Шановні читачі, після довгої перерви повертаюся знову до вас зі своїми думками і почуттями і болями, з тим, що виливається в рядочки моїх віршів. Сьогодні, як завжди, про те, що найбільше хвилює, про тих, завдяки кому живе кожен з нас, про ті болі, які чуєш, буваючи між людьми, про те, що ніколи не перестає тривожити. Дякую тим, хто завжди зі мною. Всіх благ вам і вашим родинам.
ЇЇ біль
У дзеркалі розбитих почуттів,
В відтінках сірих тиснучого суму
Цей біль завжди за нею тінню брів
І глипав страх крізь непроглядну стуму.
Біль
Вже сльози висушили береги повік,
Розмивши барви вицвілого світу,
І душу біль накалену запік,
Перетворивши на кусок граніту.
Вона, як тінь, яку ще носить світ,
Обтяжена важкими почуттями,
Гіркий біди своєї носить гніт,
Між фото із застиглими життями.
У зморшках рук всі борозни життя…
З закляклою у пальцях теплотою,
Торкалися на фото до лиця
Всіх тих, в кого війна украла долю.
Сама старенька, у старім пальті,
Щось шепотить старечими вустами
Про те, які щасливі у житті
З таким великим горем їхні мами.
Бо стежечкою можуть ті прийти
До сина і поплакать на могилі,
А її сина не змогли знайти –
Лишивсь десь там, поміж ярів, на схилі.
І молить Бога тільки лиш про те,
Щоб хоч землею пригорнув він сина,
Бо її думка в клоччя серце рве,
Що його тіло рве бродяча псина.
І знають всі, що крили так їх там,
Що вижити не мали хлопці шансу
І ротний їй з жалем розповідав,
Що не було можливостей і часу,
Щоб побратимів якось відіслать,
Щоб хоч би щось забрати, що лишилось.
Так, як вона, ще матерів десь п’ять,
Отак стояли й за дітьмѝ тужили.
І в зведеннях, паперах – лиш одне:
Ні, не загиблі - безвісті пропалі,
А мати свою душу в порох тре,
Розносячи по світу всі печалі.
Ні сина, ані виплат – лише біль
І світ не милий, але все ще носить.
А в ТЦК сказала якась "міль":
- А ми при чім?! – Стоїть стара… Голосить…
Теперішнє Різдво
У хвойних пахощах різдвяних свят
Скорбота дибає поміж осель понуро,
Склада шеврони в торбу тих солдат
Яких в смертельний саван огорнуло.
Теперішнє Різдво
Лежать гірлянди в матерів і вдів,
Забуті, як розмай життя у барвах,
Різдвяний вир до них і не дійшов,
Вони живуть в своїх скорботних кадрах.
Які ялинки і які святà?
Які смаколики, як крихта в рот не лізе?
В душі лиш мерзлота і гіркота,
Що все захвачує міцніше і сильніше.
Мільйон гірлянд не звеселять осель,
Які зруйновані чи без сімей лишились,
Де тьмуща тьма знівечених земель,
Де долі назавжди в усіх змінились,
Де вітер протягами квилить, завива
Пісні сумні, розносить хмуру тугу,
Де вже ніхто не дума про дива,
Не веселить колядками округу.
Які святà у тих, хто втратив все
І втік поневірятися по світу?
Переселенцям настрій що несе,
Як в них лиш те, у чому вони вдіті?
Та в цьому всьому фейєрверку тьми
Ти, як ніколи, розумієш цінне –
Коли ти разом з внуками й дітьмѝ,
У власнім домі і навкруг все рідне,
І всі здорові, і усі живі,
І кожного ти можеш обійняти –
Це відчуття: як ноги у траві,
Твоя земля, твій дім і рідна мати -
Це щастя, яке всі лишають нас,
Убивши і розкидавши по світу.
Так миру хочеться у цей різдвяний час!
Дай, Господи, як суть твого завіту.
Лиш тільки надія трима
На аркуші краплі душі,
Знов ніч розбудила тривога
Й молитва моя, як ключі
Вже лине крізь світ цей до Бога
За всіх, хто у серці моїм,
За тих, кого знаю й не знаю,
За тих, хто боронить мій дім
Жагуче спасіння благаю.
Лиш тільки надія трима
Вже п’ята зима у крові,
Яка цебенить і жахає.
Ми всі тимчасово живі,
Бо смерть шкірить зуби й гасає.
Одна лиш надія трима –
Її ще у нас не украли,
Лиш туга у серці німа,
Що скільки народу уклали.
І де отой край, де межа?
Кому цими душами платим?
Все роблять, щоб стала чужа
Для рідних дітей рідна мати.
Зажди, не впадай у жалí,
Молися із вірою в серці
За справжніх людей на землі,
Хто вдів у цей час ноги в берці.
І хай омофором в цей час
Укриє чиюсь хоч дитину,
Щоб вижити справді був шанс
І мати зустрілася з сином,
Бо скільки вже років життя
Украли назавжди війною,
А скільки без прав вороття
Життів розплатились ціною.
Думки, крізь молитви слова,
Всю душу мені вивертають.
- Спини ці криваві жнива! -
Жінки всі до Бога благають.
Нехай буде воля Твоя
Для всіх на землі і на небі.
По суті – ми діти твої,
Любові нам й милості треба.
Вона ходила по алеї слави
(Присвята до відео головного редактора газети "Голос Петрівщини" Тетяни Біденко, опубліковане в інстаграм 1 січня 2026 року на алеї слави в Петровому)
Цей перший день… Сьогодні Новий Рік.
Хтось накриває десь столи святкові,
Та її ноги привели до тих,
Кому так хочеться подарувать любові.
Вона ходила по Алеї слави
Лежать тут ті, хто нам ці дні дарує.
Їм же всерівно – тут не до вітань.
Морозна тиша її голос чує –
Слова душі таких палких зізнань.
Тріпочуть на могилах прапори,
Цілує губи їй холодний вітер
І сонце, підіймаючись, згори
На кожен пам’ятник із їхнім фото світить.
І те тепло, і світло їхніх душ
Для нас, як виклик між ганьби і зради,
А їм би в своїх сім’ях святкувать
Й проводити різдвяні всі обряди.
І смакувать кутю, і пампушки,
Узвар з п’янкими пахощами літа,
Своїх дружин і діток обіймать,
Лягать у постіль, що коханням гріта.
У них усе уже це відбуло,
А в декого ще й не було ніколи.
Це ж треба, щоб отак звело вас всіх:
І молоді, і у літах сокòли.
І зграйки ваші кожен день ростуть,
Один за одним на щиті привозять,
А матері й жінки живих так ждуть,
Та ви лишаєтесь десь там, напівдорозі,
Що повертає в безвість назавжди,
Лишаючи тут гіркоту печалі,
І в пам’яті лишаючи сліди.
А як же нам із цим усим жить далі?
Її ходьбу відлунює мороз,
Сліди лишаються поміж могилок
І линула подяка за життя
Із її серця, що так болем нило.
Чи чує хтось із них слова її,
Бо душі їх далеко десь блукають?
Мабуть це більш потрібно нам, ніж їм –
Це наші почуття в нас промовляють.
І хочеться, щоб знали хоч десь там,
Що ми їх завжди пам’ятати будем.
Вже накрива святкові хтось столи
І двадцять шостий рік стрічають люди.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
