9 березня Україна і весь світ вшановують 211-ту річницю з дня народження Тараса Григоровича Шевченка – поета, художника, мислителя, символа незламного духу нації. Його слово стало голосом поневоленого народу, його думки – дороговказом у боротьбі за свободу, а його образ – вічним нагадуванням про силу правди.
Від малого хлопця-кріпака до генія, що пробудив національну свідомість, шлях Шевченка був сповнений випробувань. Але крізь століття його творчість залишається живою, а пророчі рядки набувають нового змісту в реаліях сучасної України.
Свої вірші присвятила Національному герою. Вірші «Стоїть Тарас на Чернечій» передає біль і правду нашого часу, перегукуючись із тим, про що писав сам Кобзар: про боротьбу за свободу, про виклики, що постають перед Україною, і про вічний зв’язок поколінь.
Тож сьогодні ми не просто згадуємо Шевченка – ми вслухаємося в його слово, яке й досі кличе нас до єдності, до боротьби, до віри у власні сили.
Стоїть Тарас на Чернечій
Стоїть Тарас на Чернечій
Та й думкою тліє,
Бо гуляють ординою
Москалі лихії.
Тарас Шевченко
Бо те паньство, що у владі,
Кобзаря не знали,
Продавались московитам,
Край свій обібрали,
Не читали написане,
Тобою прожите,
Не болить їм Україна,
Кров’ю вся облита.
Як не було правди в світі,
Так її й немає:
Круте паньство гребе, жере,
А люд доживає.
По чужинам розбрелися
України діти –
Все батрачать в закордонах,
Щоб розбагатіти.
Сім’ї рушаться, родини –
Вже й роду немає –
Розкидало всіх по світу –
Вже й не позбираєм.
Реве Дніпро, вітер свище –
Горюють і тужать,
Бо шматують твою неньку,
Тарасе, наш друже.
Пообсіли Україну
Крюків аж дві зграї:
Одні наші, другі їхні
Душу їй довбають.
Як були колись в кайданах –
Не знали законів,
Так і є, лиш по-модньому –
Пута електронні.
Гонять, гонять Україну
У ярмо довічне,
Блудить, виє над землею
Люду повний відчай.
Спокусили, обдурили,
Зброю в нас забрали,
Лишки свої ж розпродали –
Кармани напхали.
Побратались з москалями,
А вони, як воші-
Попролазили повсюди –
Їх тут, як пороші.
Українець – не господар,
Його тільки дурять
То Єесом, то прогресом,
А по факту – гублять.
Стоїть Тарас на Чернечій
Сумно над водою,
Душа його вмивається
Гіркою сльозою.
До Тараса Шевченка
Любив свою ти неньку Україну,
Чубисті кручі над старим Дніпром,
ЇЇ степи і верби, і калину,
І тиху річку в березі з човном,
І кобзарів пісні про військо славне,
Козацтво українське прославляв,
Про ту жагу до волі, що не гасне,
В віршах своїх душею промовляв.
Тарас Шевченко
Журився ти за долю України,
За той народ, що ледве животів,
Думками з чужини до неї линув –
Так серденьком торкнутися хотів.
А більш за все – то говорив той гнів
За той народ, що й досі без’язикий,
Що волю відстояти не зумів –
Вона вже замордована до крику.
Твої слова, твої гіркі рядки
Про те, трагічне, рідного народу
Змогли у кожну душу віднайти
Той шлях, по якім страх живий наш бродить.
І скільки гніту цей народ вже мав,
Вже скільки сотень літ це актуально –
У кожнім творі заповіт свій дав,
Неначе змалювавши візуально.
Та нас не вчать читати так, як є,
Бо бунтарі завжди тут не потрібні,
Що можуть поборотись за своє –
Тут треба тільки всі рабоподібні:
Ті, що зігнулись, тягнуть і мовчать,
Ні пари з вуст, бо не велять панове.
Так звідки ж у нас буде благодать?
То звідки рай на наших землях знову?
Але твої думки про рідний край,
Що виплекані й дорогі, як діти,
Всю твою душу випалили вкрай,
Бо як із цього можна порадіти.
Та серце линуло до самої землі,
Бо щоб там не було – воно все рідне,
Де тебе живлять сили надземні
І в душу ллється щось незвично втішне.
Та при житті не склалося ніяк
Надихатись на рідному просторі
На тому клаптику, що відчував ти смак,
На тій горі в дніпрянському декорі.
Та виконали друзі твій завіт,
Бо знали твою заповітну мрію:
Похований в свої сорок сім літ
На тій землі на яку мав надію.
Стоїть Шевченко на вітрах віків
З бунтарським поглядом, що у літа не кане,
А ми в полоні у своїх страхів
Із тяжкістю нескинутих кайданів.
Тонка любові грань
Тонка ця грань, та що була в тобі,
Великий плакальнику нашого народу,
Яку ти все життя носив в собі,
Що тисла в серці і лилась в незгоду.
Українка
Але поміж того, що рвало так
Буяло те, що було серцю миле,
Що, як нектар, ти пив щоденно всмак –
Це небо, цей Дніпро, старі могили,
Оці пороги, що шумлять, ревуть,
Ці зорі, що світили тобі в очі
І ті лілеї, що в ставках пливуть
Чарівної української ночі,
Оці осоки, що шепочуть нам
Свої казки про річкових русалок
Та оповідки про кохання драм,
А ще про місяця рогатий скалок.
Усе оце в тобі весь час було
І відтінялось у твоїм коханні,
Де чисте і цілюще джерело
Так відчувається у кожному звучанні.
Твою натуру жваву і легку
Жінки любили не за гроші й вроду,
Любили за любов твою земну,
Що ти узяв, як дар, від свого роду.
Тебе кохали, знать було за що,
Бо в жінці ти любив найбільше – жінку,
Та в долі так складалось, як на зло:
Ти мав від щастя тільки щастя цівку.
Ну, так складалось долею, життям.
Чи не везло, чи може так і треба?
Та свої болі ти читав вітрам,
Душею виливаючись у небо,
Душею виливаючись в рядки,
Що так співають колоритом ночі,
Де солов’ями повняться садки
Й дивують брови і чарують очі.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!