тут, тут і ти, тут і я,
Та нас одиницям дано лиш почути,
Та знай і почуй, що молитва твоя
Правити здатна життєві маршрути.
Молись за своє і молися за нас.
Так, нас не зможеш уже повернути,
Бо промінь життя у нас все… вже погас
Зі смаком гірким і з прийняттям покути.
Молися до Господа – всіх чує він.
Слова підбирай, від душі нехай линуть.
Молитва жива, як великодній дзвін
Лине до нього, як ранок у днину.
Прохання твої звучать в наших серцях
І сльози, що миють цю землю від крові
Очистять до Господа втоптаний шлях,
Яким йдуть усі в живій вірі й любові.
Нам тільки побачити це не дано,
Бо тлінного перед престолом немає.
Молитвою тягнеться те полотно,
Що нашу до Господа душу вертає.
І очі, що в болях згоріли до тла,
В яких вже ні сліз – вигляда порожнеча,
Ще тягнуть ту ниточку віри щодня,
Із серця, де виє з страхів холоднеча.
Молитва твоя, як проміння ясне,
Що ллється для кожного з рідного дому,
Де матінка рідна ніяк не засне
І буде про поміч благать попри втому.
Молися за нас. Нас багато тут всіх.
Ми різні: по волі пішли й примусово,
Ми йшли ради вас, ради рідних своїх –
Хтось вирішив враз, а хтось поступово.
Ми це – ради вас, та не думав ніхто,
Що так клином світ цей на нас і зійшовся,
Бо до інших, як бачимо, і не дійшло,
І багато хто в часі своїм не знайшовся.
Тріумфує тут Ирод від ницості й зрад,
Егоїзму, хтивості, злості й гордині,
Косить жаткою смерть і свинцем невпопад;
Розбрат у вірі так рве, наче клином у спину.
Не паплюжте за мову руську людей,
Причиною ж є - оця сама держава.
Людську мову ламали в гущах ідей,
На це, узаконивши, зрадницьки право.
Без розбору руських усіх не кляніть,
Бо родами давно коріння сплелося:
От я – українець, та я лише віть,
А разом за землю цю й волю б’ємося.
Не каждый укрáинець встал с нами в строй.
Мы на боевых, а они в ресторанах
И список двухсотых такой же большой;
Вот русский, он врач, оперирует раны.
Молитесь за нас, выбирайте слова,
Ведь мы все в строю стоим вместе с вами
И делим все беды, пайок на раз-два,
И просим не путать нас с теми - врагами.
Да, не научились мы вашим словам,
Но мы понимаем и ценим, и любим;
Играли мы с вами по этим дворам,
Где гибнуть сейчас все невинные люди.
Так палко молися за себе й за нас
І прийдемо всі ми з тобою в молитві
Та кожен у світі своєму в той час,
Де вип’єм вод миру, здобутого в битві.
І будемо пить їх усі досхочу,
Щоб спрагу усіх вгамувати.
Ти молишся – я підхвачу й долечу,
Щоб сяйво молитви, як шану віддати.
Ми з Господом. Дань же бере Сатана,
Що хлебче жертовне питво кровотоків.
Моліться, щоб швидше скінчилась війна
Й за мудрість, в подальшому, вибраних кроків.
І будуть ЛЮДИ…
Не знаю де початок, де кінець
Тих дум-хмаринок, що навіяв вечір.
Вже ніч пустилась спритно в свій танѐць,
Укутавши зірковим небом плечі.
І будуть Люди…
А завтра – перший вересневий день,
Що так чекають і батьки, і діти,
І буде линуть спів дзвінких пісень,
І хочеться і плакать, і радіти.
Один лиш жаль – не піде в школу той,
Хто вже дійшов до фінішу земного,
Кого несе вже ангельський конвой,
Хто спив нектару смертного терпкого.
Так передчасно. Ще й не пожили,
Лишили слід невимовного болю,
Що душу рідних смоллю залили,
Ненасміявшись, ненагравшись вволю.
Не прийдуть уже ті, кого нема,
Кого не буде – вбили у утробі.
Стоїть матуся - біль ковта німа,
Стоїть татусь і плаче у жалóбі.
Батьки із дітьми – в школу, а вони
В думках - на цвинтар до своїх дитяток,
А бігали б з м’ячем в дворі сини,
Плели б матусі коси у дівчаток.
Невинні діти – стоптані квітки,
Що знищені під вибухами в краї.
Дзвенять невесело шкільні дзвінки…
А хто стріляв, ті діток своїх мають?
Й не йокне серце, як бере своє:
На руки, до грудей, до губ притулить.
З якого ж боку в них душа гниє?
І який Бог щоранку її будить,
Щоб вдень убити знов чиєсь дитя,
Сміючись під цинічні анекдоти?
Потягне пару чарочок винця
Після такої «гарної» роботи.
Ти скільки горя в день цей наробив!
Тобі, звичайно, треба кайфувати,
А десь отам, куди ракет пустив,
До віку буде горе пити мати.
А в цьому році ангелів число:
Етап важливий свій кінець відкинув,
Немов човняр, розтрощене весло
Й новий початок нас усіх поглинув,
Де самостійність і потенціал,
Де своєрідність і в думках доцільність,
Великі зміни і гучний фінал
Й можливостей безмежних плідність.
Та тільки той отримає усе,
Хто з чистим помислом і чистими ногами
В собі всю самобутність пронесе,
Ведомий буде світлими мостами.
І шлях той буде світлим і легким,
Бо буде там і втіха, і натхнення,
І все далеке видасться близьким,
Бо завжди буде спереду знамѐння.
То ж в кожного в руках усе своє:
Уміння, дар, укладений у тебе,
Ти сам – найкращий, що у себе є:
Став ціль і знай, що це для тебе треба.
Даєм знання – вони потрібні всім,
Та не вчимó до Господа молитись.
Є сенс в знаннях? Звичайно, сенс є в тім.
Та більший сенс є - Господу відкритись.
Щоб виростало покоління в нас
Відкритих, щирих, люблячих, правдивих.
Підказку надано. Настав їх час –
Важливих, особливих, незрадливих.
Це перше вересня в четвертий рік війни!
А може й справді злам на краще буде?
То ж витягайте всіх дітей із тьми,
Несіть їм світло, може будуть ЛЮДИ.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
