Один день на війні
Часто трапляється так, що певні події розмежовують життя на "до" і "після". Особливо тоді, коли в одну мить сходяться нерішучість і наполегливість, миттєве прийняття рішень і вагання, швидкість і втрачений час. Найчастіше це стається на війні, де ціна кожного рішення — людське життя.
Так сталося з Андрієм: 24 травня 2025 року розділило його життя навпіл. Це відбулося в селі Голубівка, за п'ять кілометрів від Куп’янська.
Українські позиції вздовж річки Оскіл були розташовані по обидва береги на відстані 500–600 метрів. Саме це дало можливість ворожій групі дійти до річки й переправитися через неї, сховавшись в очереті. Але всюдисущі дронщики-розвідники помітили надувний плотик біля глибокого яру, утвореного дощовими потоками. Було прийнято рішення знайти і знешкодити диверсантів. Виконувати завдання вирушила група Андрія.
Треба було перевірити яр на околиці села, засипаний сміттям та завалений поваленими деревами. Небо "закрити" не вдалося, і ворожі дрони чатували поблизу.
Андрій відчув вагання побратимів, тому прийняв рішення: він — командир, офіцер, тож піде першим.
Вогники ворожих автоматів спалахнули просто перед ним. Андрій устиг вистрілити на частку секунди раніше — і це його врятувало. Стріляючи, він одночасно зробив крок убік, і ворожі кулі схибили. Але тієї ж миті хлопець відчув, як щось гаряче опекло ногу і потекло вниз.
"Поранений", — промайнула думка.
Розрядивши весь ріжок свого автомата й ухиляючись від куль, він зробив сильний стрибок убік і почув хрускіт кісток. Андрій втратив рівновагу й упав у зарості. Автомат покотився вниз, у яр.
Думки блискавкою пролетіли в голові:
"Орки наблизяться, а мені навіть відстрілюватися нічим! Ні! Я не хочу в полон… Який полон — ніхто не потягне пораненого через річку, та ще й повз наші позиції… Застрелять… Я не хочу вмирати від кулі ворога… Нога перебита… Я не буду накладати турнікет, хай тече кров… Скільки потрібно, щоб вона витекла? Я просто засну… Сам… Краще сам, аніж від руки ворога… Дружина… Діти… Навіть попрощатися не можу…"
Так минуло секунд десять.
Було тихо, ворог не наближався.
Десять секунд.
Ні!!! Він має жити!
Усі вагання відкинуто. Турнікет вправними рухами знято з липучки на передпліччі та накладено на ногу. Бронежилет —геть! У ньому не доповзе. Шолом — скинути. Рація… Вона може випасти з кишені, а зв’язок — це шанс на порятунок. Значить, рацію — у зуби.
Прикрутивши гучність до мінімуму, він перемкнувся на свою хвилю й одразу почув доповідь побратимів командиру:
—Зіткнення. "Баунті". Тиша. Напевно, вбитий. Ми відходимо».
"Я живий, я поранений, — вклинився в розмову Андрій, — буду виповзати".
Так Андрій розпочав свій шлях до життя. Так, він виповзе. Він мусить жити!
Думки роїлися в голові, підштовхуючи одна одну. Хаотичні. Дивні.
"Я виповзу… Ногу, напевно, втрачу… Нічого… Кістки розтрощені нижче коліна, можна протез поставити. Протез… Все одно буду жити, буду ходити. А як же сходи? З протезом на третій поверх не находишся… Нічого… Поміняємо квартиру з третього поверху на перший. Або будинок можна… Боже, а як же донька? Вона така доросла. Незчуєшся, як і заміж вийде. Як же я з нею на весіллі танцювати буду?? Дарма, я й на протезі навчуся… Я все одно виживу! Виживу!"
Андрій повз, відчайдушно продираючись крізь хащі. Ярок був довгим. Чи вистачить у нього сил? Він чітко усвідомлював, що в заростях його ніхто не знайде. Тоді він вирішив повзти не вздовж яру, а вибиратися по крутому схилу нагору, де його могли підібрати свої.
Схил був крутим. Сил відповідати по рації не було. Зуби міцно стискали пристрій — єдину ниточку, за якою його могли знайти.
Він чув, як по рації перемовляються побратими:
— Не відповідає. Напевно, все… "Баунті" — двохсотий!
— Замовкніть, гамнюки! Я живий! Не дочекаєтеся! Повзу по кручі вгору. Зустрінете біля паркану. Крийте тих під@р@в по ярку мінами!
Сили швидко танули. Занадто крутим був схил, і тіло тягнуло донизу. На якусь мить його охопив відчай. Але мозок слухняно нагадав, як у травні 23-го йому з побратимами довелося витягати тіла полеглих бійців.
Троє хлопців загинули усього три години тому, але коли вони знайшли тіла, над ними вже роїлися величезні чорні мухи. Андрій з командою збирали обгорілі останки загиблих і складали в їхні ж спальні мішки, що валялися поруч. А мухи все кружляли над ними, не віддаючи своєї здобичі, і розлючено кусали всіх підряд…
Загиблих евакуювали. А Андрій ще тиждень ходив із розпухлим від укусів обличчям…
Ні! Він не хоче, щоб такі ж чорні мухи кружляли над ним!
Раптом перед очима виринув спогад, як зовсім нещодавно під Куп'янськом вони з хлопцями вішали великий банер із пророчими словами Кобзаря. «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине...»
Вогненними літерами закарбувалися ці слова в пам'яті.
"І я не загину! Не помру тут, у цьому клятому ярку! Моя воля сильніша!" — люто шепотів про себе Андрій.
І він, зігнувши пальці, заганяв їх, мов гаки, в глину і підтягував тіло вгору, сантиметр за сантиметром долаючи крутий схил.
Цей шлях тривав 40 хвилин. Мить чи вічність? Він не знає. Але він доповз.
Тим часом побратими вже викликали евакуаційну машину. Узбіччя дороги було заміноване, сама дорога — розбита. Та за пораненим треба було їхати. І знову за кермо сів Сергій із позивним "Прапор". Він привіз групу Андрія сюди, тож тепер вивезти хлопців назад було для нього справою честі.
Машина летіла, мов вітер, підскакуючи на вибоїнах. Сергій мчав за пораненим, бо кожна хвилина була на вагу життя. Коли до позицій залишалося двісті метрів, пікап круто розвернувся і на швидкості почав здавати назад. Маневр, гідний досвідченого гонщика!
Перерва між обстрілами була невелика — 20 секунд. І ці секунди він мусить використати для того, щоб врятувати людину.
Бійці вибігли з укриття, несучи пораненого. Андрій, маючи зріст 1,80 м, якимось дивом за секунди втиснувся на заднє сидіння, ліг, піднявши ноги і тримаючи їх над собою, і машина рушила.
"Прапор" мчав на шаленій швидкості
— Усе, гальм у мене немає, — для чогось попередив він і помчав подалі від цього жаху.
Андрій, складений мов велетенський ембріон, шалено кричав від болю, що пронизував тіло на вибоїнах дороги. Та яка там дорога — фронтовий напрямок, переораний мінами! Шлях, який вони мали будь-що подолати.
Машина мчала, мов вихор, і шалений крик чотирьох чоловіків летів попереду неї, заповнюючи весь простір навколо.
У цьому крику були страх, біль, але водночас — надлюдська сила. Цей шалений рев змушував холонути кров у жилах, пробуджував усі первісні інстинкти. Крик давав їм силу, тамував відчай, підбадьорював. Вони кричали, вивертаючи нутрощі, шалено, до нестями. Цей крик ніби стіною стояв навколо машини, відганяючи ворожі міни.
Він підтримував, вселяв надію: доки вони кричать — вони живі!
Це не був крик відчаю. Він лунав як войовничий заклик, яким здавна чоловіки підсвідомо підтримували себе перед обличчям смертельної небезпеки. Цей крик надавав сили, заглушував біль і рвався вперед, додаючи обертів двигуну пошарпаного пікапа.
Через півтори години після поранення Андрія доправили до Куп’янська. Він сподівався, що його страждання скінчаться і медики дадуть йому снодійне, але чаклуни в білих халатах лише ввели місцеве знеболювальне і переконали, що він має бути при свідомості.
А потім почалося нове випробування: обстріл Куп’янська керованими авіабомбами, який тривав понад дві години.
Пораненого по сходинках знесли в підвал лікарні. Звідти він уже зв’язався з дружиною.
До останнього Андрій не вірив, що ногу вдасться зберегти.
Чув, як щось пиляють і свердлять, тому постійно запитував про це в анестезіолога Віталія. Заспокоївся лише тоді, коли той показав йому фото, зроблене на операційному столі.
Тринадцять сантиметрів розтрощеної кістки лікарі видалили. Але на те вони й чаклуни — знають, як зі звичайної людини зробити кіборга!
А можливо, справа не лише в лікарях. Можливо, сама земля України народжує залізних людей, які, проходячи через надлюдські випробування, зберігають найцінніше — віру, надію і любов.
А потім у рожевій піжамі — велика подяка волонтерам!— нашого кіборга швидка відвезла до Харкова. Медики в стабілізаційному пункті в Куп’янську, потім у Харкові, згодом у Києві зробили все можливе й неможливе, щоб зберегти Андрієві ногу.
Військові медики, низький уклін вам!
Андрій Бачу з сином
Дякуємо за кожне врятоване життя, за кожен шанс повернути людину до родини, за можливість знову побачити світанок і продовжити свій шлях на рідній землі.
Сьогодні Андрій уже не на передовій — він продовжує лікування вдома. Час від часу переглядає відео, подароване дронщиками. На ньому — той самий яр, яким він повз до порятунку, і тіла знищених диверсантів. Бойове завдання бійці все-таки виконали!
24 травня 2025 року могло стати останнім днем його життя.
Але Андрій вижив!
І хоч відновлення ще триває, він не здається. Своєю незламністю Андрій доводить: життя сильніше за війну, а людська воля здатна творити справжні дива.
P.S. Андрій Бачу — машиніст електровоза, мешканець міста Знам’янки. У грудні 2022 року скасував бронювання й пішов добровольцем на фронт. Одружений, має доньку й сина. Після важкого поранення відновлюється вдома. Хоч він ще пересувається на милицях, уже займається ветеранським спортом і готується повернутися до роботи.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
