33-річну Ірину Нагорну війна застала в місті Чернігові, де вона проживала з двома дітьми, чоловіком та мамою. В тяжкі хвилини вона знайшла свій прихисток на Знам’яншині.
- 24 лютого ми прокинулися від сирени та вибухів, - розповідає Ірина. – Спочатку не могли зрозуміти, що відбувається. Інформаційні канали сповіщали про початок війни. Значення розуміли, але мозок не сприймав. Було якесь заціпеніння. Чергові вибухи, страх, безпомічність вплинути на ситуацію і перелякані очі дітей. Потрібно було приймати рішення. Цього ж дня виїхали за місто в приватний сектор. Там був будинок і підвал. Але в цьому місці ми опинилися на лінії вогню. Це не передати словами, що ми пережили. Бували дні, що ми взагалі з підвалу не виходили. Бомбили безперервно і вдень, і вночі. Поблизу все гуркотіло, здригалося, горіло. Сидячи у підвалі ми відчували, як здригається земля. А коли скинули 3-4 бомби майже одночасно, то земля просто дрижала.
Сусідка, вийшла з укриття, щоб погодувати курей, і в цей момент снаряд влучив у її будинок, її розірвало на шматки. На третій день війни загинув і наш сусід дядько Микола, учасник АТО. Він був добрим і щирим, завжди посміхався і пригощав мою малечу солодощами. Авіоудар - і людини немає. Це жахіття мозок не сприймав. Біль і страх розривали душу, а серце здавалося ось-ось вистрибне з грудей.
З дітьми переховувалися у підвалі
Діти поводилися, не по рокам по дорослому. Моїй доньці тоді було 3,5 роки, а сину - вісім. Спали одягненні в холодному підвалі. Сиділи тихо, тільки шепотіли: знову бомблять. Вивчили молитву і тихенько молилися.
9 березня ми хотіли виїхати, але нам повідомили, що машини мирних жителів, які рятуються – обстрілюють. Обстріляли машину і наших знайомих. Когось пропустили, але замінованою дорогою, тож люди загинули. В селі Іванівка людей розстрілювали просто так.
Наша надія вирватися з пекла, танула як весняний сніг. Але я розуміла, що потрібно рятуватися, рятувати дітей.
На 19-й день війни ми все ж таки на свій страх і ризик вирішили їхати. Ми виїжджали городами, потім через поля під кулями. Іншого шляху не було, потрібно було їхати через місто. Картини шокували – зруйновані будинки, горіло в різних частинах міста. Я не могла повірити в те, що бачила. Чернігів – це дуже гарне місто, його просто знищували.
У місті була гуманітарна катастрофа. Не було води, світла і газу. Люди топили воду із снігу, збирали дощову воду, для технічних потреб брали воду з річки. Готували їжу на багаттях. Значну допомогу отримували від волонтерів. Багато залишилося без даху над головою. Будинок моєї куми знищено вщент. На його місці – попелище.
Моя родичка з дітьми проживає в селі Лукашівці. Вони більше двадцяти днів просиділи в підвалі. Це село на південь від Чернігова, яке 31 березня звільнили від окупантів.
Чоловіків виводили на розстріл, жінок – залякували. Один чоловік розповів, що його чотири рази водили на розстріл і відпускали, а жінці погрожували, що до погребу, де її діти ховалися, кинуть гранату, щоб з розуму зійшла без дітей. Це такі у них «розваги» були над мирними людьми.
Російські солдати попри свої звірські знущання займалися ще й мародерством. Грабували магазини, помешкання мирних жителів. Бачили як на танках були прив’язані шафи-купе, пральні машини. Це просто не вкладається у свідомості. Тягнули, що могли. Багато випадків гвалтування дівчат. Ці злочини робили поблизу церков і храмів. Бомбили лікарні, пологові будинки, комунальні заклади.
