Вірші про кохання від Світлани Ткаліч: весна в душі, весна в словах

Шановні читачі, вітаю вас знову на сторінці свого блогу. Пропоную вашій увазі кілька нових поезій про те, що пробуджує весна, про ті бурхливі почуття, що вирують у кожній душі. Вони такі різні, як і дні в природі: то ніжать променями, то здіймають вітри, а то сніжать останніми сніговіями, але все таки весна попереду з її ніжно- духмяними пахощами і новими кольорами. От би ще миру нам всім як у країні, так і в душах. Дякую що ви зі мною.

#веснавсловах #поезіякохання #натхнення #читайукраїнське

Пахло весною

Пахло весною, пахло коханням,

Сонце промінчиком ніжило лиця,

Жінка на лавочці в сквері сиділа,

Сум навкруг неї між променів вився.

Радості- нуль. Не цвіте її серце.

Попри весни розмаїття шалене

В неї болить і минуле й майбутнє,

Вглиб – там байдужість, зверху – студенне.

Все недомовлене недоговориш -

Сенсу нема, бо нема кому чути.

Хіба що повірити в ангелів поруч?

Просто повірить, бо так не збагнути.

Тільки б побачить, почуть хоч на хвильку,

Тільки б краєчками пальців торкнутись,

Знать, що він там, де усе із ним добре

Й поглядом люблячим перезернутись.

Дівчина і веснаАвтор: Рinterest

Світло й тепло передать, перехвилить

І водночас, щоб напитись по вінця

Того тепла і отого розмаю,

І пригорнутись, щоб біль весь улігся.

Ангеле, ти пригорни їх до себе,

Дай почуттям відстоятись у спокій

Цілющими краплями миючи небо,

Де будуть вони на орбітах високих.

І будуть ще весни, і буде ще сонце,

І спомини світлі в безмежності миті.

Дай їй душевного спокою в серце.

Немає його. Дай її ще пожити.

Чекання

Вже скільки літ чи місяців, чи днів

Кипить душа і мозок вибухає,

Думки, як неприкаяні витають:

Не знають куди діти біль і гнів.

Жінка обіймаає чоловікаАвтор: Рinterest

Сльозами в думці виплакана мить

І ті слова останні перед боєм..,

Почуть боїться, що він став героєм.

Бо без надії як же їм прожить?

По факту – всі герої хто пішов

В те пекло, що сьогодні фронтом зветься,

Де смерть, де кров в боях невпинно ллється,

Хто в своїм часі там себе знайшов.

Немає віри, що їх всіх нема,

Хоч вже не знаєш, що ж воно найкраще:

Чи смерть зненацька, чи полон пропащий –

Із муками пекельними тюрма.

І виє відчай той, що нерви рве,

Вузлом сплітаючись в несказане у горлі,

Вони іскрять у біль, як жили голі

На кабелях дротів. О, як це б’є!

Це б’є та не вбиває. Треба жить,

Зібравши у кулак жагу і волю,

І крізь тенета із страху і болю

Покров надії й світла запалить.

І вірить, тільки вірить – не згасать.

Оте: «А може!..» - хай твердиня буде

І сил і впертості в душі прибуде

Та ночі тишею у вись кричать.

Ти не картай, що не уберегла,

Бо якби ти могла, ти б це зробила

І не мордуйсь, що мало ти молила

Всевишнього, що щось ти не змогла.

Чекай, надійся, вірою світи

Той шлях по якім йде твоя дитина

І прийде в душу просвітління днина,

Яку покроково ти зможеш перейти.

Тебе трима те тепле і ясне,

Ті спогади, що в душу сонцем світять,

Все те, що бачать матері у дітях

І цю любов нічого не струсне.

Бо і в найгіршім є свої плюси,

Але так важко це усе збагнути,

Бо ми ж не зможем долю оминути –

Лиш милості ти в Господа проси.

Блукають двоє

У тьмяних полисках вечірніх ліхтарів

Блукають двоє, але поодинці,

Шукають затишок у тиші вечорів

В якійсь, романтики наповненій, хвилинці.

Чоловік і жінкаАвтор: Рinterest

Все, що було раніше – відбуло,

Перегоріло, стліло, розірвалось,

Гіркі роки в життя лиш відняло

І з неприємним присмаком зосталось.

Та час ішов. Чи лікував, чи ні?

Та все притишилося у байдужім штилі.

Самотність так заповнила всі дні,

Розчарування і думки безкрилі.

Їм стишив час увесь поспішний хід,

Тихцем ступаючи за постаттю подалі,

Не відбива у ритмі кроків слід,

Залишивши усі думки зухвалі.

Дарують долям зустрічі з небес,

Щоб обігріть їх почуттям кохання,

Щоб згублений до всього інтерес

Заграв на струнах чистого звучання.

Їх видно по замріяних очах

Із ноткою чи то тепла, чи смутку,

Цей погляд у м’яких напівтонах

Виразніший за мелодійність звуку.

І щось незриме, світле і п’янке

Веде цих двох аби вони зустрілись

І пролетить між ними щось лунке,

Щоб погляди в душі розшепотілись.

І в тьмяних полисках вечірніх ліхтарів

За руку чи під руку йдуть дві долі.

Їх погляди в коханні кольорів

Й за ними час тихцем іде поволі.

Не тримай

Не тримай того, що не твоє,

Відпусти, адже так буде краще,

Дозволь буть тим, ким справді ви є

І не зводь стосунки напропаще.

Чоловік і жвнкаАвтор: Рinterest

Не тягни у ілюзіях час,

Бо на нього надіятись марно.

Якщо вогник любові погас –

Не мудруй, не тули все бездарно,

Бо не склеїш, не зшиєш – дарма,

Не плекай у ілюзіях щастя:

Розрахунку в любові нема,

Не терпи – всеодно це не вдасться.

В почуттях відзеркалень не жди,

Не годуй сподіванням майбутнє.

Грієш спогадів в серці сліди?

Та ж теперішнє в ньому відсутнє.

В твоїм нині лиш страхи і біль.

Та чи є їх ростити потреба?

Недовіри розводити цвіль?

Зводить руки в благанні до неба?

Між брехні почуття не живуть –

Тільки сумніви, зриви нервові

І стосунки тихенько гниють,

Комом в серці обр`ази тернові.

Перспективка така собі – гижа¹.

Чи не краще шляхи розвести

Й дати шанс для обох? Дивовижа!

І любові розкинуть мости.

І при тім – це без бруду й образ,

Бо чи варто паскудство розводить?

Без чергових уїдливих фраз,

Без доводить, обводить, виводить.

Ви ж любили! Любов не про те.

Вона дар – просто так, без повернень,

Вона вірить і гріє, й цвіте,

Світлом й силою все переверне.

Егоїзм свій запре в своїм я,

Смикать путами - ні, ні – не буде.

Хай з-під ніг сколихнеться земля,

Та із гідністю все перебуде.

Не тримай того, хто вже не твій,

Відпусти те, що вже не з тобою

І за волю обох порадій -

Це і можна назвати любов’ю.

¹гижа - бруд, нечисть, мерзенність.

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!