У новій оповіді для авторської рубрики Тетяна Біденко розповідає життєву історію про Андрія з Костянтинівки, якого серпневий дощ 2022 року привів на Кіровоградщину. Він приїхав як внутрішньо переміщена особа, з невеликим наплічником, болем за рідне місто і невідомістю попереду. А знайшов у селі Козацькому не просто прихисток, а людей, які стали для нього родиною.
Це історія про хлопця, який у дитинстві не мав своєї парасольки від людської жорстокості, але зумів зберегти гідність, доброту і силу. Про старосту Антоніну Вікторівну, яка прийняла його як сина. Про громаду, яка підтримала. Про вибір добровольця стати на захист України. І про любов, яка навіть під час війни дає людині відчуття дому.
Парасолька від війни
Війна, хоч би як страшно це не звучало, це теж життя. Життя, де є і біль, і сльози, і розлука, і любов, і обійми, і знайомства, і зустрічі, і сонце, і дощ.
У той серпневий день 2022 року небо щедро обдаровувало землю небесною водою, рясні краплини одна з-поперед одної поспішали до фінішної непрямої. Такий же темп тримався і на залізничному вокзалі. Із фронтової Донеччини у різних тилових напрямках мчали евакопотяги: до райцентрів від війни втікали цивільні, і цих прибульців намагалися відразу ж обігріти, нагодувати, заспокоїти, розподілити, зареєструвати та розселити.
Дощ, який привів Андрія у Козацьке
Воєнний "експрес" прибув і до нашого містечка. У школі розмістили пункт реєстрації. Схвильовані і втомлені переселенці кучкувалися, заповнювали анкети, щось перепитували, утихомирювали дітей, уточнювали… Серед строкатої втомленої російськомовної юрби вепеошників – дорослих, дітей, дідусів, бабусь, собак, котів – увагу привертала одна постать. Статний, красивий і зовні спокійний, цей хлопець вибивався із цього вселенського людського гурту. Тримався окремо, не привертав до себе надмірної уваги. Якщо більшість люду метушилась, перераховувала дітей, тварин, збіжжя, ховалася від дощового потопу, то цей молодий чоловік неквапом ловив вологі діаманти, ніби змивав із себе прожите, щось переглядав у мобільному і час від часу поправляв невеликий наплічник. Які думки ховалися за вдаваною байдужістю і безтурботністю? Що чекає його далеко від дому? Чи повернеться до рідного міста і коли? Ці питання читалися у сумних, кольору осіннього дощу, очах.
На чиюсь кинуту в нікуди фразу "Вот ето дождь!" хлопець відповів гарною українською: "Дощ – це на зміни, на кращі зміни у житті". Ніби не лишень себе, а й всіх довкола переконував у невідворотності сказаного.
Після всіх бюрократичних деталей внутрішніх переселенців розселили. Так до нашого села із дощем прибився Андрій. Староста Антоніна Вікторівна – поважна і енергійна жінка років за п’ятдесят – привела його та ще одного чоловіка у прибрану заздалегідь хатину:
– Оце тут будете, хлопці, жити. Розташовуйтеся. Не переживайте, все найгірше позаду. Тепер ви наші, з усіх питань звертайтеся, не соромтеся, будемо допомагати, підтримувати, вирішувати.
Андрій скинув наплічника і обвів поглядом кімнату: ліжко, стіл, стілець, шафа. На перший час достатньо. Таке собі сумне новосілля. Перша ніч на новому місці не дала вимушеним мандрівникам спокою, як невпинний потік води не давав спокою свіжопофарбованій шибці: стукав, що є сили, розкидав міріади крапель по гладкій скляній поверхні, а потім скочувався спогадами на землю. Хвилювалася природа – не спалося й гостям Козацького.
"Без діла не можу": як Андрій став своїм у громаді
А от ранок зустрів життєдайною сонячною енергією і теплом. Велике гаряче світило поважно викотилося з-за обрію. Андрій ледве дочекався, коли те диво природи знайде собі зручне місце на вмитому літньою зливою небесному роздоллі. Аж ось годинник відзвітував восьму, робочий день розпочався, тому можна телефонувати старості:
– Антоніно Вікторівно, доброго ранку, допомога треба? Буду робити все, що скажете. Без діла не можу.
– Доброго. Приходь до старостату, допомога завжди потрібна, – на ходу відповіла жінка і вже роздумувала, куди б задіяти молоді робочі руки.
А в селі роботи не позичати: вона знаходилася і в конторі (так місцеві старостат називали), і по селу. Так Андрій став позаштатним працівником сільського самоврядного органу, хапався за будь-яку роботу, аби бути потрібним там, куди дощем закинула його доля. Треба комп’ютер полагодити – будь ласка! Треба завантажити, розвантажити, розвести, рознести допомогу для переселенців, стареньких, інвалідів, багатодітних – без питань! Треба із благоустрою підсобити – буде зроблено!
У турботах і серпень пролетів. За тими громадськими дорученнями, сільськими справами дещицю про своє життя-буття Андрій і повідав старості. З тих сухих крапель набралося ціле море його сирітського життя: горя, втопитися можна, та хлопець вперто тримався на воді.
Не легкою була доля Андрія: без батька-матері жити у далеких родичів було, як стояти без парасолі під зливою. Ті скупі дощові краплини закарбували у його дитячій свідомості обірвані миті дитинства… Добре, що у нього парасолі не було: стрімкі потоки води змили з нього той бруд. Голодний, немитий, хлопчик часто-густо прихисток знаходив у собачій буді. Отам був його світ: добрий, сонячний, щирий і теплий. Там була його парасолька, що захищала від людської жорстокості. Так школу закінчив, пту… Навчився жити, як то кажуть, між краплями дощу. Підробітки, мов весняна мжичка, не давали Андрію змокнути до нитки на життєвій стежині. А оскільки розбирався у моделях мобільних телефонів, то довелося працювати консультантом в магазинах електроніки, мобільного зв’язку, комп’ютерної техніки. У свої двадцять п’ять таки вступив до вузу на державну форму навчання, мріяв про професію вчителя, вже міг би закінчити третій курс. Але війна вдарила блискавицею, і той залізний дощ залив українську землю кров’ю і сльозами...
У червні-липні 22-го його рідну Костянтинівку ворог нещадно поливав вогнем. Той затяжний ливень, моторошний і смертельний, хлопець зненавидів усією душею. Зібравши сумні думки до купи та нехитрі пожитки у наплічник, евакуаційним потягом Андрій вирушив у невідомість.
Залізнична колія завела його на Кіровоградщину. Тут, серед польових просторів та щирих степовиків, він знайшов не просто прихисток, а справжню родину. Бо староста прикипіла до Андрія, як до рідної дитини: двоє синів Антоніни Вікторівни вже давно свої сім’ї мали, жили далеко від батьківського дому, тож, порадившись із чоловіком, запропонувала хлопцеві свій дім. Не забрала, як бездомну тварину, а запросила, і все дивувалася, як у собачій будці, виріс справжній козак, який не втратив своєї гідності, людяності, щирості й поваги до людей. Донецьке небо не поскупилося, а зросило дощами його спраглу дитячу душу любов’ю і світлом, наперекір усьому, що оточувало його поза собачим світом… Добрий, уважний, порядний, відкритий, щирий, справжній у вересні 2022року хлопець вже стояв на порозі військкомату. І хоч як переживала Антоніна Вікторівна за названого сина, а наміри підтримала. Після проходження медкомісії хлопець добровольцем поповнив лави ЗСУ.
Зібрали до війська всією громадою
Збирали до військкомату його, як то кажуть, всією громадою. Підключилися до цього процесу і місцеві волонтери, і голова громади, і просто небайдужі односельці. У день відправки в обласний ТЦК та СП небо було готове вибухнути водною стихією, але трималося, як і родини захисників. Вже прощаючись, Андрій обійняв Антоніну Вікторівну, яка стала йому матір’ю, і мовив: "Все буде добре. Повернуся з перемогою – весілля згуляємо. Бережіть себе, бо вам ще онуків бавити доведеться!"
Військову справу хлопець опановував у навчальному центрі в Десні, старанно запам’ятовував усі настанови командирів, і згодом всі здобуті знання вже застосовував «на практиці» неподалік рідної Констахи: бив ворога із рпг. Той гранатомет був йому на війні за брата. Знав його, як самого себе. Доглядав за ним, як за малою дитиною. Виснажливі воєнні будні, виконання бойових завдань, втрати, міцна чоловіча дружба – ці щемливі, часом закривавлені і чорні спогади, не змиє ніякий, навіть крижаний, дощ. І весь цей час воїн відчував підтримку. Долаючи сотні кілометрів, продукти харчування, військова амуніція, одяг та все, що потрібно, від рідних людей, від громади прямували на вогневі позиції до Андрія і його побратимів.
"Ви — моя родина": слова, які тримали на відстані
Щоранку і щовечора із передової в Козацьке летять голосові повідомлення чи короткі есемески: "Доброго ранку. В мене все ок. Бережіть себе, бо ви – моя родина", "Добрий вечір. Я норм. Працюємо. Тихої вам ночі", "Привіт. Хлопці дякують за смакоту. Не голодні. В касках. Обіймаю".
По-материнськи зігрівають захисника слова підтримки: "Синочку, наш рідний, ти найкращий! Ми дуже любимо тебе. Дякуємо тобі за захист. Бажаємо Божої опіки і Янгола-охоронця. Повертайся до нас додому якнайшвидше з перемогою, бо тут твоя родина. Нам ще на твоєму весіллі танцювати та онуків колисати. Не підведи. Обіймаємо. Цінуємо. Цілуємо. Чекаємо." Ця переписка, мов дощовиця, напувала рідних людей на відстані і впевнено тримала лінію життя.
Перша відпустка додому
У травні 2023 року, коли розкотисті громовиці розкидав по небу його володар, повелитель грому і блискавки Перун, в Козацьке приїхав у відпустку Андрій. Вперше за сім місяців служби він їхав не просто до місця проживання, а додому. Вперше за свої двадцять сім років він відчував всю силу, глибину і значимість слова "додому". Антоніна Вікторівна із чоловіком готувалася до цієї зустрічі, хвилювалася так, як навесні пшеничні сходи перед дощем. Наготувала різної смакоти, знала ж бо, що Андрію найбільше смакує: на почесному місці у центрі стола – вареники із потрібкою, ще парують, наповнюють повітря спокоєм і світлом! Є і борщ, і голубці, і сало, і свіжоспечений хліб. Жінка пекла його в особливих випадках. Приїзд їх солдатика – був одним із них.
За вікном дощило, тож жінка і чоловік прислухалися до вуличного шуму. Аж ось біля їх двору зупинився чоловік в однострої. На берцях ще трималися сліди недавньої негоди, у наплічнику ще ховалися болючі спогади вчорашнього бою, і тільки букетик квітів, куплених на одній із станцій, був яскравим вкрапленням із мирного життя. Це був їх Андрій. Але не сам. За його плечима помітна була ще одна постать. Хто? Може з побратимом…
Дрібним тихим дощем постукав Андрій у прочинені двері. Батьки, мов те сонце над ясницею, вже готові були обдарувати світлом і теплом свого сина. А він стояв, готовий купатися у тій золотій зіноваті все життя. Втомлений, змарнілий, хлопець ніяковів, однією рукою ніжно тулив до себе дівчину, іншою обіймав рідних людей.
Коли перші емоції вщухли, Андрій познайомив названих батьків із своєю Соломією, ніжною згубою із очима передгрозового неба, персональною парасолькою, а потім безмежно дякував за любов і підтримку поважне подружжя. Таке щастя відчуває людина, тільки коли її люблять і чекають. Андрій відчував і одне, і друге. Від того його серце наповнювалося спокоєм і благодаттю. Тут, у родинному колі, за сімейними розмовами хлопець поділився з рідними найважливішим: ось закінчиться війна, вони з Солею повернуться у Козацьке, розпишуться, народять діточок, житимуть, працюватимуть і до батьків на гостини ходитимуть…
Дощ, який принесе Перемогу
А дощ все не вгавав, тихо бився у вікно, сіявся, мов крізь сито, ніби боявся порушити ці мирні мрії і сподівання. Тепер у Андрія є фортеця – батьківський дім! І гарна пара – Соля! З ними, як під парасолькою, ніяка негода не страшна.
І Андрієві пригадався той літній дощ, який таки приніс добрі зміни в його життя. Принесе і в Україну! Разом з перемогою. У цім хлопець навіть не сумнівався. Але то буде інший дощ, з блискавицею, з громом, той, що омиє рідну землю, очистить її від бруду, цілющою вологою загоїть рани та напоїть її життєдайною силою. Той дощ вже зараз чути: то наші захисники, часто ціною надлюдських зусиль, крок за кроком, метр за метром, повертають мир на рідну землю. Андрій радів, що був причетний до того переможного дощу!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
