Шановні читачі, сьогодні пропоную вашій увазі кілька нових віршів з емоцій, що вилились на папір цього тижня. І це та ж тривога, яку викликають в нас події, що наповнюють наше життя, і той жаль і скорбота за втратами, про які ми чуємо щодня і те зашкальне зухвальство чиновників в держустановах, з яким ми стикаємося майже щодень і як хочеться кричати від цього на весь світ. А чи почують?
Серце крається за рідну землю і за те, що тут робиться. Але, слава Творцю, що ми маємо навколо себе те, що хоч на якусь хвильку може розрадити відчай і душу, пригорнувши до себе милотою створеного світу - це невичерпна сила. І я кожному з вас бажаю мати хвильку часу, щоб відволіктися навіть під час роботи, чи йдучи по вулиці, відкрити свої очі і душу, щоб увібрати той позитив, що дарує нам цей світ, адже на це не потрібно купу коштів, навколишнє вам дарує всю красу безплатно, вона ваша - тільки відкрийте своє серце, утіште його, утіште свої емоції і у вас буде сила йти далі, триматись і бути підтримкою.
(Присвячується 91 герою міста Знам’янка, що загинули, захищаючи Україну. 91 стілець було виставлено в формі серця. Дяка організаторам. Ми зі співчуттям кажемо: «Вічна пам'ять!» і хотілося б, щоб люди вічно пам’ятали, якою ціною вони живуть, але ж ми знаємо життя…(і це все дуже сумно))
Дев’яносто один
Вічна пам'ять – це тільки слова,
Пам’ятатимуть тільки рідні,
Бо ця втрата їм серце зрива
І немає ночей безслізних,
І той смуток, що смокче все,
І тужба, що за вітром квилить.
Не обіймуть вони за плече,
Бо лежать у землі, в могилах.
Дев’яносто один уже,
А війні ні кінця, ні краю.
На потоці смерть труни струже
І хто ляже туди вже знає:
Вибира, вигріба, виміта
То когось, то усіх без розбору.
Що так швидко їх вік проліта
Винна люта війни потвора.
І у змові зі смертю вони
Укорочують нитку долі,
Наче жертви ці доньки й сини
Й на жертовник: страждання й болі.
Стоїть мати – згорівши свіча,
Як огарок чорніє з виду,
Рідний погляд з портрета стріча
І ковтає ридання вибух.
Дев’яносто один стілець…
Хай присядуть вони із нами.
Дев’яносто один промінець,
А ще сотня десь під небесами,
Бо не всі хто загинув, хоч так,
Повернулись до рідного краю,
Скільки їх полягло в полях
Ми ще навіть не скоро взнаєм.
Дев’яносто одна свіча…
Як те світло в пітьмі кромішній.
Кожен з нас світлий ранок стріча,
Бо в боях хтось поліг поспішно.
Ми їм кажем: «Земля, щоб як пух!»,
А вони ж не того вмирали:
Нам би жить, щоби вільний дух
Наш народ і країну вів далі,
Щоб достаток і шана кругом,
Щоби гідність й любов зростали,
Щоб країною той керував,
Хто урісся у неї корінням,
Світлу долю усім здобував
Й сіяв тільки добра насіння.
І щоб кожен був проти війни
Не словами, а волею й духом,
Щоб ніколи не гибли сини
Й чули зраду відразу – нюхом.
І за зраду народу –геть!
(Щоб ні духу, ні слуху не було)
У законах, у вчинках, за все,
А не то- конфіскація й дуло.
Щоб відкрито й прозоро було.
Ні, не так, як оте «Прозоро»,
Щоб від честі і правди гуло
Й дух країни піднісся вгору.
І щоб ті хто в землі й небесах
Нам руками тримали «Браво!»
І в країні закон панував,
Честь і гідність, і воля й право.
Клоака зрадництва і змов
Кому ж потрібен люд у цім жорстокім світі,
Де розгулялась землями війна,
Де гинуть запросто жінки і діти,
А в держчиновників – байдужості стіна.
Яка байдужість?! Це так м’яко сказано -
Вони включили повний пофігізм,
В них все давно на зрадонці зав’язано
Й зашкалює зухвальство і цинізм.
У них в крові крадійство і нажива,
Плюють на той народ, що їх обрав.
Які ж промови з обіцянками наживо
Цей кожен зрадник перед людом промовляв?!
Тепер сидять, країну дерибанять
Й нарід їм – під ногами купка бліх;
Вони ж собі розтягують кармани
Й щодень готують зашморг для усіх.
Самі живуть в країні беззаконня
І створюють все точно нам на згин,
А скільки ж душ покладено за волю
цього народу? Кожен другий син!
Щоб оця нечисть нами керувала?!..
Вони ж ніби зростали поруч нас,
А як дістались крісел й п’єдесталів
То в них ураз патріотизм погас.
В таких людей патріотизм – це слово
Лише для красномовності промов,
Ну, а в житті – це геть не принципово.
Вони – клоака зрадництва і змов.
І їм комфортно, їх це не хвилює,
Бо в них свій вимір й цінності свої.
І що їм та земля, яку плюндрують
Й до чого їм проблеми, люд, твої?
У них проблема – як нажируватись,
З усього мати гарний зиск собі,
А ти ж, горюєш й будеш бідувати
В цій створеній трагічній молотьбі.
Ці з середини зашморг затягають,
Ті ззовні знищують і смерть несуть,
Навколо зради і стерв’ятники кружляють.
Як вижить і не втратить справжню суть
Того людського у якому сила,
Того безцінного, що в сутності людській?
Де взять те диво, щоб мара скосила
Всіх нелюдів, зібравши звідусіль?
Усіх отих, хто у людській подобі
Несуть в собі не те, що від творця.
Нехай би їх люципер забрав щоби
Дійти нам в перемозі до кінця.
Хай забере усіх оцих на жертву
І вдовольниться – служать в пеклі хай,
А нам очищену залишить землю.
Ми спробуємо тут створити рай,
Де буде мир і злагода, і спокій,
Де видихне народ і буде жить,
Де зацвіте усе на тім, що в попіл,
Де кожен буде кожним дорожить.
І очі світлі, і душа відкрита,
І світ оцей в гармонії в тобі,
І маки в полі, і волошки в житі,
І небо, і озера голубі,
І сонце лагідне, а не таке палюче,
І зелень соковита на дощах
Й солодке щастя, від медів липуче,
Й вогонь любові в душах щоб не зчах.
Я про те…
Я про те, що світиться променем
У кожнісінькій добрій душі:
Під ногами м’якеньким спомином
Стелять душу густі спориші.
Я про те, що бринить ніжним повівом
Із весняних й осінніх садів,
Де все рідне і миле до подиву,
Де такому простому радів.
Я про те, як незрима ниточка
Має міць найкрепкіших уз,
Де і радість, і щирість, як низочка
На намисті усміхнених вуст.
Я про те, як дзюрчать джерела,
Уливаючи в душу снагу
Й щастя з сонцем зліта на орелях,
Вигинаючи віття в дугу.
Я про той магнетизм порогу
До якого несе душа,
Де відходять всі болі й тривоги,
Де тепло і любов не згаса.
Я про ліки незримі й нечувані,
Що залічать і рани й жалі
І вкладуть почуття розбурхані
Край воріт у комочку землі.
Я про те, де стежина утоптана
До воріт приведе нас навкіс,
Де загублений цвіт закоханий
Впав зненацька на пасмо кіс.
Я про те, що стоять заворожено
Дві черешні обабіч воріт,
А під ними весь двір, запорошений,
Спить, як білий пухнастий кіт.
Я про те, що у радості й горі
Ми йти далі силу берем,
Де чарують картин видноколи,
Річці хвилі вітер пере.
Я про те, де стозвуччя тиші
Заколисує й будить тебе
І твій погляд торкається виші,
Де хмарини хтось вправно гребе.
Тут є час завжди зрозуміти,
Що важливе і цінне в житті,
Стиглим плодом у думці дозріти
Й впасти квітом на долі листі.
Я про те, як згорають всі сумніви
Із клубами димів з димарів,
Де так легко нам дихати й думати,
Де є скид від усіх тягарів,
Де за вітром ідуть негаразди
І наводиш порядок в душі…
Рідний дім – називаєм це щастя,
Де чекають старі спориші.
Вже зовсім близько осінь
Вже зовсім близько осінь виглядає
І маже листя, граючись, рудим,
Уже пробігла нишком попід гаєм
І вкрила ягоди в багряний грим.
Підморгують калинонькам шипшини
І горобина гронами хита,
І майорять у квітниках жоржини,
Розвісив хміль оцвітин намиста.
Несеться, шлейфом пахощі лишає,
Налитих сонцем, яблучних садів
І грайливим поглядом вбирає
Синій глянець, що терник надів.
Останні літні дні, що сонцем влиті,
П’є серпень, відпускає літа плин
І грають грона виноградні соковиті
У піжмурки із гронами хмарин,
І п’ють нектар із винограду оси,
І сонцем наливається айва,
Горіхи білка з саду собі носить –
На зиму вже закладочки хова.
Не хоче літо осінь відпускати
Та сонце, зрадницьки, все палить і пече
Й руду гукає у природи шати,
а та підморгує йому через плече:
- Ну добре, ти ще політуй, побався,
Ніде не дінусь, все одно прийду,-
Й гайнула у горішник, що убрався
В горішки на ліщину молоду.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
