Шановні читачі, пропоную вашій увазі свою чергову прозу. В ній життєва історія, одна з тих, які заповнюють наше сьогодення, наш біль, тривоги і радості, сподівання. Так хочеться, щоб історій з таким кінцем було якнайбільше, а ще більше хочеться, щоб не було війни, яка пише такі історії. Миру і добра вам.
День бажань
Людмила поклала маленьку подушечку на верхню сходинку ганку і сіла. Натомлені ноги поставила в миску з холодною водою, може хоч трішечки зніметься втома. Вода була така студенна, аж тіло здригнулося і зціпилися зуби з-за яких мимовільно вирвався невиразний звук, схожий на сичання. Та поступово тіло звиклося і ногам стало комфортніше. Це на хвильку відволікло її від думок, що насідали вечорами на її голову, бо не комфортно було в її душі, яка ятрилася рваними ранами і ті шви, що затягував роботою та клопотами день, тріскались і рвалися короткими вечорами і боліли довгими, як ланцюги ночами, що брязкали по її зраненій душі, витягуючи з глибини спогади і тривоги. Літній вечір пах матіолою і її спогади так і полилися шлейфом за цими дивовижними пахощами.
- Ну ось тут ми й будемо жити, - сказав Дмитро, відкриваючи хвіртку старого двору, що залишився у спадок від його батьків, привізши наречену з міста.
Ромашки в руках
Вона разом працювали на заводі, але коли завод закрили і обоє залишились без роботи, зрозуміли, що на квартиру в місті їм не заробити коштів. Знайти іншу роботу, яка б забезпечувала їх життя не виходило і Дмитро прийняв рішення повернутися у село, де народився і де пройшло його дитинство. У спадок від батьків він, окрім старенького будинку, отримав два шмати землі на якій і став господарювати, обоє знайшли роботу, де працювали позмінно. Так за п'ятнадцять років роботи на землі наскладали на техніку, відбудували будинок і ростили їх неймовірне щастя - донечку Софійку. І на все в них вистачало часу, так як Дмитро любив своїх дівчаток і вдвох із Людмилою організовували так роботу і відпочинок, що знаходилося часу на все. Щаслива сім‘я. Та все це щастя затьмарила війна. У перший же день Дмитро в перших рядах пішов у військкомат і записався добровольцем на фронт, бо не міг інакше - надто він любив свій край, свою землю, роботу на якій насолоджувався щодень, щоб стояти осторонь такої біди. У Людмили серце тоді так і заклякло, бо не уявляла, як вони залишаться самі з донькою, а ще більше боялася за чоловіка – було тоді в неї якесь тривожне передчуття і від цього хотілося на весь світ кричати в розпачі. Але як вона могла це пояснити чоловікові? Тільки тихенько спитала:
- А може б не йшов, не викликали ж?
- Як не йти? Ти розумієш, що це війна! Та зараз всіх піднімуть, бо країну захищати треба, вас захищати треба, - зірвався чоловік і вже більш спокійнішим голосом промовив - Хто вас краще ніж я захистить? Не хвилюйся – все буде добре. Сподіваюсь, що все це не надовго.
І почалися дні і ночі, що тягнулися як безкінечні мотузяні вузлуваті пута, бо тіло щось робило, а душа ледь трималася на якомусь одному беземоційному рівні і тільки вечорами в очікуванні дзвінка чи хоч плюсика в вайбері, оживала, тріпочучи надії, і радо зривалася з монотонного ритму, реагуючи на звук телефону. І в думці в’язався вузлик – ну ось, ще один день пережили. Вирушаючи на бойові завдання чоловік попереджав, що зв’язку може не бути і два, три дні, щоб не хвилювалася. І вона чекала, чекала того довгожданого часу, щоб тільки почути в трубці рідний голос. Та одного разу телефон не зазвучав ні в умовлений час, ні через день, ні через два, ні через тиждень. І Людмила зрозуміла - щось сталося. В записнику знайшла номер телефону командира роти. Телефонна розмова вирвала в неї душу – її чоловік, її Дмитро під час виконання завдання пропав безвісти. Тіло Людмили обм’якло і вона притулилась до стіни, щоб мати хоч якусь опору, а в голові зірвався цілий феєрверк думок, які то наввипередки обпікали її душу, то в розпачі опустошували її, бо вона ніяк не могла зрозуміти як таке могло статися, що поруч були люди і ніхто не міг нічого конкретного сказати. Вона прогуглила спеціальні сайти, зверталася в військкомат, але ніяких відповідей, крім тої, яку їй озвучив командир роти, не було. А її уява щораз малювала жахливі картини, які миттєво відкидалися і вона відразу починала чи то голосити, чи молитися, думки і слова її плуталися:
В молитві
- Господи, допоможи мені!.. Так не може бути! Він живий, я знаю, прости мені, Господи!..- і вже геть знесилено і спантеличено - Ну, як я можу знати?! Так, я не знаю, це ти знаєш напевно, Господи, але я вірю, так, я вірю, що він живий. Допоможи йому, Боже, поверни його шлях додому. Почуй мене, милостивий Господи, зглянься наді мною, почуй мене, поверни мого коханого чоловіка! Чи для того ти звів нас, щоб отак розлучити? Так не повинно бути, не повинно… Поверни, Господи моїй донечці батька, вона ж так його любить, ти ж це знаєш, Господи, - і вона зривалася плакати навзрид, обливаючись слізьми, які градом котилися з її очей, заливаючи фото, яке вона то прикладала до грудей, то відривала впиваючись поглядом в лице такої дорогої їй людини. Дні стали чорніше чорної землі, світ став чорно-білим, як в старому кіно, ніщо не радувало . Софійка не знала в такі хвилини що їй робити і просто сиділа біля мами, притулившись ззаду до її спини.
Безрадісно дні плуталися під ногами. Вона ходила, як тряп’яна лялька: тіло щось робило, а душі в ньому не було. Тільки в молитві щоранку й щовечора, вона відчувала якесь маленьке полегшення в душі, бо віра в те, що чоловік живий давала їй якусь крихітну надію і ще – донька, яку вона пригортала, як найцінніший скарб, що залишився їй від коханого, бо ж більше на світі жодної рідної людини не було, і заради неї треба було триматися. Уже пройшло кілька місяців та в жодній установі, куди зверталася Людмила, нічим їй допомогти не могли.
- Господи, - повторювала вона, як мантру, - одна надія на тебе!
От і зараз вона мимовільно прошепотіла ці слова. Донька, що проходила повз неї, зупинилася і присіла поруч.
- Ти щось до мене, мамо?
- Та ні, не до тебе, доню, про тата думаю.
Донька пригорнулася до мами і Людмила міцно обійняла її.
- Мамо, дивись, зірка падає, - сумно сказала Софійка. – Чуєш, знову тривога гуде. Будемо йти в підвал?
Людмила сиділа, як заворожена, її охопила така апатія: так набридли ці збирання, щонічні походи в підвал, та невизначеність з чоловіком, людський цинізм і безвідповідальність держслужбовців, до яких вона зверталася з приводу чоловіка, де на її прохання допомогти в розшуках коханого тільки відповідали:
- Ми що, посилали його туди? Які до нас можуть бути претензії?
Тільки донька своїми оченятами, геть схожими на татові, виймала ці болючі жала з грудей знесиленої жінки.
- А давай сьогодні не підемо до підвалу. Будемо сподіватись, що все буде гаразд. А ти знаєш який сьогодні день? От ти сказала про зірку, що падає, а я згадала: в отаку ніч колись ми сиділи отак з твоїм татом і так само падали зірки, і так багато, що ми при падінні наступної, вирішили загадати бажання. І знаєш яке бажання ми загадали, притому удвох однакове, так просто вийшло? Ми загадали, щоб у нас народилася донечка. І воно збулося, - повернула Людмила голівку доньки до себе і поцілувала .- Так що сьогодні – день бажань. Ти знаєш, нам так сподобалося, що ми з татом кожного року в цей день слідкували як падають зорі і загадували якісь бажання: то поїздку кудись, то щось придбати.
- І що збувалося?
- Так. Ми ж прагли до того, щоб вони збувалися. А мрія вона завжди нам була, як світло тієї зірки, тільки зірка згасала, а ми хотіли, щоб вона світила нам, як маячок. На наступний рік ти закінчуєш школу. От і спробуй загадати своє бажання тай побачиш: збудеться чи ні.
- Добре, давай зачекаємо іншу зірку, що буде падати. Я хочу загадати бажання, - сказала Софійка, обіймаючи міцно маму, бо серце її билося часто, як у зляканого горобчика, адже над домівкою так низько пролетіло два літаки в той бік, у бік фронту, та й тривога настирно ревіла, рвучи слух, але вона так хотіла дочекатися ту падаючу зірку, щоб загадати своє найбільше бажання.
Дівчині і зоряне небо. Мама з донькою
Вони сиділи на ганку, притулившись одна до одної, як дві сплетені ліани, які переплітаючись, підтримували одна одну, як маленький добрий всесвіт у такому великому світі жахіть. А зорі, ніби злякано завмерли, очікуючи відбою тривоги. Тривога нарешті відволала і навколо запанувала неймовірна тиша, що аж дзвоном відлунювала в вухах, чи може то цвіркуни співали свою дрімотливу пісню, заколисуючи вітер між принишклих після спекотного дня трав. Враз Софійка помітила її, ту довгоочікувану падаючу зорю:
- Мамо, глянь, зірка падає!
- Загадуй!
- Загадала, - відповіла Софійка через недовгу паузу. - Хай тільки збудеться.
- Ну, добре, ходімо вже спати, а то завтра рано вставать, - сказала Людмила, погладивши доньку по голові і спіймала себе на думці, що знову думає про чоловіка, бо волоссям Софійка пішла в Дмитра: таке ж темно русе та кучеряве. – Моя ти зірочка.
Пройшло ще кілька місяців. Літо повільно перекочувало в осінь та вже й сама осінь флегматичною ходою переступила поріг зими. Одного разу в один із вихідних днів донька влетіла в хату вихорем і, ледь віддихавшись, повідомила:
- Мамо, там до нас якийсь військовий їде, мені моя однокласниця зателефонувала, що дорогу питав у центрі до нашого будинку.
- Хто це має бути? Може з військомату, може батька знайшли? Але б тоді староста села зателефонувала, хоча ж вихідний сьогодні. Та ні, це хтось інший, - і Людмила вийшла надвір. Тільки Софійка встигла вибігти за хвіртку і сісти на лавці біля тину, як до двору під’їхала незнайома машина з якої вийшов чоловік у військовому.
Незнайомець, жінка, лист
- Добридень! – звернувся він до Софійки, - тут проживає Людмила Тітенко?
- Так, це я, - швидко з тремтінням у голосі відповіла жінка, що підійшла до воріт.
- Я привіз звістку від Дмитра.
- Де він? – Людмила поглядом впивалася в лице чоловіка так, немов хотіла сама швидше зчитати з його голови все те, що він мав сказать їй.
- Він у полоні. Давайте, якщо можна, зайдемо в будинок і я вам все розповім, - відповів незнайомець.
- Так, проходьте, будь ласка, - запросила жінка і сама пішла попереду, ледь похитуючись, вражена від почутого, сльози лилися з очей і що було більше в тих сльозах вона сама не могла зрозуміти: чи радість, тому що живий, чи страждання, тому що в полоні, де було явно непереливки.
Геннадій, так звали незнайомця, останні пів року був у полоні разом з Дмитром, нещодавно повернувся при черговому обміні. Він розповів все, що йому розказував Дмитро з того часу, як він був на завданні, як потрапив у полон, як вони познайомилися в полоні, як пообіцяли один одному що повідомлять рідних про те, що живі, коли хтось із них повернеться першим, як тримається Дмитро тільки дякуючи вірі, що побачить дружину і доньку, і з великою надією на те, що його включать у якийсь із списків на обмін, і він знову буде на рідній землі. У Людмили було безліч запитань, але не на всі в Геннадія були відповіді. Одне, що радувало і що давало надію – Дмитро живий.
Геннадій розказав Людмилі, що треба зробити, куди звернутися, щоб була можливість звільнити Дмитра з полону і запропонував записати на диктофон свої свідчення, що стануть одним з доказів того, що Дмитро в полоні. Людмила була безмежно вдячна Геннадію за звістку про чоловіка, за допомогу. В її душі загорівся такий вогонь надії, що здавалося вона світ могла перевернути. Тільки б тримався, тільки б вижив. Людмила негайно зробила все так, як сказав Геннадій і стала чекати результату. Тепер її життя лікувало душу не тільки молитвами, а й розмовами з чоловіком, що звучали в її голові, а губи її замріяно посміхалися на фоні різаних ран та рубцюватих шрамів душі. Чекання, яке тривало місяці, окриляло її та краяло серце одночасно – це якісь змішані почуття, які наполегливо штовхали її іти вперто вперед, відраховуючи кожен день у сподіванні наближення такої довгоочікуваної зустрічі.
Зима пройшла монотонно все в тій же тривозі і в очікуванні хоч якихось позитивних новин про вирішення обміну. Свята не радували, бо святкового настрою не було. Які свята, коли серце не на місці, а десь там у полоні, разом з чоловіком. Незадовго до свят Людмила запитала доньку, коли проходили повз ялинковий розпродаж :
- Ну що, може ялинку купити? Витягнемо іграшки та сніжок з коробки на горищі, хочеш? Купимо тобі хоч якихось смаколиків на свято?
- Мамо, яка ялинка, які смаколики? У тата в полоні немає ні ялинки, ні смаколиків – так і буде, як зазвичай , а смаколики разом з татом потім поїмо, як повернеться. Я ж бачу, мамо, що тобі не до свята та й мені теж нічого не хочеться, як подумаю про те, як там тато в тому полоні. Давай краще ті гроші, що на ялинку могли б витратити, кинемо як донати на дрони, он там тітонька якась у файномаркеті збирає кошти для того ж батальйону, в якому тато воював, може хоч комусь вони життя врятують і чийсь тато не потрапить у полон.
Людмила подивилась на доньку і серце аж защеміло, а в голові промайнула думка про те, як же швидко дорослішають діти під час війни.
- Добре, я тобі все одно щось смачненьке приготую, те що й тато дуже любив. Посидимо, пригадаємо наші свята, може там татові стане тепліше на душі від наших спогадів.
Софійка бачила, як мамі сумно, як вона молиться, плаче вечорами у своїй кімнаті. І сама, як уміла, просила допомоги, в того Бога, що десь там на небі, для тата. В один з таких вечорів ще на початку навчального року вона сказала:
- Боженько, я намагалась завжди буть слухняною і гарно вчитися, я ще краще буду вчитися, я буду в усьому допомагати мамі, тільки допоможи здійснити моє заповітне, те що я задумала.
І вона старанно вчилася, і все думала про своє найбільше бажання, згадуючи про яке, у неї тамувався подих, а серце підстрибувало в грудях наповнюючи все тіло легкою хвилею, що пронизувала її від голови до п’ят.
От уже й весна закапала рідкими великими краплями з бурульок з під дахів будинків, шпаки своїми дзвінкими пісенними переливами відкривали двері в світ пробудження та оновлення, проте Людмилу не радувало ніщо. Вона не помічала неймовірної краси цієї квітучої пори, жила в якомусь своєму тривожному і цілеспрямованому світі, який розуміла лише вона сама. Вона не розмінювалась на емоції, і тільки твердила сама собі, що все буде добре і Дмитро повернеться, бо не може бути інакше, іноді ловила себе на думці, що у донечки ж випускний і треба готуватись, купити гарненьку сукню, адже якби був поруч Дмитро, то все було б по-іншому, але незважаючи ні на що, в її Софійки буде найкраща сукня, яку та захоче, тому що вона це заслужила – школу закінчує з гарними оцінками, готується вступити до вузу на архітектурний факультет, каже що треба ж комусь відбудовувати країну після війни.
В один із своїх вихідних Людмила вирішила з донькою пройтись по крамницях для того, щоб вибрати сукню на випускний. Донька ще спала, коли жінка зайшла в кімнату.
- Вставай, Софійко, вже сонце он на ніжках ніжиться.
- Мамо, я так хочу спати. Я вчора допізна готувалась до тесту.
- Я знаю, але ж сьогодні я можу день присвятити вибору сукні для тебе на випускний. Ходімо, рідненька, - Людмила сиділа біля доньки на ліжку, погладжуючи ноги на яких прилягли відпочивать сонячні зайчики.
- Мамо, я не хочу якусь там пишну сукню, у мене там є та, що з татом ви тоді купували мені на день народження: рожева з великими квітами, шифонова. Пам’ятаєш? От її й одягну, - відповіла донька не зворухнувши з місця. Вона лежала спиною догори, руки її були розкидані врізнобіч. Жінка злегка посміхнулася – улюблена поза Дмитра. Як же ця дитина схожа навіть у звичках на свого батька. І в грудях розлилась така тепла хвиля, що їй захотілось притулилася до спини доньки, що вона й зробила. Вона полежала так якусь хвильку, погладила її рученята, а потім, підняшись, запитала:
- А яке ж ти бажання тоді загадала? Я думала, що про якусь неймовірну сукню собі на випускний і прикраси. Чи може ти загадала, щоб вступити до вузу?
- Мамо, ні не про сукню – вона в мене є і мені більше не треба, і не про вуз, бо я майже впевнена, що вступлю, адже я так готувалася, - Софійка повернулася вже до мами обличчям, - ти ж сама говорила про те, що не можна казати, бо не збудеться. Воно вже потрішечки збувається. Я потім скажу. Не переймайся, мамо за сукню – це так неважливо. Он в нашому класі троє переселенців навчаються, так у них взагалі нема чого одягнути. Ми якось говорили, то вони прийдуть так, як ходять до школи – в джинсах і в сорочках, а дівчата в блузках і в джинсах. У їх батьків немає коштів на це.
Людмила задумливо закивала головою і мовчки вийшла. Сльози навернули на очі, в грудях неприємно защеміло. Так, подумала вона, в них ще дах свій над головою, все нажите, одяг є, а в людей нічого ця кровожерлива війна не залишила, крім них самих.
Жінка під дощем, закохані
Через кілька днів Людмилі зателефонували і повідомили, що Дмитра включили у список на обмін. Людмила запам’ятає цей день назавжди. Ішов такий дощ, вона тільки встигла забігти на ганок, бо підставляла під трубу велику каструлю, щоб вода дощова набігла, хоч розсаду буде чим поливати і тут задзеленчав телефон, залишений на столику біля вікна. Жінка, відкинувши з лиця пасмо мокрого волосся, взяла слухавку і приємний чоловічий голос повідомив їй цю приголомшливу новину. Людмилу від радості аж затрусило, і не стримуючи сліз вона кілька разів подякувала за таке повідомлення. Софійка в вікно з будинку побачила, що мама з кимось говорить по телефону і плаче, вибігла на ганок, підбігла до мами.
- Що там, мамо, щось сталося?
- Тата включили в список на обмін, - ридма ледь вимовила жінка.
- Так чого ж ти плачеш? Радіти треба, мамо! - і Софійка вже кружляла маму, витягнувши на дощ, стрибала, як козеня навкруг неї, то відбігаючи в полощу дощу, то підстрибувала, обіймала, і знову відбігала. Вони усміхненими поглядами зустрічалися в цій хаотичній незрозумілій руханці і вперше за час такого довгого очікування з їх душ спало щось те, що стримувало їх почуття і вони, вирвавшись назовні, купалися в штрихах дощу, що змивав з них весь пил, що накопичувався, устоювався, бетонувався скільки часу, збиваючи той тягар, що не давав можливості їм піднятися на поверхню, оголяючи все живе, що в них було.
- Так! – раптом зупинилась Софійка. – Не треба так радіти. Треба зібратися. Мовчимо, мамо. Все - чекаємо на тата, - і видихнувши повітря з грудей з величезною силою і, миттєво заспокоївшись, повела маму до хати.
Дні продовжувалися в великій надії і вірі, що скоро, вже скоро Дмитро буде вдома. Їх попереджали, що ніхто не знає день обміну, що все це тримається в секреті, але так хотілося, щоб це сталося якнайшвидше. І в молитвах, і жінка й донька просили, зводячи очі до небес, за якими був той, до кого плинули їх благання, прискорити цей день.
В той день Софійка збиралася на останній екзамен, Людмила була на кухні, готувала для доньки нашвидкоруч сніданок, як задзвенів телефон. Людмила ввімкнула телефон. Побачивши незнайомий номер, спочатку вирішила не відповідати, так як поспішала, подумала, що перетелефонує пізніше, але її внутрішній голос напосідав на неї і погляд немов магнітом притягувало до екрану телефону. Вона вирішила відповісти:
- Я слухаю.
І ноги її обімліли, вона так і сіла на табуретку поруч, бо звідки почувся такий знайомий і незнайомий голос Дмитра.
- Людочко, рідненька моя, я вже тут у нас, в Україні.
- Дмитре, Дмитре, яка я рада. Господи, слава тобі, Господи! Ти повернувся. Як ти? Як твої рани? Коханий, я чекаю на тебе, не сказали коли відпустять додому? Коли ж пройшов обмін?
- Нас вночі обміняли. Все нормально. Ще нічого конкретно не знаємо, але сподіваюсь, що скоро буду.
- Тату, таточку, кричала в трубку Софійка, - я так рада, ми так раді, ми молилися з мамою, ми вірили, що ти повернешся, ми так любимо тебе, приїзди якнайшвидше! – І сльози радості покотилися з її очей. І вже плачучи додала:
- Таточку, я так за тобою скучила.
- Мої любі, у мене все добре, чуєте, все добре. Я вже скоро, скоро… До зустрічі. – І Людмила відчула, як його голос змінився через комок, що підпирав до горла. – Я не можу більше говорити, треба передати телефон іншим. Я вас обіймаю, мої дорогі. До зустрічі.
Дмитро відключився. Людмила і Софійка поглянули одна на одну і радісно обійняли одна одну, і так не хотілося їм обом розмикати ці обійми, бо в цей момент вони були тим єдиним спокоєм одна одної, тою великою крапкою очікування, в тому хаосі переживань, в якому їм довелося так довго жити. Та через якусь мить обидві стрепенулися і в один голос прокричали одна одній:
- Треба йти!
- Софійко, давай поки що нікому нічого не будемо говорити. Хай потім всі дізнаються, як тато буде вже дома.
- Звісно, мамочко, - і Софійка, обійнявши маму, вже полетіла вихором у школу.
Дні минали як на одному диханні. Людмила і Софійка готувалися до приїзду рідного обом їм чоловіка, вони літали, як на крилах, вечорами сиділи, обійнявшись, мріяли про те, яке буде їх життя після його приїзду. Дмитро виходив на зв'язок щовечора і вони все говорили, не могли наговориться, але так хотілося обійнятись і наговоритись вже тут у себе вдома, в своїх стінах, де було все таке рідне і любе. Софійці так хотілося, щоб тато приїхав і з ним піти на випускний – це був би для неї такий подарунок, що жоден з подарунків на світі не зміг би з ним конкурувати, але в телефонних розмовах Дмитро не говорив коли точно приїде, хоча під час останньої розмови сказав, що намагатиметься приїхати. Людмила з Софійкою навіть розклади рейсів автобусів і поїздів запам’ятали, якими б Дмитро міг приїхати.
І от настав день випускного. Урочисту частину призначили на десяту ранку. Перший рейс автобуса в цей день, яким міг прибути Дмитро був о дев’ятій годині, але автобус чомусь не приїхав в зазначений час і Людмила з Софійкою змушені були йти, не дочекавшись прибуття, бо від зупинки не близький світ до школи. Обидві стривожено й спантеличено, не розмовляючи, але поглядаючи одна на одну і підтримуючи натягнутими усмішками поспішили, час від часу кидаючи поглядами назад, чи не їде автобус.
Лінійка почалася вчасно. Вже встигла проголосити святкову промову організатор свята та директор і тут увагу всіх привернув незвичний шум, адже школа знаходилась в такому місці, що зазвичай тут рідко проїздив автотранспорт. Майже всі повернули здивовано голови в цікавості і яке ж було всіх здивування, коли біля школи зупинився автобус і з нього вийшов чоловік у військовому одязі з двома величезними букетами троянд. Якусь мить всі стояли, намагаючись розпізнати чоловіка, але Софійка і Людмила відразу зрозуміли, що це їх довгоочікуване щастя, і з неймовірною швидкістю кинулися назустріч до нього. Дмитро тільки встиг розставити руки з двома букетами для обіймів, як дружина й донька повисли на його шиї, цілуючи його з обох боків.
Букети квітів
- Моє бажання здійснилося, мамо – ось моє найзаповітніше бажання, - сказала Софійка.- Так що день бажань справді є, дякую, тату тій зірочці. – Вони сміялись і плакали вже втрьох, а над шкільним двором линув шквал оплесків – всі присутні на урочистій церемонії аплодували, а в небі над школою літали голуби, виписуючи на фоні небесної блакиті неймовірні віражі.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Viber та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Знам'янка і район!
