Студент медичного коледжу, двадцятирічний Данило Кучер, з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну допомагав медикам Маріупольської обласної лікарні рятувати людей.
Війна застала вдома
Навчався дистанційно в Маріупольському медичному коледжі, паралельно позмінно працював у приймальному відділенні обласної лікарні санітаром.
Коли дізналися, що росія наносить авіаудари по всій Україні, спочатку був шок. Ніхто не розумів, що робити. Данило з батьком почали облаштовувати бомбосховище, десь далеко вони вже чули вибухи. Обстріли житлових кварталів міста почалися з перших днів.
У другій половині дня хлопець отримав повідомлення в групі лікарні. Медики зверталися до всіх працівників закладу, просили допомогти, адже до лікарні почали доставляли багато поранених та не вистачало рук. Данило відразу ж зібрався і поїхав до лікувального закладу. У той день дуже багато цивільних людей з осколковими та мінно-вибуховими пораненнями привозили до лікарні.
Робоча зміна тривалістю в три тижні
"27 лютого я повинен був заступати на свою зміну у відділення екстреної медичної допомоги, — згадує Данило. — Зранку зателефонував знайомий, який працював санітаром у реанімаційному відділенні, з проханням підмінити його, бо він вирішив евакуюватися з Маріуполя. 26 лютого я заступив на його зміну, відпрацював і наступного дня заступив на зміну у своє відділення. З 26 лютого я не покидав лікарню до 15 березня. Залишив заклад лише тоді, коли її окупували російські військові".
Для Данила всі ці три тижні були в інтенсивній роботі, не було часу на роздуми та емоції. Постійний потік тяжко поранених. Як військові, так і цивільні прибували до лікувального закладу цілодобово. Ліфти не працювали, тож пацієнтів підіймали на поверхи у відділення на ношах. Багато людей помирало, були випадки, коли привозили мертвих, родичі сподівалися, що лікарі їх врятують. На сон та відпочинок часу практично не було. Спали у коридорах сидячи на стільцях, спершись об стіну. У медсестринських кімнатах були дивани та кушетки, але спати там було небезпечно через великі вікна та постійні обстріли.
"Лікарі працювали без перепочинку. Під постійними обстрілами, які не стихали ні на мить. У відділеннях вікна заставили меблями та заклали мішками з піском. Відсутність світла, харчів та медикаментів також перешкоджали виконувати роботу".
Поступово лікарня перетворилася на укриття. Тут жили не тільки пацієнти та медики, а й родичі поранених, яким не було куди йти. Коридори були переповнені. У фізіотерапевтичному відділенні теж жили люди, які втратили домівки. Всі згуртувалися, і хто мав сили — допомагали чим могли. Волонтери та місцеві жителі приносили їжу, медикаменти, доставляли воду.
Вперше у своєму житті я бачив, як лікарі плакали
"27 лютого до лікарні у критичному стані привезли 6-річну дівчинку, поранену внаслідок обстрілів російських військ, — згадує події того дня Данило. — Медики намагалися врятувати дитя, прикладали всі зусилля, проте безуспішно. Вперше у своєму житті я бачив, як лікарі плакали. Бачив в їх очах відчай і безсилля".
Медичні працівники в лікарні працювали, як єдиний механізм. Всі відділення приймали пацієнтів, не залежно від напрямку лікування, чи спеціалізації, обмінювалися медикаментами, технічними засобами, ношами, каталками. Було багато тяжких пацієнтів, всім намагалися надати медичну допомогу.
Найважче було без зв’язку
За словами Данила спочатку зв’язок був, але вже в перших числах березня його було складно впіймати. "Через це люди до лікарні приходили самі, повідомляли, де хто перебуває, — розповідає хлопець. — Було дуже багато самозвернень. Карети швидкої допомоги працювали вдень і вночі. Привозили цивільних і військових з контузіями. Зв’язку з іншими лікувальними закладами не було. Ми не знали що відбувається в місті. Через інформаційну ізоляцію ширилися чутки, і люди говорили різне.
Я не мав зв’язку з родиною, і навіть не знав, чи живі вони. Люди на той час говорили, що селища, де я проживав, взагалі вже немає, все розбомбили.
Ще 27 лютого від тата отримав смс-повідомлення, що додому повертатися небезпечно, в селище заїхали російські танки. Відтоді я нічого не знав про рідних. А потім взагалі загубив телефон, коли допомагав транспортувати тіло загиблого".
Згадав Данило, як до лікарні привезли пораненого з травмою стегна. Він виявився шпигуном. Лікар зрозумів це відразу, бо поранений не знав місцевість. Розповідав, що приїхав з Волновахи вивезти дітей, але його привезли зовсім з іншої частини міста. Поки надавали йому необхідну медичну допомогу, на телефон прийшло повідомлення, яке й підтвердило здогадки лікаря. Шпигуна передали українським військовим.
Окупація лікарні і повернення додому
Вранці 12 березня Данило прокинувся і його попросили покликати лікаря-хірурга. Так як у пораненого кровоточила рана. Відділення операційних блоків розділені коридорами. Данило зайшов до коридору і побачив військових з білими пов’язками. Хлопцеві наказали роздягнутися. У цей час зайшла медична сестра і повідомила, що він працює санітаром. Його направили в операційний блок.
"Там були лікарі, всі з сумними і пониклими обличчями, — розповідає Данило. — Їх допитували, навіть задавали питання з медицини. Перевіряли як медичних працівників, так і пацієнтів на наявність татуювань, слідів від бронежилетів та автоматів. Шукали військових.
15 березня я зі знайомим інтерном вирішили покинути лікувальний заклад і повернутися додому. Від людей я почув, що з селища вивозять людей до рф. Розумів, що можу вже ніколи не побачити рідних і не знайти їх контакти.
Йшли додому пішки. Біля блок посту нас зупинили російські солдати, їх було близько 15 чоловік. Поруч стояв розбитий автомобіль мирних жителів. Одна людина була поранена, інша — мертва. Нас зупинили, коли дізналися що ми медики, сказали надати пораненому допомогу. Мій колега в польових умовах надав першу медичну допомогу, наклав шви і нас відпустили.
Вдома на мене чекав тато. Дехто з односельців виїхали до рф. Через інформаційний вакуум люди самі себе лякали чутками, ширилася російська пропаганда.
Я декілька разів їздив на велосипеді в місто. Мені допомагала безпечно пересуватися довідка про те, що я медичний працівник.
В окупованому Маріуполі поряд з пересувними пунктами видачі гуманітарки, завжди курсував автомобіль з телевізором з якого лилася російська пропаганда. Йшлося про те, що російські війська "звільняють" місто від нацистів. У мене не вкладалося в голові, як так можна було цинічно брехати: вбивати людей, знищувати місто і розповідати, що вони все це роблять для нашого ж добробуту".
