Шановні читачі, вітаю на сторінці блогу за читанням нових віршів, що прийшли до мене разом з останніми днями осені, початком зими, хоча година ще зовсім не зимова, але в кожному дні є все одно щось особливе, що торкає душу. І все-таки хочеться невеликого морозцю та сніжного покриву, щоб не місить болото ні нам, ні хлопцям в окопах, бо душа болить за них, адже їм і так непереливки. В цій публікації є вірш, що був написаний відразу після того, як побачила в мережі фейсбук фото, що виклала сусідка - фото її з сином, який захищає нас із вами, нашу країну в найгарячіших точках, де йдуть запеклі бої. Це фото було зроблене нещодавно в отій короткій відпустці. З її дозволу я публікую це фото і вірш. А скільки таких матерів чекають своїх дітей з війни і радіють, бодай днині, проведеній з ними поруч, якщо випадає така довгоочікувана нагода. Рада бачити кожного з вас на сторінці. Хочу побажати кожному з вас тільки віри, світла і добра. Нехай всі наші діти повернуться додому живими.
Вітер за вікном …
Вітер за вікном й голчаста мжиця.
Ти ж в осінь вже приходила, зима.
І де твоя завзята хурделѝця?
Забрала дні осінні... А сама?..
Вітер за вікном
І де твої небесні пуховії,
Твій фантастично-дивовижний світ,
Де інею твого пухнасті вії
І під ногами мелодійний слід?
Прийшла, взяла собі під руку грудня
Й майнули. Де ви бродите разóм?
А чи пішли удвох стрічати блýдня,
Отой мороз, що все вкриває склом?
Ідуть свята. Не хочеться болота.
Ну що ж ти, зимо, всі здала пости?
Ти осінь хаяла за втрату позолоти
І сріблом стала їй в лице мести.
А зараз що? Тумани розпустила,
Дов'язуєш у небі хмаропліт,
Ключі з надхмар’я в березі згубила -
Товклася із вітрами край воріт
У тої прялі, що кужілля чеше
І набиває пухом ковдри хмар
Й щоднини прядиво те верше, верше
І срíблить волосинки зимніх чар.
Кого вам ще у поміч погукати
Знайти ключі чи розпустить клуби,
Бо туляться тісненько біля хати
На гілці яблуні замерзлі голуби.
І снить усе снігами видноколо,
Бо вже здригається від сірої сльоти¹
І сподівається на сніговія соло
Й на його голос прийдеш врешті ти.
¹сльота – це хмарна, сира погода з дощем
Малюнок
Брунатним сквер малює пізня осінь,
Червоно-жовтим крапа горобин,
Верхівок кучері на сонцеколі боці,
В кужіллі хмар ледь зримий птахів клин.
Малюнок
У тмасті¹ кольори картини цеї
З притишеним відлунням каблучків
Йшла жінка зовсім поруч по алеї
І шлейфом сум із скрипок і смичків.
На лавку сіла. Погляд, наче осінь:
Ні кольорів, лиш бляклість і сльота².
- Хоч намалюйте щастя. - Вона просить.
А із душі гіркóта й самотá.
В майстерні осені на лавочці художник
Малює акварелями етюд
І на папері кожен його дотик
Скидає з жінки весь життєвий спрут.
Малює щастя ніжне, кольорове
І очі світяться, як промені ясні,
Вечірнє плаття світло- пурпурове
І легкокрилість й вій крайки рясні.
І статна постать поруч біля неї,
І їй протягнута з надією рука,
А з неба ангел, натягнувши шлею,
До них кохання сердечко спуска.
Художник із мольберта зняв творіння,
Поклавши на коліна жінці лист,
Почув ледь чутне жінки шепотіння:
- Це я? О, Господи! - І погляд її блиск.
Вона всміхалась і гірка мерзлота
Так зримо танула з її душі.
Він тішився і так було охота
Її обнять. І прочитав вірші
Про те, що кожна жінка - іскра Божа,
Щоб світ теплом і світлом зігрівать,
Поняття жінка й щастя - нерозхожі,
Як в один голос свій дует співать.
Вона пішла, лишивши сум у сквері,
Взяла надію й впевненість в собі,
Бо в кожній долі є до щастя двері
І кожна доля сповнена скарбів.
¹тмасті – тьмяні
²сльота – сирість з дощем
По світу йшла душа
По світу йшла душа з склянною гранню,
Така вразлива, мов тонкий кришталь,
За нею болі, марні сподівання,
Спомин в жáлах, як бджолиний скаль¹.
По світу йшла душа
Там, за вітриною, в душі пустеля
Із реп’яхами зболених тривог,
Що тягнуться в колючих канителях
Із сумнівом вступають в діалог.
Та попри все в собі ту вісь калѐну
Знайшла і вперто крутиться в житті
Й щодня долає коловерть шалену
На встеленім камінням покритті.
Зібрала щастя, товчене у крихти,
До серця пригорнула все, як скарб,
Простила, обняла. Тільки не нити...
І повиймала голки з давніх чвар.
Згребла усіх довкола себе рідних,
Живе і згладжує загострені кути,
І ліпить пластирі із трав ефірних -
Шлях мудрості дає собі пройти.
І в паузах вже не кричить їй тиша,
А світло і тепло своє дає
І на гарячі точки збитих нервів
Не сльози, а живильні роси ллє.
І в кожній із життєвих ситуацій
Знаходить те, що найцінніше їй,
І в кожній з варіацій, комбінацій
Іде до веж у чистоті своїй.
Спішить, долаючи витки спіралі
Своєї долі, щоб пройти усе.
Вона на голос йде в незримі далі
І те, що тішить у собі несе.
¹скаль – бджоли-розвідники, які шукають постійне місце для осідання рою бджіл
На фото мама з сином
(присвячується всім мамам, чиї сини на фронті)
На фото бачу маму з сином,
Хоч вже в літах та вигляда,
Немов роки десь там, за тином,
Душа ж, як в тридцять - молода.
І ýсмішка лице голубить,
Ховає те, що в глибині,
Де серце свої сльози губить
Й збира, як в губку в таїні.
Мама з сином
Колишуть очі миті спішні,
Що, як бальзам, на шмаття ран,
На серце зболене невтішне,
Бо час його безжально рвав
Коли чекала вісті з фронту
Щоднини, молячись у вись,
Просила в Бога допомоги,
Щоб він за сином подививсь.
Та ось - поранення... Нічого ...
Адже синок її живий.
Мов куширі, тягнулись довго
Дні за порогом больовим.
І ось тепер - відпустка куца,
Немов огризок від життя.
І вже тривога в душу буца,
Бо знов в смертельне молоття
Із дому треба повертатись.
І хочеться у нім розстать,
Щоб ця любов її, як захист,
Могла в боях для сина стать.
І мовчки очі всі вбирає,
Щоб вкарбувати кожну мить.
Всміхається ... Хай син не знає,
Як в мами серденько болить.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
