Тарас Шевченко: крізь віки – вірші про великого Кобзаря і сучасні події переплелися

9 березня Україна і весь світ вшановують 211-ту річницю з дня народження Тараса Григоровича Шевченка – поета, художника, мислителя, символа незламного духу нації. Його слово стало голосом поневоленого народу, його думки – дороговказом у боротьбі за свободу, а його образ – вічним нагадуванням про силу правди.

Від малого хлопця-кріпака до генія, що пробудив національну свідомість, шлях Шевченка був сповнений випробувань. Але крізь століття його творчість залишається живою, а пророчі рядки набувають нового змісту в реаліях сучасної України.

Свої вірші присвятила Національному герою. Вірші «Стоїть Тарас на Чернечій» передає біль і правду нашого часу, перегукуючись із тим, про що писав сам Кобзар: про боротьбу за свободу, про виклики, що постають перед Україною, і про вічний зв’язок поколінь.

Тож сьогодні ми не просто згадуємо Шевченка – ми вслухаємося в його слово, яке й досі кличе нас до єдності, до боротьби, до віри у власні сили.

Стоїть Тарас на Чернечій

Стоїть Тарас на Чернечій

Та й думкою тліє,

Бо гуляють ординою

Москалі лихії.

Тарас Шевченко

Бо те паньство, що у владі,

Кобзаря не знали,

Продавались московитам,

Край свій обібрали,

Не читали написане,

Тобою прожите,

Не болить їм Україна,

Кров’ю вся облита.

Як не було правди в світі,

Так її й немає:

Круте паньство гребе, жере,

А люд доживає.

По чужинам розбрелися

України діти –

Все батрачать в закордонах,

Щоб розбагатіти.

Сім’ї рушаться, родини –

Вже й роду немає –

Розкидало всіх по світу –

Вже й не позбираєм.

Реве Дніпро, вітер свище –

Горюють і тужать,

Бо шматують твою неньку,

Тарасе, наш друже.

Пообсіли Україну

Крюків аж дві зграї:

Одні наші, другі їхні

Душу їй довбають.

Як були колись в кайданах –

Не знали законів,

Так і є, лиш по-модньому –

Пута електронні.

Гонять, гонять Україну

У ярмо довічне,

Блудить, виє над землею

Люду повний відчай.

Спокусили, обдурили,

Зброю в нас забрали,

Лишки свої ж розпродали –

Кармани напхали.

Побратались з москалями,

А вони, як воші-

Попролазили повсюди –

Їх тут, як пороші.

Українець – не господар,

Його тільки дурять

То Єесом, то прогресом,

А по факту – гублять.

Стоїть Тарас на Чернечій

Сумно над водою,

Душа його вмивається

Гіркою сльозою.

До Тараса Шевченка

Любив свою ти неньку Україну,

Чубисті кручі над старим Дніпром,

ЇЇ степи і верби, і калину,

І тиху річку в березі з човном,

І кобзарів пісні про військо славне,

Козацтво українське прославляв,

Про ту жагу до волі, що не гасне,

В віршах своїх душею промовляв.

Тарас ШевченкоАвтор: ​Рinterest

Журився ти за долю України,

За той народ, що ледве животів,

Думками з чужини до неї линув –

Так серденьком торкнутися хотів.

А більш за все – то говорив той гнів

За той народ, що й досі без’язикий,

Що волю відстояти не зумів –

Вона вже замордована до крику.

Твої слова, твої гіркі рядки

Про те, трагічне, рідного народу

Змогли у кожну душу віднайти

Той шлях, по якім страх живий наш бродить.

І скільки гніту цей народ вже мав,

Вже скільки сотень літ це актуально –

У кожнім творі заповіт свій дав,

Неначе змалювавши візуально.

Та нас не вчать читати так, як є,

Бо бунтарі завжди тут не потрібні,

Що можуть поборотись за своє –

Тут треба тільки всі рабоподібні:

Ті, що зігнулись, тягнуть і мовчать,

Ні пари з вуст, бо не велять панове.

Так звідки ж у нас буде благодать?

То звідки рай на наших землях знову?

Але твої думки про рідний край,

Що виплекані й дорогі, як діти,

Всю твою душу випалили вкрай,

Бо як із цього можна порадіти.

Та серце линуло до самої землі,

Бо щоб там не було – воно все рідне,

Де тебе живлять сили надземні

І в душу ллється щось незвично втішне.

Та при житті не склалося ніяк

Надихатись на рідному просторі

На тому клаптику, що відчував ти смак,

На тій горі в дніпрянському декорі.

Та виконали друзі твій завіт,

Бо знали твою заповітну мрію:

Похований в свої сорок сім літ

На тій землі на яку мав надію.

Стоїть Шевченко на вітрах віків

З бунтарським поглядом, що у літа не кане,

А ми в полоні у своїх страхів

Із тяжкістю нескинутих кайданів.

Тонка любові грань

Тонка ця грань, та що була в тобі,

Великий плакальнику нашого народу,

Яку ти все життя носив в собі,

Що тисла в серці і лилась в незгоду.

УкраїнкаАвтор: Рinterest

Але поміж того, що рвало так

Буяло те, що було серцю миле,

Що, як нектар, ти пив щоденно всмак –

Це небо, цей Дніпро, старі могили,

Оці пороги, що шумлять, ревуть,

Ці зорі, що світили тобі в очі

І ті лілеї, що в ставках пливуть

Чарівної української ночі,

Оці осоки, що шепочуть нам

Свої казки про річкових русалок

Та оповідки про кохання драм,

А ще про місяця рогатий скалок.

Усе оце в тобі весь час було

І відтінялось у твоїм коханні,

Де чисте і цілюще джерело

Так відчувається у кожному звучанні.

Твою натуру жваву і легку

Жінки любили не за гроші й вроду,

Любили за любов твою земну,

Що ти узяв, як дар, від свого роду.

Тебе кохали, знать було за що,

Бо в жінці ти любив найбільше – жінку,

Та в долі так складалось, як на зло:

Ти мав від щастя тільки щастя цівку.

Ну, так складалось долею, життям.

Чи не везло, чи може так і треба?

Та свої болі ти читав вітрам,

Душею виливаючись у небо,

Душею виливаючись в рядки,

Що так співають колоритом ночі,

Де солов’ями повняться садки

Й дивують брови і чарують очі.

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!

Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!