Шановні мої читачі, приємно вітати кожного з вас на сторінках свого блогу. Сьогоднішня підбірка віршів про такі болючі почуття, які супроводжують чи не кожного третього в житті, але які приносять нам безцінний досвід через який треба з гідністю пройти, роблячи позитивні висновки, бо як би там не було, це ті уроки, які нам треба не просто пройти, а засвоїти, здавши доленосний іспит, адже не даремно вони нам надані життям. Дякую всім хто зі мною. Тепла і добра всім вам.
Разом та чужі
На згарищі взаємних почуттів
Сиділи двоє з пусткою у серці.
Там навіть вітер вити не хотів,
Заглянув, а там попіл лиш на денці.
Разом та чужі
Заглянула в них радість - обпекло
Тим холодом, що віяв із безодні.
В тих душах заморозилось тепло –
Їх погляди байдужі і холодні.
Він каву п’є, вона колотить чай
І кожен у своєму телефоні.
- Давай, пока!
- До вечора, прощай!
Лиш пара фраз в ранковім раціоні.
В робочім вирі, кожен у своїм,
Мотаються в звичайнім буднім ритмі.
Вони живуть там, а приходять в дім,
Як воїни, що стомлені у битві.
Живуть же двоє: разом та чужі –
Покинуло їх щастя від образи;
Натерло скільки між сердець іржі,
Що тільки чуються чергові фрази:
- Ти їсти будеш?
- Ну, що приготувать?
- На завтра що тобі попрасувати?
Образи вже не душать, не болять –
В безслів’ї тліють, як шматочки вати.
Несуть хрести – у кожного з них свій:
Йому так зручно, бо й не мав кохання,
Ну, а вона - жила у світі мрій
Й за двох старалась, аж до вигорання,
Бо скільки не тягни, а віз на двох
І упряж рветься, й перекосить воза,
Й насіявсь по слідах чортополох
І вийшла з пісні – безталанна проза.
Отак сидять на згарищі життя
Самотності, що разом проживають
Із жалем, що немає вороття
Тих літ, які нещадно так спливають.
І щось міняти – сил уже нема,
Залоєні таким в’язучим мулом
І в спектрі кольорів одна пітьма,
Що в душу зазира холодним дулом.
Якщо вам кажуть, що любов - це дурь,
Відразу розвертайтесь і тікайте,
І в однобокому процесі коректур
Саму себе в житті не поховайте.
Зраджена
Гірчила кава, як її життя,
Важкий осадок тиснув, наче глиба,
Давлючий біль по грудях гойдом¹ дибав
І бемкав в голові до забуття,
Аж голова вже пусткою дзвенить
І дзвони тарабанять в порожнечу,
Немов вдаряючись у мерзлу холоднечу.
Зраджена
Яка ж болюча ця нестерпна мить!
Вона в собі, як стелла кам’яна,
Як вкопана, ходяча - та не зрушить
І зсередини щось їй подих глушить,
І світ встеляє сіра пелена.
А пам’ять тягне марафон подій,
Настояних на полиновім листі,
Які вплелися прядивом сріблистим
У ній, ще тій, доволі молодій.
З собою носить невичерпний сум,
Хоч між людей і добра, і привітна,
І наче й компанійська та самітна,
З таких собі - бальзаковських красунь.
В своїй поставі горда і струнка
Та недоступність, холодність аж віють,
Слова приємні тільки губи гріють,
Бо вимальовується усмішка м’яка.
Та у очах все та холодна тьма,
Бо серце, скривджене, не має світла –
Розчарування і зневіра влізла
І з’їли зради, підлість і брехня.
І дивиться на всіх чоловіків,
Мов на предмети, що життям не дишуть,
Їх компліменти зовсім не колишуть.
Її байдужість – мур її страхів.
Повінчана з самотністю навік –
Це так собі вона вже розписала,
Бо ще не зна, що доля розсипала
Ті знаки, по яких йде чоловік,
Який зруйнує все, що в ній було
І мур той перевертом розлетиться
Й душа в любові зможе відродиться,
Й співати буде, наче джерело.
І йтиме жінка з щастям у очах
Бальзаківського віку, а й не скажеш,
Поруч неї шквал приємних вражень
Й рука коханого у неї на плечах.
То ж не ховайте наперед себе –
Що ваше, те із вами завжди буде.
Думками нищити себе – безглузде.
Вір завжди – доля й час все розгребе.
Бува, що ми в житті втрачаєм шанс
І виправити помилки не в змозі.
Хай буде віра в завтрашній дорозі,
Яку життя ще припасло для нас.
І досвід той, що нам життя дало,
До речі будуть в нових починаннях.
Щоб визріли ви у своїх блуканнях,
Вас проведіння по життю вело.
- Гойдом – гойдаючись з боку в бік
Втрачаєш?.. Зажди…
Ну чого ти сидиш колотишся,
В’яжеш сніп із життєвих ран?
З щемним воєм зажура волочиться
І душа, як розпечений чан,
Мокрі очі щораз туманяться,
Хочуть пекло в душі затушить
Та роз’ятрені рани кривавляться,
Бо не можеш свій біль заглушить.
Втрачаєш?.. Зажди…
Ну чому на весь світ ображена
За раптовий кінець сподівань?
В веремію щоденну запряжена,
Не втомилася від з’ясувань
Тих стосунків, що вже й стосунками
Вряд чи можна було назвать?
Ти ж складала образи клунками,
Дроти нервів твоїх аж бряжчать.
Так, а може тебе врятовано?
Бо ж не знаєш напевно ти,
Що в підтексті подій приховано,
Через що має кожен пройти.
Ти не можеш сказать упевнено,
Що вирує у іншій душі,
Що де сказано, згублено, вернено,
Камінь в пазусі, ніж у руці?
Тож життя нас рятує, відсіює
Усе те, в чім потреби нема,
Бо нас іноді довго засліплює
І росте чи тупік, чи стіна.
Може ж вчасно в житті все міняється?
На руїнах життя – не життя.
Програє той, хто довго вагається
І втрачає себе й сприйняття
Всього того, що завтра відкриє,
В пропозиції шлях піднесе
Й горизонти назустріч розкриє,
Все розставить і все утрясе.
І сама чудуватися будеш,
Як раніше терпіла, жила
І у звільненім серці пробудиш
Повінь ніжності, світла й тепла.
Станеш вище на ступінь, мудріше,
Адже досвід на краще завжди
І в життя прийде щось важливіше –
Будь упевнена. Трішки зажди.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
