Переселенці з Херсонської області Юрій та Ірина з сином Віктором переїхали з села Любимівки до Дмитрівки.
Юрій працював у потужному державному підприємстві, яке надавало послуги в рослинництві, з обробітку ґрунту, у зборі урожаю, перевезення вантажів. Мали сучасну техніку, працювали і розвивалися. Коли розпочалася повномасштабна війна чоловік перебував на нічній зміні.
"Тоді ніхто не знав, що робити, - згадує події того дня Юрій. - Скерували призупинити підприємство на три дні, і ці три дні стали протяжністю у дев’ять місяців. Коли зайшли окупанти в село відразу зникло світло, електроенергія і вода. Людям не дозволяли ремонтувати пошкоджену інфраструктуру. Окупанти знищили підприємство, новітню техніку вивезли, а застарілу просто розстрілювали та спалювали.
Ми боялися окупантів, а вони – нас
Російські війська через Дучани степами зайшли в село вночі 10 березня. Спочатку стояли за селом, обгородивши з усіх боків. Коли прийшли росіяни, люди намагалися від них відокремитися: не виходили зайвий раз на вулицю, щоб не потрапити на очі російським військовим, і ховалися у своїх будинках чи підвалах. Загарбники ж вели себе насторожено.
"Ми боялися їх, а вони – нас, - розповідає Юрій. – Потім посміливішали. Обходили подвір’я, забирали телефони, глушили зв’язок. Також використовували пастки. Тільки хтось намагався комусь зателефонувати, зразу ж туди був приліт. Наш син був у Херсоні на навчанні, зв’язку з ним не було. Я намагався зателефонувати йому, тільки набрав і зв’язок обірвався. Другий раз набрав і лише встиг відскочити, як прилетіло три касетні міни. Дружину контузило. У нас був залізний паркан, так його посікло так, що він став, як решето.
У перший день було чотири прильоти. На той період в селі перебувало до 1,5 тисячі людей. Перший приліт потрапив у город. Інший - до сусіда в хату. Від будинку нічого не залишилося. Сусіда вдома не було, а його дружину тяжко поранило, вона дивом залишилася жива.
В цей час ми були в будинку, собака зірвався з місця і побіг, я за ним. Ударною хвилею в нашому будинку повибивало вікна, винесло двоє дверей. Дах підскочив і сів на місце. Дружині склом порізало ноги. У нас укриття не було, тож спали у будинку за правилом двох стін.
Були постійні обстріли. Сусід вираховував їх вже по годиннику. Окупанти вдень спали, а обстрілювали людей вночі. Магазини розбомбили, розграбували, води не було. Замінували місцевість. Розпочався голод. Люди їли хто, що мав. Худоба голодна ревіла. Господарі повідпускали корів, щоб самі шукали собі їжу, бо через постійні обстріли не мали змоги навіть погодувати. Деякі корови підривалися на мінах. Це був жах. Та й п’яні окупанти з автоматами в селі робили свавілля, відчувши владу та безпорадність населення.
Залишали рідне село в чому встигли в автівку вскочити
"На п’ятий день вирішили евакуюватися з Любимівки. Жалко було тварин, тож відв’язали корову, випустили свиней, понасипали їм їжі. Собаку забрали з собою. Рекс нам життя врятував. Сусіди розповідали, що окупанти частину свиней постріляли, а частину вивезли. У селі була свиноферма, то теж свиней частину вистріляли, частину вирізали".
